2. Послаблення української опозиції в сеймі

Іван Франко

Історія нашого сойму крайового в своїм розвої представляє під певним взглядом дуже цікаву картину. Коли в р. 1861 в залі редутовій львівського театру перший раз зійшлися заступники галицьких народів, було межи ними, правда, переважне число більших посідателів і шляхти польської, але при тім і немале число мужиків та священиків руської і польської народності. І зараз от першого разу, немов почуваючи єдність своїх інтересів, мужики і поляки, і русини, а почасти і священики-русини засіли разом, прикупі, заманіфестували свою солідарність, котра через протяг цілої соймової каденції дуже далася взнаки панам-полякам. Правда, зараз на першім засіданні пани під проводом гр. Адама Потоцького старалися інсценувати більше комічний, ніж торжественний акт згоди во ім’я «рівності і братерства»; деякі недалекоглядні священики руські, як Софрон Витвицький і митрополит Литвинович подали руку до тої комедії, але зараз перша важна дебата тої сесії – о сервітутах – показала, що панські слова о «згоді і братерстві» були пустими фразами, що згода не залежить від слів там, де стоять супроти себе представителі суперечних з собою інтересів.

Пани обманулися на мужиках. При наданні конституції їм здавалося, що ось тепер прийшла пора «поєднати двори з хатами», роз’єднані ще від 1848 р. будьтоби зависною бюрократією. Правда, вони не дуже радо дивилися на численні вибори священиків і мужиків-русинів до сойму, але все-таки толерувати їх, а подекуди навіть робили собі надію приєднати їх до себе. А коли се не вдалося, коли ані апелювання до м’якого серця мужицького, ані крутанина парламентарних дебат і формальностей не могли збаламутити руських послів, не могли затушувати суперечності межи інтересами дворів а хат, межи інтересами Русі а Польщі, тоді представителі дворів і Польщі в нашому соймі скинули маску з лиця, крикнули одверто «Niema Rusi», забули о тім, що недавно говорили о «поєднанню і збратанню» і горді своєю більшістю і силою, почали вести політику на власну руку, не оглядаючися на ті ненависні, вічно скрипливі «задні колеса».

А задні колеса скрипіли та й скрипіли. Ні одна дебата не обійшлася без «borby», хоч і безплідної для опозиціоністів, зате ж прикрої і женуючої для побідителів. Вони почали докладати старання, щоби позбутися ненависної опозиції. Дневники (навіть «демократичні») почали обкидати їх болотом, осміювати прізвищами, підбурювати проти них сліпі страсті неосвічених людей та вуличників. На львівському бруку уродився преславутий «ковбасюк», epitheton ornans кожного русина. При найближчих виборах почалось деморалізування і силування виборців, почалась виборча корупція і пресія.

Від того часу почало в соймі чимраз зменшуватись число послів-русинів і мужиків. Особливо найенергійніші і найзавзятіші з-поміж них уступили місце польським кандидатам. Дебати в соймі ставалися чимраз спокійніші і монотонніші, відколи не стало ярих опозиціоністів. Сонна мертвеччина залягла над залою соймовою, особливо в новім будинку соймовім; зала тая, немов нарочно збудована для такого збору, котрий не потребує чути того, що в ній говориться, щоб часом надто голосна бесіда не перервала любого сну якого депутата. Засідання відбуваються в’яло, в лавках посольських багато і чимраз більше пустих місць; тої совістливості, з якою наші мужики пріли в перелюднених засіданнях, не опускаючи залі під часи дебати і стараючись здати собі справу зі всього, що говорилося, – тої посольської совістливості, здаєсь, нема тепер і сліду. Многі посли часть цілого засідання проводять в буфеті.

Над найважнішими справами крайовими голосується майже без дебати, ліниво, віднехотя, так як найнятий і лихо плачений робітник під сонячним скваром ліниво і віднехотя робить свою роботу. Здаєсь, що всякий інтерес до справ крайових вигас між послами, так що навіть польські дневники, що недавно уїдали завзято на руських послів-неугомонників, тепер, коли округ за округом «zdobywają kandydaci narodowi» по кожній сесії соймовій сухо нотують: «і ta sesya była senna i bezpłodna jak zwykle».

Що це має значитися? Чи той нічим не замутимий спокій – знак сили, певної себе, чи, може, знак моральної і інтелектуальної посухи та бідноти?…

Та не досить того. Вперед, коли ще сойм оживляла значна фаланга русько-мазурських опозиціоністів, всі пани-поляки голосували дружно, як один муж, проти «wrogich elementów». Де поділася нині тая єдність! Сойм наш, подібно як правиця віденського парламенту, розпадається на чимраз більше число «партій», чи властиво фракцій та котерій: «станьчики» і «подоляки», «атеньчики» і «резолюціоністи», «поступовці» і «консерватисти», – всі ті назви, хоч і не криють під собою ніяких суперечних, відмітних програм, ніяких відрубних, ясно означених суспільно-політичних переконань та стремлінь, хоч не суть ознаками ніяких віддільних партій, то все-таки суть то «риси в мурі», знаки роздвоєння, незгоди, не раз сусідських квасів та невдоволень, опертих більше на різницях фантастичних, ніж реальних, на незгідності, напр., в пониманию минувшої або будущої «Polski w dawnych granicach», ніж на незгідності в пониманию добра краю.

Чи потребуємо доказувати, що такий стан єсть застоєм, що такий спокій єсть розкладом, що така побіда єсть властиво нещастям не лиш для цілого краю, котрому дорого приходяться фантастичні та й ще при тім зовсім незаймаючі панські забавки, але єсть нещастям і для самих тих верховодників, котрі в побіді аж показуються слабими і неспосібними до енергічного і розумного ведення діл крайових?

Історична Немезис мститься над нашими верховодцями. Виелімінувавши зі сойму один з елементів крайових – мужицтво, одну з народностей крайових – русинів, вони тим самим відірвалися від живого грунту, зависли в воздусі, почали гонити за всякими фантастичними марами, стратили почуття крайових інтересів, стратили віру в своє призвання, стратили моральну силу, і усхли, як усихає рослина, вирвана з рідної землі. Одна-однісінька енергія осталась ще у них – енергія до самозаховання. Вони всіма фібрами свого существа держаться за своє становище, за своє верховодство в краю, знаючи добре, що раз зіпхнуті з нього, вони стратять все і не здужають вже ніколи виплисти наверх. Повага урядів, шумні звуки титулів, сила матеріальна і грошова, примус і підступ – все однако добре для них, щоб тільки остатися на своїх місцях; а як вони стоять на них, що роблять, се їх не обходить. Щоб тільки «zwyciężył kandydat narodowy» при виборах, щоб тільки «nie dopuścić świętojurca», щоб тільки залу соймову заповнила, «plejada świetnych nazwisk» (уважайте добре – не плеяда знатних людей, але тільки знатних назв, ся фраза якраз характеризує спосіб мислення і ділання наших верховодців!) – а там опісля нехай собі і трава не росте.

І що ж ми, русини-демократи, хлопи, попи та авскультанти робим серед такого товариства? Ми робили і робим опозицію, хоч, що правда, опозиція наша в соймі щораз ослабає. На передпослідній сесії визначилася була вона ще промовою посла о. Качали проти запомоги інтернатові змартвихвстанців, а на послідній сесії вже майже не було її слідно. Причин того ослаблення опозиції єсть, безперечно, більше, але між іншим єсть дуже важна тая причина. Буває такий противник, проти котрого остогидне чоловікові тривати в опозиції вже навіть поминувши те, що тая опозиція не приносить жодного пожитку. Такий противник всяку опозицію, хоч би вона була і як об’єктивна і принципіальна, уважає личною образою, і не досить того, що здавить тебе своєю матеріальною перевагою, але в додатку подасть в підозріння моральну чистоту твоїх мотивів, оклевеще тебе і понівечить. Так предсі якраз сталося по опозиційній промові о. Качали проти запомоги змартвихвстанцям.

І що ж за прояв бачимо ми в соймі по постепеннім числовім і моральнім ослабленні нашої опозиції? Бачимо факт, що польська більшість щораз більше розпадається і в щораз більшу впадає в індоленцію. Крайню індоленцію показала вона при кінці передпослідньої сесії під час дебатів і голосування над правительственним квестіонарем в справі реформи адміністрації. Будь-що-будь тая індоленція пансько-польської більшості в соймі має для нас і свою добру сторону, – вона підготовлює нам грунт, вона приспішує нашу пору. Нам треба тільки уміти добре зорієнтуватись, добре розглянутись в своїх власних силах, розпізнати, де іменно наша головна опора – і зробити рішучий крок.

В минувшій каденції сойму було наших послів дуже мало; не знаємо, як випадуть для нас предстоячі вибори. Маємо надію, що випадуть лучше, і ужиймо всієї своєї енергії, щоби випали лучше, але допустім також случай, що випали б навіть гірше, чого наші противники з цілого серця бажають. Які ж з того вийшли би для нас наслідства? Противники наші крикнуть тоді ще голосніше: «Niema Rusi», бо нема в соймі стільки а стільки руських заступників!

На то ми кажемо ось що. Нехай собі поляки тисячу разів кричать, «Niema Rusi», – то доки Русь тая чує себе Руссю, жиє духовим життям, розвивається і організується по-своєму, доти весь їх крик буде пустою забавкою, компрометуючою крикунів. Ніхто на світі не увірить тому, тим більше, що і нам же не заборонено ніколи печатно перед цілим світом і усно на народних зборах та вічах заявляти свої права.

Хіба ж ми дорогою парламентарною зискали коли-небудь хоч одно уступство від поляків? Все, що ми маємо, маємо або запоручене основними параграфами конституції, – значиться таке, чого нам поляки і парламент ані дати, ані відібрати не можуть, – або признане в дорозі судовій, resp. найвищим державним трибуналом у Відні, або, вкінці, здобуте власною силою, працею коло розвою народу, агітацією суспільною та політичною на легальнім, але від парламенту зовсім незалежнім грунті. Що Русь наша жиє, винні ми не бесідам наших послів у Відні і у Львові, а теплому хоч печатному слову наших популяризаторів та проповідників, винні ми більше «Просвіті» і «Батьківщині», ніж послам-бесідникам у Відні.

Що нині Європа, і учені, і політики, знають о нас і займаються нами, винні ми також не нашим парламентарним бесідникам, котрі предсі досі ніколи не здобулися на такий грімкий голос, яким заманіфестував був Гавзнер в р. 1879 становище польське, – ні, і те знакомство з нами Європи винні ми в першій лінії героям пера і науки, таким Антоновичам, Міклошичам, Житецьким, Огоновським, Пипінам, таким Рамбо, Ральстонам, Тіссо і де-Губернатіс.

А спитаймо себе в покорі духа, чому ми винні то, що ми нині в Галичині на політичнім полі так низько упали, дійшли майже до зера? Яка тому причина, що під час, коли інтелектуально і навіть суспільно ми, безперечно, хоч поволі, поступаєм наперед, в тім самім часі іменно на полі парламентарнім чимраз більше тратимо місця, чимраз мізернішу граємо ролю? Не говорячи вже о програмових широкого закрою бесідах парламентарних, котрі би перед цілим світом маніфестували права, стремління і діла руського народу – ні, навіть в спеціальних дебатах, вимагаючих вже не широкого політичного знання і такту, а доброго фахового образования і пильних студій над даним предметом, і в таких дебатах наші парламентарні заступники не виступають з добре обдуманими, талантливими і основними бесідами.

Многі, для нашого народу дуже важні случаї, особливо економічні, переходили і переходять через обради думи державної і сойму крайового, а наші посли не можуть якось в таких разах здобутися на слово, а коли здобудуться, то звичайно не порушать ані противників, ані прихильників. Що се все значить? Звідки це походить? Невже ж таки весь руський народ, всю руську інтелігенцію треба міряти після її репрезентації? Противники наші дуже радо се роблять, ба, навіть ті, котрим так пильно вислугувалися деякі наші віденські посли, – централісти німецькі, поза високопротекційним тоном, з яким у нас говорять, скривають зовсім недвозначне маловаження «der indolenten, passiven Ruthenen» . Чи це єсть те почесне становище в житті політичнім, якого би нам бажати треба?

За причиною того сумного явища не далеко нам треба шукати. Наші репрезентанти не виступають ні з чим, не працюють в комісіях парламентарних не для того, що вони не спосібні до сього. Хрань боже! І не для того, як коли б добро Русі не лежало їм на серці. Ні, – той би зовсім не порозумів нас, хто би з нашої бесіди хотів виміркувати для них закид непатріотизму. Нам здаєсь, що причина зла тут не єсть лична, що вона лежить глибше.

Наші репрезентанти – скажім це сміло і відверто, – не мають на чім опертися, не чують за собою тої сили народної, котра одна може надати смілість і резолютність бесідникові. Вони чують нашу слабосильність, не вірять в силу руського народу в Галичині і тим самим підтинають в самім корені всю свою парламентарну кар’єру, засуджують себе на вічну блуканину з одного табору до другого. А не маючи віри в народ, вони не можуть і в народі збудити до себе довір’я; не чуючи сили в народі, вони не лиш самі себе роблять безсильними, але ще більше обезсилюють народ і знеохочують його до всяких виборів, до всякого парламентаризму. Єсть се circulus vitiosus, блудний безкінечник, з котрого тільки смілий і рішучий крок потрафить нас вирвати.

Причина зла – політична безсилість народу. А яка причина тої безсильності? Народ єсть тая родима скала, на око холодна і пасивна. Але во внутрі її дрімають іскри великого огню. Треба доброї сталі, треба смілої і совісної праці, щоби з того каменю викресати іскру. Такою сталлю повинна бути інтелігенція. Чи вона досі була нею, чи гартувалась вона в жаркій грані політичних фактів і в холод ній воді здорової, тверезої критики? В то не хочемо входити. Але то, здаєсь, без чиєї-небудь урази можемо сказати, що праці для викресання тої живої іскри з народної маси інтелігенція наша докладала мало, і особливо там, де тая праця найтяжча і найдовшого потребує заходу – на полі політичної агітації і організації. Єдиний у нас орган політичної акції, «Руська рада», проспала благополучно багато добрих случайностей до політичного пробудження і здвигнення народу.

І ще тепер, жаль сказати, іменно на тім полі у нас дуже небагато робиться. Правда, популярно-політичні часописи вже отворяють очі народу на то, що діється круг нього, але того ще не досить. Сила лежить не в пізнанні, а в діланні, а підставою ділання єсть не сама свідомість, але організація. Пора нам пізнати, що наша політична сила лежить тепер ще не у Відні, не в соймі, а по селах і місточках, в тих тисяч наших селах і містечках, в тих міліонах наших селян і міщан, в котрих поки що печатне слово будить почуття народне, а в котрих відповідна організація може збудити енергію і зродити акцію народну.

Примітки

Витвицький Софрон (1819 – 1879) – український письменник та етнограф, священик. У 1861 р. обраний депутатом Галицького крайового сейму.

«Ковбасюки» – вживана шляхтою та її прибічниками образлива назва тих, хто виступав проти національного гноблення українського населення, від прізвища селянина-депутата Миколи Ковбасюка.

Станьчики – іронічна назва, вживана щодо правого, поміщицько-консервативного угруповання в Галичині. Походить від імені блазня польського короля Жигмонта І. Після опублікування у 1869 р. групою польських прогресивних діячів памфлета «Тека Станьчика» цю назву було дано партії краківських консерваторів.

Подоляки – польське поміщицьке консервативне угруповання, що утворилося в 60 – 70 роках XIX ст. в Східній Галичині. Головними лідерами їх були В. Дзедушицький, Д. Абрагамович, А. Голуховський та К. Грохольський.

«Резолюціоністи» – прихильники вірнопідданської резолюції, ухваленої в грудні 1866 р. Галицьким крайовим сеймом з ініціативи представників консервативної шляхти.

Немезис (Немезіда) – в грецькій міфології богиня помсти.

Качала Степан (1815 – 1888) – український історик та публіцист, один із провідних діячів народовського напряму.

Змартвихвстанці – орден господнього воскресіння, створений 1842 р. в Римі польсько-шляхетськими католицькими колами; був агресивним загоном католицького духівництва і польської шляхти, яка прагнула до відновлення «історичної Польщі» (тобто Речі Посполитої в межах 1772 р.) і до полонізації українців шляхом покатоличення.

«Просвіта» – культурно-освітня організація в Галичині (1868 – 1939).

Батьківщина – політичне і наукове видання (спершу виходило як щотижнева газета, у 1893 – як журнал), видавалося «народовцями» в 1879 – 1896 рр. у Львові.

Гавзнер (Гаузнер) Отто (1827 – 1896) – польський буржуазно-демократичний діяч. Мається на увазі його виступ в австрійському парламенті під час обговорення питання про окупацію Боснії та Герцеговіни.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – професор Київського університету, історик, археолог, етнограф.

Міклошич Франц (1813 – 1891) – австрійський і словенський філолог, славіст, доводив самобутність української мови.

Житецький Павло Гнатович (1836 – 1911) – український філолог, автор праць з українського мовознавства, літературознавства та фольклористики.

Огоновський Омелян Михайлович (1833 – 1894) – український літературознавець, професор Львівського університету.

Пипін Олександр Михайлович (1833 – 1904) – російський історик літератури, фольклорист, академік Петербурзької Академії наук (з 1896 р.). Автор праць з російської і української літератури та народної творчості, з історії слов’янських літератур.

Рамбо Альфред (1842 – 1905) – французький історик та політичний діяч, редагував разом з Ернестом Лавіссом (1842 – 1922) «Всесвітню історію», написав дослідження про українські народні пісні.

Ральстон (Ролстон) Уїльям (1829 – 1889) – англійський письменник і фольклорист, досліджував і перекладав також український фольклор, був знайомий з М. П. Драгомановим.

Тіссо Віктор (1845 – 1917) – французький письменник та публіцист, автор низки праць про внутрішнє становище Німеччини. У 80 – 90-х роках XIX ст. здійснив подорож по Україні та Росії, був у Сибіру. Під враженням подорожі написав кілька творів. Перекладав поезії Т. Г. Шевченка.

Де-Губернатіс Анджело (1840 – 1913) – італійський сходознавець, автор 28-томної «Всесвітньої історії літератури», окремий розділ в якій присвячений історії розвитку українського театру.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 311 – 317.