Концентрація капіталу

Іван Франко

Кожна історична доба, кожна політична партія мала свої ідеї хибні, іноді шкідливі, що проте вони приймалися всіми як щось таке що розуміється само собою. Лише вельми розумні і талановиті підпадали впливові таких ідей, а ще більше підрядні уми, що привикли приймати чужі думки, не дуже вдаючися в оцінку їх вартості. А коли надто така фальшива ідея являлася в формі науковій і філософічній, то її злощасне панування тяглося через кілька поколінь.

І ми всі, соціалісти без різниці школи або фракції, сліпо вірили донедавна в одну таку формулу, в один ніби закон. Маю тут на думці закон концентрації капіталу, сформульований Марксом і принятий усіми соціалістичними писателями та бесідниками. Зайдіть на публічні збори, візьміть до рук яке-будь соціалістичне видання, – ви, певно, почуєте або прочитаєте там, що по невідлучному закону капіталу цей капітал скупляється в руках чимраз меншого числа капіталістів, що великі капітали повстають коштом малих, що великий капітал росте через вивлащування малих капіталів.

Ця формула, вельми розповсюджена, є основою тактики соціалістів-державників. По ній розв’язка соціального питання, яку великі основники сучасного соціалізму вважали цілковитим відродження осібника і всієї суспільності з погляду економічного і морального, являється справою вельми простою і легкою. Не треба щоденної економічної боротьби між експлуататором і експлуатованим, не треба солідарності між людьми, не треба нічого такого! Досить буде, коли робітники будуть голосувати на послів, що називають себе соціалістами, коли число тих послів побільшиться так, що зробиться більшістю в парламенті, а тоді парламент задекретує колективізм чи там комунізм державний, і всі експлуататори спокійнісенько піддадуться ухвалі парламенту. Вони не посміють рватися навіть до найменшого супротивлення, бо їх число, по закону капіталістичної концентрації, зменшиться безконечно.

Яка гарна і вигідна перспектива! Подумайте! Без зусилля, без посвячення, з нашого боку, фатальний закон приготовляє для вас щасливу будущину. Це так приємно глядіти на труднощі важкої задачі крізь рожеве скло, особливо коли у нас в душі усміхається глибоке переконання, що сама наука, сама сучасна філософія віщує нам несхибну побіду. І справді, цей нібито закон у Марксовім викладі являється з усіми признаками абсолютної правди, основаної на сучасній науці і філософії.

«Капіталістичне присвоєння, подібне до способу капіталістичної продукції, становить першу негацію приватної власності, що є рівноважником індивідуальної і незалежної праці. Та капіталістична продукція сама виплоджує свою власну негацію в спосіб так само фатальний, з яким доконуються переміни в природі. Це є негація негації… [*] Вивлащення доконується через діяльність вродженого (immanent) закону капіталістичної продукції, що йде до концентрації капіталів, а ця концентрація доконується через вивлащення великого числа капіталістів малим числом. Один капіталіст пожирає много капіталістів. А в міру як зменшується число багатирів капіталістичних, що захоплюють у свої руки і монополізують усі користі цієї доби соціальної еволюції, змагається також нужда» (Marx, Das Kapital, 1).

[*] Є се Гегелівська т. зв. тріада – логічна форма, в якій він виображував собі розвій. В кождім розвою – після Гегеля і Маркса – є три ступені: 1) первісний стан – thesis, 2) негація цього первісного стану – antithesis, 3) негація цієї негації і поворот до первісного стану, тільки на вищий ступінь – synthesis.

«Гегель узяв цей свій закон розвою, – мовить найновіший критик соціал-демократичних доктрин др. Г.Пасманік (Die Zeit, 1897, т. ХІ, ч. 141, стор. 163), – не з докладної обсервації появ дійсної природи, але з досліду законів логіки. Се ж звісний факт, що Гегель увесь свій вік мучився, підганяючи реальні явища під закони своєї діалектики, і сам ніколи не міг задовольнитися здобутками своїх дуже хитроумних зусиль. Та в усякім разі ясно, що Гегелева діалектика і теорія еволюційна, яка тепер є основою природничих наук, це дві речі абсолютно різні. Природничі науки не признають ніякої троїстості, а також не признають, буцімто розвій іде шляхом негацій і контрастів. А се, власне, дві характерні прикмети діалектики; коли їх відкинемо, паде весь будинок. А соціалісти потожсамлюють Гегелеву діалектику, приняту в цілості Марксом і Енгельсом, з еволюцією в значенні природописнім. Конечним наслідком цього діалектичного способу задивлювання є фаталізм: усе прийде і мусить прийти в свій час; нічого не можна викликати, заким об’єктивний хід явищ до того не дійде. Особа не має в історії ніякого самостійного значення. Власне цей оптимістичний фаталізм – оптимістичний, бо в будущині бачить щастя всієї людськості – є характерним признаком Марксівського розуміння історії!»

Еге ж, змагається нужда, та не між буржуазією, не серед дрібних капіталістів, а серед робітників та продуцентів! Від видання «Капіталу» минуло 30 літ; відколи Маркс сформулював цей закон, що «мусить проявляти себе в спосіб такий же фатальний, з яким доконуються переміни в природі» минуло повних 50 літ. Очевидно, що цей закон повинен би був проявити себе бодай яким-небудь економічним явищем. В тім часі продукція і обміна піднеслися в нечуваний спосіб повстали величезні приватні маєтки, що числяться на мільярди, розвилися колосальні спілки. По Марксовому закону повинно би зменшитися число дрібних капіталістів, а що найменше їх число від 50 літ не повинно би зрости. Погляньмо ж, що мовить на це статистика Англії. Ограничуюся на цей край, що славиться як край капіталістичної продукції (par excellence), тим більше що й Маркс опер усі свої діалектичні спекуляції на аналізі економічного життя Англії, незважаючи на решту світа. Поперед усього кілька цифр про загальний зріст багатства. Від початку нашого віку національне багатство Англії зросло ось як (мільйонів франків) :

Ці цифри показують нам дуже ясно правдивий початок повстання великих маєтків. Взявши на увагу загальну суму багатства без вартості домів, ми бачимо, що скромна сума 4875 мільйонів фр. З р. 1812 зросла в р. 1888 до 63875 мільйонів, т. є. змоглася втринадцятеро.

Зростання багатства Англії і Франції в 19 ст. (М.Ж., 2012)

Такий самий прогрес у зрості багатства добачаємо і в інших цивілізованих краях. Для Франції, по таблицям Фурніє де Флея і Іва Гюйо, відповідні цифри являються ось які (мільйонів франків) :

Щоб пізнати спосіб, як розділені ті багатства серед суспільності, треба придивитися сумам податку від тестаментів, наслідств і спадків. У Англії після урядових рапортів за рр. 1886–1889 було в тім часі:

Які ж навчаючі ті цифри! 882 100 родин посідають звиш 214 мільярдів, 2 мільйони ледве 16 мільярдів, а майже 4 мільйони не мають ніякого постійного маєтку! Погляньмо, наскільки змінилися ті цифри від рр. 1845 – 1850, т. є. від часу, коли був сформульований Марксів закон.

Приймаючи річний приріст маєтку на 135 фр., ми доходимо до того, що в 1896 р. кожний підданий її британського Величества міг би розпоряджати маєтком пересічно 8000 фр. або кожна робітницька родина мала би звиш 40 000 фр. І нехай же нам хтось скаже, що в Англії в наших часах не було б можливо устроїти добробут для всіх! Та вернімо до цифр. Після обрахунків спадкового податку було:

Від р. 1877 дохід державний із податків спадкового і доходового змагався ось як:

Не треба забувати, що в Англії маєтки нижчі 100 ф. ст. (2500 фр.) вільні від податку спадкового. В р. 1840 було тільки 5.4 % усього населення, що платило по 500 і більше фр. податку доходового річно; в р. 1880 таких податків уже було 14,5 %. Від р. 1850 число податників, що мали річно більше як 5000 фр. доходу, росло ось у якій прогресії:

Як бачимо, за тих 36 літ число податників, що мали понад 5000 фр. річного доходу, зросло вчетверо, а в порівнянні до приросту всієї людності зросло втроє.

Всі ті цифри показують нам величезне збагачення буржуазії. Та, вертаючи до нашого питання, нам треба поглянути, чи сей зріст не довершився на користь великих, а з руїною – дрібних капіталістів. Для цілковитої певності я буду держатися виказів податку доходового, промислу, фірм купецьких і банків. Порівняймо цифри за 20 літ, щоб вплив Марксового закону міг якнайвиразніше зазначитися. Візьмемо число податників з р. 1868 – 69 з р. 1889.

* Ця одна цифра не відноситься до 1869, а до 1875 – 76 років.

Зріст усієї людності за той час 20 проц.

Розглядаючи ближче отсю таблицю, ми приходимо до висновків, що зовсім не згоджуються з Марксовим ніби законом. Якраз противно. Ані число «вельмож» капіталістичних, ані число дрібних капіталістів не зменшилося. Число цих останніх зростало далеко швидше, ніж число перших бо коли число великих капіталістів зросло о 30 %, то дрібна буржуазія розрослася о 70 %. Це випливає з урядових англійських «синіх книг» (blue Books). Та загляньмо для всякої безпеки до праць знаменитих спеціалістів, таких, як Мольгель і Джіффен, що обіймають своїми дослідами трохи довший шмат часу. В своїх класичних книгах ті автори дають цифри, якраз починаючи з тої пори, коли Маркс і Енгельс почали проповідувати свій економічний фаталізм і соціальну емансипацію через всемогучу державу. Після Мольгеля [Mulhall. Dictionary of statistics, 50 years of national progress] і Джіффена [Giffen R. Essays on finance] зріст числа властителів від р. 1833 до 1882 показує ця таблиця:

«Як бачимо, – мовить Р.Джіффен (стор. 396), – число капіталістів побільшується; та все-таки вони становлять меншість нації; 55 000 власностей, що рік-річно переходять у спадку, репрезентують півтора або два мільйони осібників, що посідають власність, обложену податком» (т. є. вищу понад 2500 фр. ). Доходового податку платимо:

Від р. 1840 після Мольгеля (стор. 24) приріст посідаючих верстов був учетверо швидший, ніж загальний приріст людності. Число магазинів і склепів зросло ось як:

Здається, що великі англійські магазини, подібні до паризьких Бон Марше і Лувр, не так то дуже пожерли тих чужодійних купчиків, тих дрібних капіталістів, над котрих долею так часто плачуть оратори-марксисти! Такий самий приріст виявляє число спеціально капіталістичних закладів – банків. «В р. 1886 було в Англії 140 банків спілкових з капіталом 2 мільярди 500 мільйонів фр., що був власністю 90 000 акціонерів. В те не вчислено 47 банків по колоніях» (Mulhall, op. cit. 66).

З якого-будь боку поглянемо на цю справу, все і всюди виходить, що число експлуататорів побільшилося. Відколи соціал-демократи вколисують народ, співаючи йому, що число його ворогів мусить зменшитися, на ділі це число росте так, що потроїлося від р. 1850 до наших днів. Де ж подівся закон, той метафізичний німецький закон, що «мале число великих капіталістів вивлащує велике число малих»? Як це сталося, що закон, котрий проявляє себе «в спосіб так само фатальний, з яким доконуються переміни в природі», в реальному житті проявив себе результатами зовсім противними його приписам? Проста річ, ніякого такого закона нема й не було. Марксова похибка породжена нещасним впливом гегелівської метафізики та діалектичним методом, таким любим Марксові і Енгельсові. Треба бути більше ніж наївним, щоб іще й тепер повторяти ту нісенітницю, що число посідачів капіталу зменшується через вплив якогось фаталістичного закону, а коли те число дійде до дуже дрібної меншості, то буржуазія лагідненько піддасться ухвалі парламенту про її вивлащення.

Примітки

Мольгель (Mulhall) Міхаель (1836 – 1900) – англійський статистик.

Джіффен (Giffen) Роберт (1837 – 1910) – англійський економіст.