Вступ

Іван Франко

Кожде сторонництво має свій світогляд, своє понімання всесвітньої історії. Правда, нас іще морочать по школах німецькою метафізичною фразою: історія – наука безстороння, вона не може мішатися в спори сторонництв, вона мусить стояти понад сторонництвами. Як коли б се було можливе, як коли б історик не був чоловіком, сином певного часу, певного народу, вихованим в певних поняттях і поглядах, від котрих впливу ще ніхто на світі не увільнився. Як коли б метафізик, абстрагуючи поняття від предметів, а слово від поняття, міг абстрагувати й себе від себе самого. Найбільший, природжений ворог метафізики в Німеччині, Гете, був іменно й ворогом тої «безсторонньої» історії; його думка була: «Parteigeist ist des starken Manns Behagen» , т. є. сильний чоловік – ми додамо: й сильна партія – любується в сторонничості й мусить бути сторонничою супротив других, коли тільки має вироблений свій світогляд, відмінний від других.

Погляньмо на історію і запитаймо: котрий же то історик є приміром такої безсторонності? Не кажемо вже про старинних, у котрих політичні й суспільні симпатії та антипатії видні на кождім кроці, – але возьмім новіших, возьмім тих самих німців. Хіба ж у кождого з них не пробивається всюди його власний світогляд, дух того сторонництва, того сучасного напряму, до котрого автор належить? Хіба ж Момзен в римській історії не монархіст та буржуа, так само як Зібель в історії французької революції або Гервінус в історії XIX віку?

Конечно, треба нам тут замітити, що се ми розумієм під історією. У нас звичайно привикли називати історією факти (і то звичайно тільки «важніші» факти), т. є. війни, трактати, революції і т. д. Розуміється, що, вважаючи історію збірником тільки таких фактів, повище наше твердження буде до неї зовсім не примісне. Бо й як же бути сторонничим, напр., в толкуванні ієрогліфів, в регіструванні королів та трактатів? Так само, як не можна бути сторонничим (а можна бути тільки несвідущим), напр., в укладанні календаря. Та тільки ж, звісно, календар такий не буде історією, – в найліпшім разі може бути літописсю.

Під історією розуміємо слідження внутрішнього зв’язку між фактами, т. є. таке угруповання поєдинчих, важніших і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь сенс, т. є. щоб видно було певні основні закони природні, правлячі тими фактами і викликаючі їх. Але ж закони ті одні всюди і завсігди, – скаже не один, – значить, і ділання їх одно, і погляд на те ділання повинен бути один, так як, напр., на математику, або астрономію, або фізику ніхто не хапається мати окремі погляди від тих, які приймає наука. Тут погляди у всіх партій одні, – чому ж воно в історії не так?

Признаєм правду такого закиду, та тільки просимо тих, що се закидають, сказати нам, де й коли історія дійшла до тої степені певності, що математика або астрономія? Не то що не дійшла, але можемо сказати напевно, що й не дійде ніколи і не може дійти, бо тисячі і міліони її джерел щезають безслідно, тисячі і міліони фактів, жизней людських, ба навіть цілих племен пройшли і проходять незареєстровані, не лишаючи прямого, безпосереднього сліду своєї діяльності. Історія ніколи не стане і не може стати повною, скінченою, такою, про котру можна би сказати: се будинок готовий, ні одної цеглинки в нім не хибує. Історія назавсігди остане великим уривком, в котрім тисячні хиби та прогалини мусить доповнювати власний розум, власна логіка і власне чуття історика. А як їх поповнить, се іменно залежить від того, під якими впливами розвились його розум і чуття. Історія назавсігди останеться таким будинком, котрий кожде нове покоління в більшій або меншій часті перебудовує і пересипає відповідно до власних потреб, до власних поглядів.

Кілька разів уже відбувалося таке пересипування. Початок історії – се були беззв’язні записки про царів, війни, полководців, попів і т. под. З них і пішли перші літописні списки («повісті временних літ», по щасливому вираженню Нестора), писані звичайно або людьми, близькими до всяких князів і царів, лицарями та вояками, або черцями і попами: відси двоякий їх характер, царський або попівський. Основа сеї первісної історії була (після наших понять) дуже вузька, тож слідуюче покоління історичне мусило її перебудовувати в великім розмірі.

А те слідуюче покоління, то були горожани, республіканці, конституціоналісти чи то грецько-римські, чи новочасні. Вони заклали історію на ширшій основі; задержуючи ще царів, князів, консулів та різних олігархів на першім місці, вони втягли в оброблення історичне й те, що іменно їх найбільше займало в щоденнім житті: життя вольних, багатих горожан, установи, вольності та конституції горожанські. На тій фазі звичайно стоїть більшість наших істориків. Однако ж нове покоління вже народилось, іде на зміну старому; се сторонництво людове (демократичне) або, краще сказати, се люд в немногих досі вчених своїх представниках. Для нього й ті основи історичного будинку, на яких його поставили горожанські історики, затісні, і він змушений знов в значній часті пересипати цілий будинок, закладати його ще ширше. Царі, князі й попи уступають з першого плану, перестають бути двигачами історії, – на їх місце стає сам люд, його економічні відносини, його праця й розвиток. Правда, матеріал давній, здобутки попередніх віків не викидаються, – вони всі найдуть доволі місця в новім будинку, тільки ж угруповання їх тепер мусить бути зовсім інше, погляд на них зовсім відмінний.

І знов-таки ми не твердимо, щоб і се був погляд абсолютно правдивий і остаточний, щоб після сього перевороту будущим поколінням не оставалось нічого робити, як тільки громадити факти і поповнювати ними тую саму будову. Хто знає, може, пізніше покажеться потреба нового перевороту. Ми тільки твердимо, що сторонництво людове – люд яко сторонництво – ставить історичну науку на найширшій з дотеперішніх основ, значить, ставить її найосновніше і найміцніше. Звісно, викінчення цілої будови на тій основі – се вже таке діло, котрого не зробить один чоловік, – се робота для цілої громади вчених людей. Але коли весь люд, уся маса стане свідущою і мислячою громадою, то й те діло попри безліч других великих діл зроблене буде краще і ліпше, ніж о тім досі подумати було можна

Та й где одно. Демократична, людова історія зискує новішими часами нову сильну підпору, якої не мали історії попередні, зискує такого союзника, котрий приготовлює для неї найтривкішу основу. Сей союзник – науки природничі. їх величезний, нечуваний розвиток в другій половині нашого століття не може остати без великого впливу на всі прочі галузі людського знання, а затим і на історію в найширшім значінні того слова. Виказуючи всюди єдність природи, єдність її законів у всіх найрізнородніших проявах, науки природничі підтягли й чоловіка, й суспільність людську під ті самі закони, навчили його вважатись за одно з природою, її прямим твором, фазою в розвитку загальноприродного життя.

Наука о розвитку, котра стала таким сильним двигачем в природознавстві, перенесена тепер і в історію і, конечно, двигне й її наперед. Чоловік яко твір природи стався предметом окремої науки, антропології, котра слідить за всякими проявами його тіла й духу. Чоловік яко ζώον πολιτικον (звір суспільний) стався предметом другого ряду окремих наук соціологічних, котрі слідять його в зв’язку суспільнім, слідять розвиток суспільної праці, думок, вірувань і прочої культури. Всі ті науки, з одного боку безпосередньо притикаючи до наук природничих, з другого боку безпосередньо притикають до історії і почасти входять в її обсяг. Маючи таких союзників, історія може сміло глядіти в будучність.

Матеріалу до тої нової історії досі вже нагромаджено величезну многоту, але її одноцільного оброблення не швидко ще дождемся. Більше або менше вдалі проби оброблення поодиноких частей, з більше або менше широкими виводами ми бачимо, напр., у Бокля («Історія цивілізації Англії»), Маркса («Розвиток капіталістичної продукції»), Леббока, Тейлора, Мена, Спенсера, Мак-Леннана і др. (о початках людської культури і людських вірувань), Леккі («Історія обичаїв в перших віках християнства», «Історія вольнодумства») і у деяких других.

Але всі ті діла, хоть і як багато в них згромаджено і використано матеріалу, хоть і як багато в них важних та навчаючих виводів, все-таки більше вказують не обробленого ще поля, не тиканих питань, аніж самі подають позитивних добутків. Читаючи ті діла, доперва приходиться до пізнання, на як безмірно широкій основі заложена демократична історія і скільки то ще праці цілих поколінь треба, щоб двигнути її наперед. Ті діла, то так як телескоп, котрий, знакомлячи нас з многими явищами неба, попри них вказав таку многоту зовсім ще не знаних явищ, про яку давнішим астрономам і не снилося.

Надіємся з часом познакомити читачів «Світа» з головними добутками тих діл А поки що ми на їх підставі і на підставі сучасних вислідів природничих стрібуємо, хоть в побіжнім начерку, вказати одноцільний образ розвитку людськості, – вказати неначе кістяк загальної історії, так, як ЇЇ понімає нова, демократична школа. Думки, котрі ми тут вискажем, були вже висказувані не раз, – вони звільна стають уже загальним добром; предмети і факти, котрих ми тут діткнем, будуть ще не раз обговорювані в «Світі», тож ми для більшої зв’язності і короткості не будем подавати цілої маси фактів, на котрих оперті наші виводи, а вдоволимось лиш деякими примірами для пояснення аргументації.

Примітки

Момзен Теодор (1817 – 1903) – німецький історик античності. В багатотомній «Римській історії» розвивав ідею «демократичної монархії», втіленням якої вважав диктатуру Юлія Цезаря.

Зібель Генріх фон (1817 – 1895) – німецький історик і політичний діяч, представник націонал-ліберального табору в німецькій історіографії, автор десятитомної «Історії революційної епохи 1789 – 1795».

Гервінус Георг-Готфрід (1805 – 1871) – німецький історик, літературознавець і політичний діяч. У восьмитомній «Історії дев’ятнадцятого століття від часу Віденського конгресу» (1855 – 1866) аналізує історичний розвиток у першій половині XIX ст., вважаючи, що йому притаманний рух до встановлення конституційного ладу.

Нестор (р. н. невід. – після 1113) – давньоруський письменник і літописець, імовірний автор й упорядник «Повісті временних літ».

Маркса («Розвиток капіталістичної продукції»). – Йдеться про І том «Капіталу» К. Маркса. 24-й розділ «Капіталу» в перекладі Франка мав заголовок «Початок і розвиток капіталістичної продукції».

Леббок Джон-Акір-Евбері (1834 – 1913) – англійський природознавець, археолог та політичний діяч. Автор праць «Початок цивілізації й первісний стан дикунів» (1870), «Передісторичні часи».

Тейлор Едуард-Бернетт (1832 – 1917) – англійський історик культури, один із засновників «антропологізму» як напряму, що прагне до створення універсальної науки про розвиток, намагався поширити біологічні закони на явища суспільного життя. Йому належить ряд цінних розвідок з історії матеріальної культури, первісної релігії, історії шлюбу та сім’ї.

Мак-Леннан Джон-Фергюсон (1827 – 1881) – шотландський етнограф, історик первісного суспільства, один із засновників еволюціоністського напряму в етнографії.

Леккі Вільям-Едвард-Гартпол (1838 – 1903) – англійський історик і громадський діяч, автор книги «Історія виникнення і впливу раціоналізму в Європі» (1865), основна теза якої – зникнення релігійних забобонів у міру росту знань. Леккі на основі вивчення різних релігій прийшов до висновку про моральний прогрес людства.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 45, с. 76 – 80.