3. Наука для українського народу
Іван Франко
Ціла наша інтелігенція, а особливо польська, привикла з давніх-давен називати наш простий народ пасивною і крайнє консервативною масою. «Нехай буде, як бувало», – се єсть звичайний рефрен всього того, що говорять наші інтелігентні люди о простім народі. Коли поляки в р. 1848 старались а не могли зентузіазмувати його до якої-небудь гвардії народової, а пізніше до рад повітових, до цілої автономічної господарки і до своєї фантастичної політики, то вони все і всюди старалися затушувати тую немилу, не завсігди пасивну опозицію, утертою кличкою: «Народ консервативний і інертний, боїться всякого руху, всякої новості, всякого поступу». Вони ніколи не подумали навіть над тим, чи їх видумки справді суть поступом, чи суть хосенні для народу і чи має той народ розумну причину ентузіазмуватися до них.
Жаль сказати, що між нашою руською інтелігенцією, котра так любить називати себе демократичною, по приміру поляків досить часто стрічаються такі чисто аристократичні погляди. Вплив польської журналістики, польської літератури, польського способу мислення у нас надто ще сильний, і то зовсім не на користь нашу. Хоч і як декотрі навіть з наших старших проводирів на полі національнім і обрядовім борються проти польського впливу, – то предсі дуже мало ще у нас виступається проти нього там, де він єсть, може, найбільший, бо ненастанний, тихий а глибокий і для нашого самостійно-народного характеру дуже шкідливий.
Наша полемічна література з послідніх 20 літ виказує чимало статей і брошур, в котрих справедливо і несправедливо поборювалося то «москво-», то «україно-», то навіть і «полонофільство», але це посліднє зовсім не з літературного і не з умислового боку. А між тим, пора нам пізнати, що коли де, то іменно тут польський вплив особливо сильно і сумно відбивається якраз на тій верстві народу, котра по-своєму призначенню повинна би бути «сіллю народу» – на інтелігенції. Не тільки школи і уряди полонізують нас: ми самі полонізуєм себе ще гірше вдома. Наші сини і брати, а особливо наші доньки і сестри читають і зачитуються польськими пустословними повістями, польськими квасно-патріотичними і шумно-фразистими поезіями, польською популярною, т. є. крайнє безкритичною і шляхетсько-сторонничою історією.
Відти вони набирають того польського духу, котрий єсть правдивим злим демоном не лиш руського, але й польського народу і з-під котрого впливу тільки немногі польські уми здужали виломатися. Відти набирає наша молодіж, а особливо наші женщини, того легкого і поверхневого облиску, що звик крити внутрішню пустоту, тої манії до салоновості і дистинкції, котрою маскується недостача простого і щирого чувства, тої церемонності і прив’язання до пустих форм і дрібниць, тої відрази до всякого сильного і правдивого слова, коротко кажучи, набираються всього того, що властиве перестарілій і замираючій кастово-шляхетській цивілізації, а що так противне здоровому, прямому і щирому духові нашого народу.
Що така духовна асиміляція близька до винародовлення, не треба, здаєсь, доказувати. Так само чей не потребуєм доказувати, що це з нас не говорить руський шовінізм, котрий виключає все чуже для того, що воно чуже. Ні, ми радо і вдячно приймаємо все чуже, коли побачимо, що воно розумне, здорове і хосенне для піднесення людей, але чей же маємо право виступати проти чужого, коли бачимо, що воно псує наш смак літературний і артистичний, псує наш народний характер, а взаміну за те дає нам дуже мало або й нічого здорового і хосенного, коли бачимо, що твори польських пустомельських писателів розходяться сотками серед наших родин, між тим коли наші рідні хоч і найкращі твори вважаються хлопськими та тривіальними, а здорові і сильні твори сучасні других європейських літератур розходитися не можуть.
Одним з таких шкідливих, від польщизни нами перейнятих поглядів єсть переконання о консервативності нашого мужика. Так довго товкли нам польські журналісти і писателі, всякі добжанські, лями, захаріясевичі, крашевські і мілковські о консерватизмі мужика, що ми, вкінці, і повірили їм на слово. А повіривши, ми відвернули очі і увагу від того мужика, занедбали слідити пильно та з любов’ю прояви його питомого духовного життя, того життя, котрого нездужала в нім притлумити ні монгольська, ні польсько-московсько-татарська руїна, ні кріпаччина і панщина, – того життя, котре заявило себе в многих кривавих і геройських боях за свободу і ідеали питомі, в тисячах чудових і з здорового гуманного серця пливучих пісень.
Ми занедбали слідити за проявами того життя у нашого мужика; під впливом переможної польщизни вибилися з рідного народного світогляду ї перестали розуміти власний народ, хоч говорили його мовою. Ідеали мужицькі перестали бути нашими ідеалами, стремління його, ясні для кожного видячого, сталися темними і неозначеними для нас, а на часті случайні прояви мужицького духовного життя гляділи ми або з сміхом або з погордою. І що ж з того вийшло? Вийшла обопільна шкода: і для мужиків, і для інтелігенції. Не розуміючи мужиків, не знаючи, чого їм треба і чого вони хотять, інтелігенція і їм не помогла, і себе в їх очах здискредитувала. Де вони хотіли хліба, ми давали їм цукерок, або й нічого не давали. Де йшло о питання економічні, ми зводили діло на політику; де народ процесувався і тратився за «ліси і пасовиська», ми замість вияснити йому діло і потребуючим дати юридичну пораду і поміч, сварилися о азбуку.
В послідніх часах ті сумні відношення зачинають змінятися, хоч до цілковитої зміни ще дуже далеко. Така зміна – повторяємо ще раз – наступити може аж тоді, коли серед самої нашої інтелігенції пробудиться не тільки національна, конфесійна і політична, але й літературна і взагалі умислова реакція проти польщини. Та все-таки в теперішній хвилі помалу увага нашої інтелігенції більше звертається на простий народ, ніж це було коли-небудь досі. Ми звільна привикаємо вважати його не інертною, мертвою масою, але організмом живим, котрий жиє не тільки хлібом, але й духом. Прояви того здорового і свіжого життя, духовного, особливо в послідніх роках значно множаться.
Популярні часописи належать у нас до тих, котрі найпильніших мають читателів; популярні книжечки розходяться тисячами; ба, навіть початки самостійних народних організацій в цілях наукових і політичних повстають і ростуть перед нашими очима. Говоримо тут о читальнях сільських і міщанських, о котрих повстанню і розвою часописи наші раз у раз доносять з всіх кінців нашого краю. Єсть се об’яв в наших обставинах так характеристичний і так безмірно важний для нашої будущини, що вартості його і перецінити не можна. Показує він, що не тільки цікавість до науки і до знання збудилася в нашім народі, але також і той дух спільності, дружності і асоціації, той дух – працювати згідно соєдиненними силами, котрий єсть першим признаком і необхідним условієм сильного життя і розвою кожного народу.
З-поміж всіх народів слов’янських, оскільки знаємо, тільки чеський та сербський випередили їх в тім ході. У них, а особливо у чехів, по всіх селах народ зорганізований тісно в зв’язки в цілях наукових і політичних, і чехи справедливо можуть гордитися тою своєю працею. Коли перед двома роками чеський депутований, д-р. Тоннер розказував у Львові нашим полякам о тій дивній організації цілого чеського народу, то мова його звучала такою теплою і гордою радістю, що наші поляки, безперечно, мусили в душі дивуватися, як можна так обширно і з таким заняттям говорити о – «хлопах», а не згадати при тім ані о пишних маніфестаціях та оваціях, ані о пишних строях та будовах. Правда, відчит д-ра Тоннера був для наших поляків сильним підбудженням – кинутись і собі ж в тім направленні, помалпувати чехів і показати, що ось то: «І ми не послідні». Вони в подібнім дусі начеркнули план і задачу «Macierzy».
Але тут-то якраз і показується, що діло народне, почате без щирої, гарячої любові до народу, почате з панської фантазії єсть і мусить бути ділом мертвородженим. «Macierz» і досі не знає, що їй робити, і зачинає благополучно ступати слідом дотеперішніх случайних видавництв польських без всякої програми і без внутрішньої вартості. Дарма, що «хвали на два столи», коли їсти і на однім ніщо. Маймо надію, що діло, почате з фантазії, фантазією довго не простоїть; в такім ділі тільки гаряча, безгранична любов до народу – не гроші – єсть nervus vitae, a «Macierz» такого нерву не має і з природи своєї, яко основана в польській інтенції на руській землі, не може мати.
Тільки ж все те не повинно наповняти нас незаслуженою гордістю, не повинно будити в нас мислі: ми побідили або побідимо. Ми ще не в чім і нікого не побідили, а чи побідимо, се буде залежати від того, чи ми в першій лінії побідимо себе самих, своє котерійне та партійне самолюб’я і свій індиферентизм до справи народної. Наша побіда над противними нам силами буде не одним великим і рішучим ударом, не якимсь катаклізмом національним і суспільним, а сумою безчисленних дрібних, буденних побід, незначних, тихих а зріло обдуманих і неумолимою працею здобутих. Менше крові, а більше поту! – се повинен бути оклик нашої будущої історії.
Мертвонародженість польської «Macierzy» і всіх польських заходів около позискання нашого народу повинна для нас бути не успокоєнням, а побудженням до чимраз нової невтомимої і різносторонньої діяльності і праці над самим собою і над народом. Здобуваймо науку, щоби подавати її невченим браттям – не каламутну, фальшовану, але здорову і чисту. Закладаймо читальні, організуймо політичні товариства, товариства для забави, для співу, для театральних аматорських представлень, робімо все, що може зближати людей до людей, будити між ними почуття спільності і почуття сили, лежачої в тій спільності.
А особливо стараймося нав’язати між тими частковими, місцевими організаціями порозуміння, стичність, щоб вони знали о себе взаїмно, знали о всім, що робиться у других селах і містах нашого краю, і тим заохочувалися і у себе до дальшої, успішнішої роботи, мали те, що називається Fühlung між собою. Довершення такої всекрайової організації буде, безперечно, більшим тріумфом нашого народного діла, ніж вибір десяти послів до сойму крайового, – бо се буде насінням на будучність. От де поле, на котрім нам треба розвинути найбільшу і неутомиму діяльність, а будьмо певні, що тільки in hoc signo vincemus!
Примітки
«Macierz» (повна назва «Macierz Polska we Lwowie») – видавнича організація, заснована 1880 р. Ю. 1. Крашевським з метою видання освітніх книг; одною з цілей його було ополячування українського населення Східної Галичини.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 318 – 322.