1. Розширення прав галицького сейму

Іван Франко

Новела до закону шкільного в палаті панів перейшла. Вона, безперечно, в недовгім часі перейде в палаті послів, одержить санкцію цісарську і станеться обов’язуючим законом. Та ні, у нас вона не зовсім буде обов’язуюча, так як ми, Галичина, задля наших «особенних відношень крайових» виняті з-під многих її параграфів. Окремої новели для нас не зроблено, ані не обіцяно, хоч ніхто не перечить, що коли де, то певно у нас шкільництво потребує основної реформи in capite et membris. Рада державна мовчки згодилася на жадання поляків, що в ділах шкільництва, в котрих нас не обов’язують параграфи новели, рішати буде – сойм крайовий. Від нього, отже, вийде доповняюча легісляція о наших школах. Значиться, свіжо прийнята новела шкільна розширила компетенцію нашого сойму крайового.

Хто уважно читав справоздання з розправ палати панів над тим ділом, той, безперечно, мусив догадатися, що ціла штука була наперед уложена, сказати б, законтрактована. Різнорідні партії, різнорідні інтереси національні, різнорідні погляди політичні і конфесійні стикаються в наших законодательних тілах, а спеціально в лоні самої «правительстующої» правиці. Утворення тої правиці було можливе тільки способом такої угоди, картелю. Do ut des, facio ut facias – се було одне-однісіньке условіє, на котрім помирились взаїмно різнорідні фракції і подали руку правительству. Кожна фракція старалась виторгувати що-небудь від других фракцій і від правительства, правительство ж робило їм уступства, щоби тільки мати правильно ухвалені бюджети, а особливо нові закони о збільшенню армії, о продовженню обов’язку асентерункового і т. д.

Ціною мільйонів, ухвалюваних щорічно по волі правительства, чехи купили собі університет, тирольці – новелу шкільну і залізницю арлетанську, поляки залізницю трансверсальну і – побільшення компетенції сойму крайового, а ціла правиця – реформу виборчу, запевняючу їй перевагу над централістами. Се був зовсім правильний картель; протестувати проти нього зі взглядів моральних, зі взглядів якоїсь абстракційної «рівноправності народностей і інтересів», або навіть старатися змінити його просьбами та петиціями, се значить – не розуміти політики, не розуміти перших основ «купна – продажі».

Коли б у нашої дипломатії і взагалі у правительственних органів не вийшло з моди вживання «простої хлопської» мови на вираження простих і очевидних речей, то, напр., в відповіді на петицію ради руської в справі новели шкільної вони з чистою совістю могли б сказати: «Мої панове русини! Хто грошей не має, най на торг не ходить! Як ви смієте жалуватися на своє виняткове положення! Коли ви будете мати свою силу політичну і будете могли бути порядним клавішем в тій великій клавіатурі наших різнонаціональних змагань, тоді приходіть сюди. Ми приймем вас так радо, або й ще радше, як поляків, будемо робити вам такі ж уступства, як і їм, nota bene, під тим условієм, що ви ані на хвилю не забудете золотого правила «do ut des».

Як кажу, можна гніватися і жаліти над тим, що так єсть, але ж це єсть логіка фактів, проти котрої ніяким вибухом чувства не порадиш. Це тверда логіка, котра знає тільки одну корективу – противні факти. Як довго ми не становимо політичної сили, т. є. як довго у нас нема доброї, вишколеної організації народної, так довго ми eo ipso слабі, так довго будемо нічим, як тільки misera contribuens plebs, – так довго верховодячі партії – будь вони собі поляки, жиди чи хто там буде стояти наверху – будуть за наші гроші купувати собі уступства у центрального правительства і будуть ті уступства, розуміється, повертати нам же на шкоду. Ніякі петиції, меморанди ані протести нам ані крихти не поможуть, бо се ж був би чистий нерозум верховодячих партій, коли б вони для наших гарних очей робили нам якісь уступства з того, за що вони заплатили, так само як нетакт був би зі сторони правительства, коли б воно робило нам, слабим, якісь уступства в тім самім часі, коли за ті уступства інший, сильний, йому добре заплатить і коли в разі непризнання їх йому – оскорбиться і відсунеться від правительства.

Треба ж нам предсі раз поняти, що висказання гр. Таффе – «правительство стоїть понад партіями» – єсть тільки фразою, не маючою найменшого значення. Правительство конституційне завсігди мусить стояти по стороні одної – і то сильнішої – партії. Бо скоро раз припустимо, що в парламенті суть партії, т. є. громади людей, стремлячі до різних, а навіть з собою суперечних цілей, то мусимо також припустити, що правительство мусить з-поміж тих существуючих стремлінь вибрати одне і ділати в його дусі. А предсі ж очевидна річ, що слабшого вибрати, на меншості опертися не може, бо більшість могла б його в кожній хвилі звалити. Значиться, тільки на більшості може опертися правительство, будь вона природна і суцільно зорганізована, або штучна, спряжена з різнорідних елементів.

В нашому австрійському парламенті природної, одноцільної більшості нема і теперішнє правительство мусить, як сказано, опертися на картелю, на дуже мішаній компанії різнорідних і часто суперечних з собою фракцій. Німецькі клерикали, чеські феодали і демократи, польські пани, всі вони ідуть рука в руку так довго, доки в тому видять кожний свій інтерес. Вони попирають одні других з обов’язку картелю, не з обов’язку совісті і обивательської повинності. Вони голосують нераз за такими справами, проти котрих тихцем аж зубами скрегочуть і кулаки стискають; такий скрегіт прорвався недавно аж в печать, во всеуслишаніє; – говоримо о острім суді чеської «Politik» про новелу шкільну і вийняття з-під неї Галичини.

Що польські пани в віденській раді державній і в палаті панів стараються о то, щоби компетенцію сойму крайового чимраз більше розширяти, проти сего ми в засаді не можемо мати нічого. Ми, русини, від давен-давна були і єсьмо елементом автономічним і федеративним; ми переконані, що тільки на дорозі найобширнішої культурної, адміністративної і судової автономії поодиноких племен і їх дружнього федеративного зв’язку дасться перевести регенерацію державного життя, дасться охоронити теперішні, податками і довгами перетяжені держави від нехибної економічної руїни і банкротства, дадуться вдосконалити, приноровити до відношень місцевих, а заразом зробити дешевшими і менше утяжливими всі функції суспільно-політичного життя. Кожний крок до тієї цілі є нам пожаданий і мусить стрічати нашу симпатію, – а таким кроком, безперечно, єсть всяке розширення компетенції нашого автономічного тіла, чи то взглядом шкільництва, чи взглядом культури крайової (при уставі о комасації грунтів селянських).

Тільки ж яко автономісти і тут мусимо ставити conditio sine qua non, щоби в тім нашім автономічнім тілі не ухвалювалося і не рішалося о нас без нас, а той проти нас. Ми були б за якнайбільшим розширенням компетенції сойму крайового, але тільки тоді, коли б ми в нім мали силу повернути ті компетенції і права на хосен для свого народу. Тоді тільки міг би сойм бути правдивим автономічним тілом, тоді він був би репрезентантом всіх інтересів, а не полягав би на майоризуванні одної народності через другу, менших посідателів через більших.

Тепер, жалься боже, так не єсть, ба навіть не заноситься на щось подібного. Адже ж кожний розумний одразу мусить догадатися, що коли поляки в Відні великими жертвами окупують розширення компетенції сойму крайового, то вони роблять це, певне, не для русинів, не для того, щоб ділити з ними по-братерськи ті нові автономічні набутки, – але противно, вони роблять се в тім твердім переконанню, що русини в соймі будуть зером, що їм або удасться до разу витиснути нас з нашого крайового автономічного тіла, або зредукувати нас до такого мінімум, котре ніяким способом не перешкодить їм ґаздувати собі в нашім краю, нашим грошем по своїй уподобі. Опираючися на дотеперішній безсильності русинів в соймі львівськім, поляки не бояться вже давати для того сойму більшого поля ділання, думаючи, безперечно, що кожна справа, яку їм удасться від компетенції ради державної відбити для сойму, єсть для них чистий зиск, бо тут в соймі вони без крику, без опозиції і без лишніх коштів та трудів переведуть її так, як це їм буде любо. Сойм єсть, по їх думці, найбезпечніша пристань: раз впровадивши до нього яку-небудь справу, вони мають її немовби в кишені.

А супроти тих великих політичних сил, супроти того картелю в віденських тілах законодательних, супроти безвглядної майоризації в соймі що ж робити нам, русинам? На кого нам надіятися, з ким в’язатися? Положення наше, безперечно, так сумне, що велика пора поглянути холодним, критичним оком на нього, зважити добре свої і противні сили і – що на тепер найважніше – позбутися всіх злудних надій, всіх безпідставних пересудів політичних, всіх неуправнених бажань і стремлінь, бо інакше всяка бесіда о якій-небудь поправі нашої долі буде і вічно стане риторичною забавкою, набором пустих фраз.

Поперед всього треба нам добре затямити собі ті основні закони всякої політики, котрими ми зачали свою статтю: що доки ми не будемо представляти з себе моральної і матеріальної сили, доти ніщо нам надіятися на які-небудь уступства зі сторони наших противників, доти ми, мов безвладна колода, все будемо предметом для їх більше або менше фантастичних, а нам шкідливих експериментів. На зміну правительственного систему нам ніщо надіятися, раз для того, що тепер на то не заноситься, а поки сонце зійде – роса очі виїсть, а по-друге, і для того, що ніякий правительственний систем, хоч би він, напр., і як був противний полякам, не надасть нам в одній хвилі ані політичної, ані суспільної сили, коли ми її не маємо, коли ми її самі з себе не виробимо. А коли ми будемо мати таку силу, тоді і без зміни правительственного систему ми здужаємо допімнутися своїх прав і настояти на тім, щоб нам їх – не признано на папері, але дано на руку.

А як довго ми суспільно і політично слабі, то навіть хоч би яким несподіваним спливом обстоятельств ми і дісталися одного гарного ранку наверх, так як це було в 1848 році, то ми там довше дня не здужаємо удержатися, і не тільки що не зуміємо використати свого становища, але своїми помилками скомпрометуємо себе і зробимо себе надовго неможливими. Взагалі, треба нам то твердо тямити, що політика рахування на яку-небудь чужу, случайну поміч не єсть політикою розумних людей, але десператів, котрі, тонучи, хапаються за трісочку, хоч знають, що трісочка не здужає їх врятувати.

Розумний чоловік в тяжкім положенні не буде спускатися на те, що ось: хто знає, може не нині, то завтра правиця в Відні розпадеться, може, зміняться політичні границі, або бог знає що подібного станеться. Розумний чоловік знає, що такі думки – то фантазія, дитинячі забавки, і він оставить їх дітям, дорослим і недорослим. Сам він почне шукати під ногами опори, почне числитися з даними обстоятельствами, не закриваючи перед собою нічого, хоронячись всякого самообману і всякої пересади чи то в надії, чи в безнадійності. Се нам треба поперед всього твердо собі затямити.

Примітки

Палата панів – вища палата австрійського парламенту.

Палата послів – нижча палата австрійського парламенту.

Таффе Едуард (1883 – 1895) – граф, австрійський реакційний державний діяч, міністр внутрішніх справ, у 1879 – 1893 рр. – прем’єр-міністр.

«Politik» – чеська ліберально-буржуазна газета, видавалася німецькою мовою у Празі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 306 – 311.