Нашим «приятелям»

Іван Франко

Стаття наша «Два панславізми», написана по поводу часописних борб о святкування 1000-літньої пам’яті смерті св. Мефодія, апостола слов’ян, уміщена в 136 ч. «Діла», звернула на себе у вагу заграничної печаті польської і російської. Вже сам факт свідчить отім, що наші найближчі сусіди хоч і як силуються трактувати нас, русинів, як суспільність малолітну, недозрілу, як політичне зеро в Австрії, Росії і Слов’янщині – мусять хоч не хоч числитися з нашим голосом, з нашими поглядами на діла Слов’янщини і на становище русинів серед слов’янського світу.

Інакше і не може бути. Русини по віковім гніті починають здвигатися яко свідома національна сила щораз більше і хоч в теперішній хвилі задля неприхильних обставин не можуть відігравати такої політичної ролі, як, напр. поляки, то зате, кожде хоч трохи бистріше око мусить нині добачувати, що пора для русинів наближається швидким кроком, а запорукою тої щасливої для нас і для слов’янства доби єсть іменно та праця інтелігенції галицьких, а по часті вже і буковинських русинів над народом, над масою народною, що віками перейшла безчисленні проби огню і заліза, а не подалася, спасла нам нашу руську народність, нашу руську віру, схоронила в собі ціло руський характер. Маса тая народна єсть нині опорою Русі, а просвічена, з розбудженим самопізнанням національним, станеться непоборимою скалою. Сього не можуть не доглянути наші сусіди, котрим зріст нашої сили не байдужий.

В статті «Два панславізми» сказали ми:

«Русини гаряче бажають взаїмної любові і єдності слов’ян, бо бачать грозу спільного всім ворога, а сожаліють над безумною гегемонією, а то і насилієм брата над братом, народу над народом… Поки таким стан в Слов’янщині буде тривати, доти, як се зовсім природно, будуть користати посторонні сили, слов’янськими руками будуть каштани з жару винимати… Поки що нездібні порозуміти того ні засліплений шляхтич-лях, ні самолюбний панславіст-великорос. Однак ми віримо в розум людський і надіємось, що для слов’ян близиться хвиля опам’ятання. Коби тільки скоро, якнайскорше!»

Слова тії, розуміється, не сподобались польській печаті познанській і варшавській, не сподобались і «Новому времени».

Польська печать («Gazeta Polska», «Kurjer Poznański») не хоче признати нинішньої гегемонії і насилля поляків над русинами в Галичині, не хоче їх бачити, хоч вони щоденними фактами самі аж скачуть в очі кождому незасліпленому шовінізмом польської шляхетчини і ультрамонтанства. Проти гегемонії і насилля поляків над нами ми при кождій случайності протестуємо і не перестанемо протестувати, поки поляки на Галицькій Русі не пізнають, що вони тут тільки захожий елемент, складаючийся головно з шляхетських мікроскопічних оаз, посіяних серед широкого простору руського народу, та з бюрократії, – і поки відповідно до того пізнання не змиряться перед властелином землі і не віддадуть захоплену керму природному керманичеві – руському народові. До тої пори ми все будемо з собою на воєнній стопі на нашій землі, хоч і як сожаліємо над затратою слов’янсько-польської землі під напором германізації в Познанщині.

Щодо «Нового времени» і російських панславістів, то, сказати правду, ми дуже дивуємось їх нетямучості і непониманню теперішньої хвилі – конкуренції двох панславізмів, православно-російського і католицько-австрійського. В нашій статті «Два панславізми» ми – як признає само «Новое время» – об’єктивно представили конкуренцію обох тих могучих сил, руководжених двома державами, і звернули увагу російських панславістів на непонадність для слов’ян їх уніфікаційної програми, тим більше, що австрійська конституція деяким слов’янським народам з Австрії дає навіть широку свободу національного і культурного розвою.

«Новое время» кидає громи на д-ра Рігера, а не зважить, що чехи – народ, котрий перенявся вже наскрізь свободою конституції, народ, котрий має в Празі свій університет; такому народові, як чехи, не заімпонує напр. тоє, чим гордяться російські панславісти, а іменно, що в цілій широкій Росії нема, крім російських, ані одного другоплеменного слов’янського університету. Колись і в Австрії в слов’янських краях панувала така одноформність, – але відколи то стало вже інакше! Над тим повинні чей задуматись російські панславісти…

Яку ж противагу австрійському панславізмові серед слов’ян знаходить «Новое время»? Здавалось би, що воно виведе цілу батарею далекосягаючих планів і інструкцій для своєї партії, а тим часом гора родить мишку: ото «Нов[ое] время» здобувається ледве на раду панславістичної партії – «ще більше помагати усиліям святоюрців в Галичині», протиставляючи партійку «святоюрців» (котрі нині суть анахронізмом супроти давнішого свого значення) загалові інтелігенції галицько-руської, котра нині, покинувши політику десперації, лежаного хліба і надій на грушки з верби, взялася всіма силами до праці над народом і над собою.

Дуже ошибається «Новое время», коли думає, що галицьких русинів можна ще нині уважати за фігурки на шахівниці і посувати одну протів другої після вподоби. Проти такого трактування нас наша горда свідомість народна протестує. Ми не годні були би носити славного імені русинів, коли б ми ще нині могли рівнодушно терпіти, щоби раз сей одну якусь партійку, другим разом той другу якусь партійку попирав і попихав туди, куди йому для його цілей сподобається. Ми, галицькі русини, перебули тяжку школу політичного життя. І з тої школи вийшли ми настільки вишколені, що станули нині на тім становищі, на якім станули були наші патріоти з 1848 року, такі Яхимовичі, Куземські, Гинилевичі, Борисикевичі, Трещаковські і многі другі, котрих імена згадуються у нас з найбільшою почестю.

І з того становища в нинішній трудній для нас хвилі борби о бути або не бути руській народності і руській церкві ми вже не уступимо, бо від 1848 року скільки разів який-небудь наш «приятель» почав «з любові» до нас попирати то сю, то ту партію чи фракцію, – все, за кождий такий раз Галицька Русь підупадала, знемагала, ба, навіть були хвилі, що і завмирала. Пригадаймо собі 1850-ті роки по 1848 році, 1870-ті роки по 1866 році. Так, отже, сам досвід привів русинів галицьких до пересвідчення, що тільки своїми питомими силами можуть стояти твердо.

Минули вже, безповоротно минули тії часи, коли галицькі русини готові були приймати або і з заложеними руками вижидати на якісь паролі звідкись, а одержавши паролю, готові були навіть авантуруватись бог знає за яке і чиє добро, бо собі – лише на видиму шкоду і компромітацію. Нині паролі до нашого ділання виходять з нашої чистої совісті, пливуть з нашої груді, що б’є горячою любов’ю свого питомого народу і своєї церкви.

Для чого тоє не подобається «Новому времени»? Пощо з свого «прекрасного далека» винаходить у нас якусь партійку «святоюрську», каже їй руйнувати то, що здвигли два славні віча народні? нащо вщеплює їдь деморалізації в наш оздоровівший організм? – і, кінець кінцем, робить тільки добру службу тим, котрих ненавидить цілим серцем своїм, і «католицько-австрійському панславізмові»?

Єсли «Новому времени» ходить о те, щоби ціле життя і розвій народний Галицької Русі звести ad absurdum – ніякої бо іншої рації в його стремлінню не можемо добачити, – то можемо його завірити, що вибралося до нас трохи запізно. Коли знайде навіть спосібних станути під його команду людей в Галичині, то, певно, не знайде їх навіть тілько, що пальців на руках. В кождій суспільності лучаються люди, що роблять політику на своє конто, але народ, яко цілість, іде своїм битим шляхом до тої цілі, котру узнає для себе пригідною і спасенною.

Примітки

Вперше без підпису надруковано в газ. «Діло», 1884, 15 (27) грудня.

Подається за першодруком.

Святоюрцями польська шляхта і буржуазія називали діячів Головної руської ради і взагалі учасників українського національного руху під час революції 1848 р. Назва походить від кафедрального собору св. Юра у Львові, при якому була резиденція уніатського митрополита. У 1860-ті роки ця назва закріпилася за діячами консервативно-клерикального напряму, які політичну орієнтацію на російський царизм поєднували з угодовством з польською шляхтою та австрійською адміністрацією.

Трещаківський Лев (1810 – 1874) – український громадський діяч «народовського» напряму, публіцист, один з найактивніших членів Головної руської ради 1848 – 1849 рр.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 438 – 442.