Wahrheit und Dichtung

Іван Франко

Галицько-руська публіка, читаюча «Слово» і «Новый пролом», запевно радіє цілим серцем – так, як і ми радіємо, – стрічаючи в кождім н[оме]рі тих газет якнайдокладніші бюлетені о подорожі наших двох галичан, Івана Наумовича і В. Площанського, по Росії. Радіє наша публіка, може, й не так дуже для того, що ті два мужі своєю поїздкою «причиняються до духового зближення руского міра» в ім’я «етнографічної єдності» цілого руського народу, – як радше для того, що все ж таки чей же і в Москві та Петербурзі пізнають, що й за горами єсть люди, а може бути, що й багато людей радіє попросту для того, що он як, мовляв, шанують наших писателів і публіцистів, он як шанують чесну працю для добра свого рідного народу!

Публіка, читаюча «Слово» і «Новый пролом», знає напевно, т. є. не знає, але читала в котрий-небудь із тих газет, що російська публіцистика «восторженно» вітає наших «странників», що «Русь» Аксакова печатає переклад «Онуфрія Грушкевича» що «Московские ведомости» і «Новое время» посвятили Наумовичеві і Площанському «теплые приветственные статьи». Дай Господи! – подумали ми собі і наздогад розвернули ч. 3086 «Нового времени» із д[ня] 30 сентября (12 октября) біжучого року. І справді, єсть стаття, і то вітаюча стаття, бо під написом – непереводимим на нашу мову – «Добро пожаловать!» ми прочитали її, а пригадавши собі, що «Новый пролом» колись-то обвиняв нас трохи не о головну зраду за те, що ми не печатаємо в кождім н[оме]рі бюлетенів о наших «страдальцях», ми рішились хоч тепер вдоволити бажання «Нового пролома» і ознаменувати радісний факт приїзду І. Наумовича і Площанського до Петербурга бодай перекладом сеї навчаючої і живо написаної статті із любезного «Новому проломові» «Нового времени».

«Вчора надійшов із Москви телеграм: «Дорогі гості виїхали!» Нині около 10 години рано на зустріч московського поштового поїзду зібралась маленька купка «слов’янських завсігдателів» привітати пп. Наумовича і Площанського, розуміється, іменем цілої Росії. Депеша прийшла запізно, не встигли оголосити її в печаті, і для того, крім «завсігдателів», ніхто й не знав, коли приїдуть гості, – і я наскочив на стрічу зовсім случайно. Були: один генерал, один чернець, професор Орест Міллер, ще кілька незнакомих імен і прізвищ і, розуміється, сам пан Аристов, невтомний діятель на полі прилюдної благотворительности, не погорджуючий ані велосипедистами, ані слов’янами. Довго ходили, балакали і позівали кождий собі окремо, поки вкінці не роздався свист і грохіт наближаючогося поїзду. Трагарі відтручили стрічан набік, і вони почали кидатись то сюди, то туди, шукаючи вагону, з котрого мали вийти дожидані гості. Хтось найшов о. Наумовича; зараз же з різних кінців довжезного перону збіглася ціла десятка, обступила старця і почали цілуватись. По хвилі дібравсь до них і п. Площанський, котрий мало що не загубився в сутолоці.

Трагарі бігають з пакунками, публіка штурхає з усіх боків, а я все-таки думав: ану, промову якусь скажуть! – і держав ухо напоготові. Аж ось один панок вставив монокль в ліве око і повертається до о. Наумовича.

– А ми читали, читали, як вас із арешту випустили… – О[тець] Наумович усміхається силуваним усміхом.

– Де ж ми заночуємо? – заклопотано питає о. Наумович.

– Ах, і справді! Де би то їх помістити? – питають також один у другого панове із слов’янського комітету.

Ухвалили помістити гостей в гостиниці «Франція» на Малій Морській. Тим і закінчилась уся розмова. Гості зайнялися своїми пакунками, а п. Аристов кликнув:

– Панове, на раду!

Вся купка поперла вбік. Я ловлю п. Аристова і питаю:

– Як же ви будете празнувати?

– Що, що такого? – відповідає в поквапі п. Аристов. – У мене праці багато: і велосипедисти, і Самойлов і Обухівська больниця.

– Ні, ні, приїзд гостей як будете празнувати?

– А, се ще поки що не рішено… обідом угостимо… Панове Наумович і Площанський уже в другій салі при виході самі-самісінькі торгуються з трагарем.

Сумна стріча! Але нехай не подумають пп. Наумович і Площанський, що така вона тому, бо нема між руськими людьми Петербурга симпатії до них і поважання для тяжкого креста во ім’я нашого взаємного братства. О, зовсім ні, причина зовсім не та: у нас нема слов’янського товариства. Інакше приїзд гостей був би звіщений ще вчора всім, і тоді певно стріча потерпівших за руське діло була б сердечніша.

О[тець] Наумович i п. Площанський оба середнього росту, дуже скромно повбирані. Перший з них – старець з довгими кучерями і бородою, зовсім побілівшими, очі бистрі, палаючі внутрішнім огником живого, енергічного чоловіка. Одіж на нім світська, бо Папа екскомунікував його. Майна у нього, кажуть, ніякого нема, і ходить слух, чи поважний старець не останесь в Росії назавсігди. В Петербурзі він перший раз, і п. Площанський навмисно приїхав, щоб показати йому північну Пальмиру, котру він пізнав ще нинішнього літа. Приїздив він сюди в справі львівського руського банку, надіючись найти для нього піддержку у тутешніх мільйонерів. На велике своє розчаровання, він швидко пізнав, що петербурзькі банкіри гуртом жиди, і поїхав, розуміється, не осягнувши цілі. Многі питали його тоді:

– А не боїтесь ви, щоб галицькі поляки знов не обвинуватили вас о головну зраду за поїздку до Росії?

– Е, ні, – одповідав він усміхаючись. – Тепер я з арештом познакомився і вже його не лякаюся.

А все-таки арешт лишив по собі глибокі сліди: п. Площанський в нім занедужав на віспу, котрої сліди видні і донині».

Ось вам дослівний переклад статті «Нового времени». Певно, ми нічого не маємо проти того, щоб ціла подорож пп. Наумовича і Площанського по Росії була одним тріумфальним походом, але чи повищий опис хоч трохи подобає на опис походу тріумфального, о тім ми справедливо можемо сумніватися.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Нечиталюк М. Ф. Іван Франко проти дезінформації в реакційній пресі // Українське літературознавство. – 1971. – Вип. 14. – С. 86 – 87. Час написання – початок жовтня 1884 p., про що свідчить, зокрема, фраза у тексті статті «Дай Господи! – подумали ми собі і наздогад розвернули ч. 3086 “Нового времени” із дня 30 сентября (11 октября) біжучого року» (№ 3086 «Нового времени» вийшов 1884 p.). Автограф: ІЛШ, ф. 3, № 543.

Подається за автографом.

Титул замітки – це буквально процитована назва автобіографічної книги Й.-В. Ґете «Поезія і правда», або ж, за іншим перекладом, «Правда і вигадка» (1811 – 1833) (німецький іменник die Dichtung вживається і у значенні «поезія, художня література», і в сенсі «фантазія, вимисел, вигадка»). Замітку «Wahrheit und Dichtung» («Правда і вигадка») І. Франко написав для «Діла», щоб викрити провідні видання москвофільської партії, які поширювали неправдиву інформацію про нібито тріумфальну подорож одного з ідейних провідників москвофільства І. Наумовича й редактора «Слова» Венедикта Площанського по Росії. З невідомих причин редактор «Діла» І. Белей не вмістив у газеті Франкової замітки.

«Новый пролом» – москвофільська газета, виходила у 1883–1887 рр. замість проросійської газети «Пролом», заснованої 1881 р. Редагували О. Марков та О. Авдиковський.

Наумович Іван Григорович (1826–1891) – письменник, журналіст, громадський діяч, москвофіл. Видавець і редактор газети «Наука» (1871–1876). У 1882 р. за антиавстрійську діяльність засуджений до 8 місяців ув’язнення. 1884 р. подорожував по Росії, про що і згадує І. Франко. З 1888 р. переселився до Києва.

«Онуфрій Грушкевич» – оповідання I. Наумовича «Онуфрій Грушкевич-чаровник», видане у Львові. Згодом у перекладі російською мовою увійшло до вид.: Наумович Иван. Сочинения для народа. – Москва, 1885. – Книжка первая.

«Московские ведомости» – газета, яку видавав у 1863–1887 рр. у Москві російський публіцист і журналіст Михайло Никифорович Катков (1818–1887).

«Новое время» – російська щоденна політично-літературна газета, яка у 1868–1917 рр. виходила у Петербурзі з 1876 р. редактором був О. Суворін (1834–1912), який надав газет і дещо ліберального характеру, але вже й тоді вона підтримувала русифікацію в Польщі, а після 1877 р. відверто стала на засади російського шовінізму.

Аристов Василь (1834–?) – дійсний статський радник, почесний член Петербурзького слов’янського благодійного товариства.

Самойлов Василь (? – ?) – російський актор.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 123 – 126.