В обороні честі

Іван Франко

Кому з читателів «Діла» не звісна тая трагічно-комічна роль, яку відіграв п. Пантелеймон Куліш перед двома роками в Галичині? Читателям «Діла» вона найлучче звісна, бо «Діло» слідило якнайпильніше за шкідливою діяльностею Куліша в Галичині, кождий крок його публічного виступлення розбирало критично і безпощадно з становища руської ідеї народної.

«Діло» все перше осуджувало Куліша, почавши від першого його виступлення з «Хутірною поезією» і «Крашанкою» та скінчивши на його замислі видавати спільно з звісним п. Іваном Еміліяновичем Левицьким, бувшим секретарем Тов[ариства] ім[ені] Качковського, газету українську за польські гроші під заголовком «Хутір». В річнику «Діла» з 1882 р. читателі наші знайдуть цілий рад статей, вимірених проти Куліша за його злощасні, безпам’ятні починання в Галичині (чч. 25, 26, 27, 37 і пр[очі]). Такі ж самі статті, засуджуючі Куліша, знайдуть наші читателі і в других руських часописях сучасних, в «Зорі» «Зеркалі» і прочих.

Куліш був нами зовсім сокрушений і, що важніше, був зовсім обезоружений. Ми знали, що ані «Хутірна поезія», ані «Крашанка», ані «Хутір» не знайдуть відгомону в галицько-руській публічності, і ми були увірені, що гроші, які дадуть йому польські магнати і шовіністи, щезнуть безслідно, мов та мрака на яснім сонці. Впрочім, Куліш, як звісно, не видержав до кінця своєї ролі. Виїхавши зі Львова до Відня, він видав там брошуру під заг[оловком] «Die Vergewaltigung der Basilianer durch die Jesuiten», брошуру, котра дуже не на руку була тоді полякам і котру прокураторія віденська сконфіскувала. Щобільше, Куліш показався навіть несподівано завзятим супроти поляків, бо по сконфіскуванню його брошури у Відні він бажав її конче напечатати в Німеччині, але поляки і єзуїти постаралися вже о теє, що ніяка фірма не схотіла дати накладу, і тоді-то Куліш запитав саркастично в одній російській газеті: «Де властиво кінчиться Азія?»…

Яка була причина так наглої зміни Куліша по виїзді зі Львова, нам навірно не було звісно, бо з русинів, групуючихся коло наших народних часописей і товариств, з Кулішем ніхто не жив ані не переписувався; звісно преці, що Куліш не важився навіть прийти на музикальний вечір в пам’ять роковин смерти Тараса Шевченка, обавляючись демонстрації проти себе з сторони русинів, устроювавших вечір. Польські газети піднесли були преці тоді крик, що русини від «Просвіти» і «Діла» викляли Куліша і заборонили йому виступу на вечір в пам’ять Шевченка!

Се наводимо для того, щоби показати, що ми не мали з Кулішем ніяких зношень, навіть чисто личних, отже, і не могли знати, з ким іменно з поляків він веде переговори і які, хто в нього буває, що говорить, чому він виїхав до Відня і для чого там нараз змінився? Ми судили і осудили Куліша по ділам його, а до мислей його, до приватних розмов в чотирьох стінах хати його ми не мали доступу, – впрочім, ми і не старалися о тоє. На шпигування, на підступне вдирання в чужу душу і в чуже домашнє огнище ми не спосібні!

Нині ж бачимо, що знайшлися преці такі люди, що в «Варшавськім дневнику» і в «Нов[ім] проломі» виспівали всі і найтайніші мислі, і поступки Куліша, – очевидно, були його найсердечнішими другами і повірниками. Дописователь «Варш[авського] дневника» знає, що Куліш зажадав на друкарню і на газету од кн[язя] Юрія Чарторийського 14 000 з[олотих] р[инських] з фондів «Oświaty Narodowej», від ки[язя] Ад. Сапіги 6000 з[олотих] р[инських] на перший рік, а з прочих по 4000 з[олотих] р[инських], що конферував з Фр. Смолькою і Зем’ялковським. Редакція «Нов[ого] пролома» знов обов’язується довести, що кн[язь] Роман Чарторийський, відвідавши перший раз Куліша, приніс йому 12 бутилок рустеру, а кн[язь] Пузина, ввійшовши в хату Куліша, першим словом перепросив його, що «dostatecznie nie włada ruskim językiem». Редакція «Нов[ого] пролома» має в руках рукопис Куліша «Літературний універсал», текст просьб Куліша до ц[ісарсько]-к[оролівського] намісництва о концесію на друкарню і письмо Куліша до Смольки.

Ми не сумніваємося, що всі подані в «Варш[авському] дневнику» і в «Нов[ім] проломі» факти суть правдиві. Бо коли редакція «Нов[ого] пролома» обов’язується доказати, що кн[язь] Чарторийський дав Кулішеві 12 бутилок рустеру, то вже ж мусимо вірити, що се був рустер, а не шампан. Рівно ж мусимо вірити, що редакція має лист Куліша до Смольки, котрий Куліш ніс на пошту і на дорозі загубив, а п. редактор «Нов[ого] пролома», ідучи слід в слід за Кулішем, знайшов; бо щоби п. Смолька прислав ред[акторові] «Нов[ого] прол[ома]» лист Куліша до можливого ужитку – о тім сумніваємося. Рівно ж віримо у всі прочі факти, які – поминувши спосіб, в який дійшли до публічної відомості, бо поняття о «чеснім і моральнім» не може бути у всіх людей однако – мають для нас посередню важність; кажемо посередню, бо по рішучім зірванню Куліша з ляхами безпосередньої важності для нас не мають; злощасна Кулішева діяльність в Галичині була подібна до того стовпа пороху на улиці, взбитого вихром, що покрутився і пропав безслідно.

Але не в тім діло, не в тім причина нинішньої нашої бесіди про Куліша і про «Нов[ий] пролом», з котрим, як наші читателі добре знають, ми дуже рідко і дуже нерадо розправляємося. Нині ми мусили відізватися, бо «Нов[ий] пролом» в статті про Куліша виступив з тенденційними і злобними інвективами проти «народовцев или украинцев», проти «Просвіти» і пр[очих]. Куліша зробив він нашим «пророком», а цілу його «несостоявшуюся затею» кладе в зв’язь з «народовцями», котрих «головы» держали конференції з Кулішем в його хаті…

З цілої статті пробивається зовсім виразно, що «затеи» Куліша викриваються тільки для того, щоби безсовісно оклеветати, обметати грязею русинів, котрі, як вже вгорі сказано, перші виступили з рішучим засудом Куліша в своїх органах і відреклися всіх беззаконних його путей і діл! Як в початках 1860-тих років «Слово» перше печатало стихи Куліша фонетикою (гл[яди] ч. 2 «Слова» з 1862 р.), як тоді не хто інший писав «оду» до Куліша, як той, хто минувшого року написав «оду» до Собеського, – так і в 1882 році, і не хто інакший пив у Куліша рустер кн[язя] Чарторийського, не хто інакший конферував з Кулішем і доконферував до того, що Кулішеві плани, листи і рукописи забігли до редакції «Нов[ого] пролома». Єсли які «головы украинцев» конферували з Кулішем, то нехай редакція «Нов[ого] пролома» зробить ласку і скаже, котра-то «голова» занесла їй Кулішеві листи і рукописи?!

Тенденція «Нов[ого] пролома» занадто ясна і видима. В ложнім представленню відношень наших до Куліша в 1882 р. дійшов він до апогею – сказавши лагідно – злоби. Всі преці пам’ятають дуже добре теє, що діялось перед двома роками, пам’ятають статті «Діла», «Зеркала», «Зорі» і др. Але що то шкодить забавитись в клевету і денунціацію? – Semper aliquid haeret!

Іспитаймо, на що властиво все то обчислення? Яка ціль народна, яке добро народне мається на оці? Єсть очевидна ціль: роз’єдиняти руську інтелігентну суспільність, творити і підбурювати проти себе партії, руйнувати теє діло, котре від кількох літ стається щораз кріпшим – а все то хіба для якихсь матеріалістичних видів…

Воістину, безконечно легше усмалити сірчисту сенсаційну, але при тім і незручну денунціацію на «народовцев», ніж написати одну розумну і основну статтю з жизненних наших діл народних, котра зентузіазмувала би всіх русинів до спільного неустрашимого ділання на ниві народній для добра руського народу!..

Sapienti sat.

Примітки

Вперше надруковано в газ. Діло, 1884 р., № 8, 19 (31) січня, с. 2 – 3, без підп. Авторство: Дорошенко В. Спис творів Івана Франка… – Львів, 1918. – Ч. 4. – Вип. 1, С. 63, № 1774; – С. 65, № 1821; Мороз М. О. Іван Франко. Бібліографія творів. – С. 172.

Подається за першодруком.

«Хуторна поезія», «Крашанка» – збірка П. Куліша «Хуторна поезія» (Львів, 1882) та його-таки публіцистична брошура «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року (Львів, 1882).

Левицький Іван Омелянович (1850–1913) – український галицький бібліограф, письменник і популяризатор, дійсний член НТШ.

«Новий пролом» – газета москвофілів, видавалась у Львові за редакцією О. Маркова протягом 1883 -1887 pp.

Чарторийський Юрій (Єжи) – польський князь. Намісник цісарського уряду в Галичині.

Сапіга Адам (1828–1903) – польський політичний громадський діяч у Галичині.

Смолька Францішек (1810–1399) – активний учасник польського національно-визвольного руху, революції 1848 р. Адвокат у Львові.

Зем’ялковський Флоріан (1817–1900) – польський громадський діяч, депутат Галицького сейму й австрійського парламенту. У 1873 – 1888 рр. – міністр у справах Галичини в австрійському уряді.

Чарторийський Роман (1830–1887) – князь, польський ліберальний магнат, здійснював благодійні заходи на користь католицької церкви.

«Слово» – політична газета москвофільського спрямування, заснована 1861 р. З 1871 р. видавець-редактор В, Площанський. Проіснувала до середини 1887 р.

Ян III Собеський (1624–1696) – король Речі Посполитої з 1674 р., полководець. У 1683 р. розгромив турецьку армію під Віднем. Підписав «Вічний мир» із Московією.

Наталія Тодчук

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 110 – 112.