Всевладство держави

Іван Франко

На закінчення цієї розвідки подамо ще за Черкезовим ті уваги і цифри, які він приводить проти Марксівського величання державної всемогучості і соціал-демократичного державного централізму.

«Коли закон капіталістичної концентрації відвернув багато соціалістів від економічної боротьби і попер маси виключно до виборчої агітації, то це було лихо, та часткове лихо. Напр., у Німеччині, де соціал-демократична партія величається незвичайним поводженням, обставини робітницької праці далеко гірші не тільки від англійських, де маса завсігди веде боротьбу на грунті економічнім, але навіть від французьких. Та все-таки це лихо часткове, бо більшість робітників інстинктово держиться економічної боротьби при помочі страйків. Та коли в наших днях ми бачимо страшенний розвій всемогучої держави, що все централізує, убезвладнює продуктивні сили і інтелектуальне життя, опутує всю європейську людність і пожирає народи своїми мільйонами функціонерів і своїми постійними арміями, а особливо коли народна маса піддається деспотизмові Бог-зна якого авторитету, то одвічальність за те в значній мірі спадає на німецьку метафізично державну соціал-демократичну школу.

Давніше, коли ще соціал-демократична доктрина не була так сильно розповсюджена, всі незалежні люди зарівно з буржуазії, як і з-посеред народу, силкувалися зменшити вплив держави на суспільне життя, зредукувати число її функціонерів і заострити її фінансову одвічальність. Під впливом революції в Північній Америці і заснування Сполучених держав думки про автономію і федералізм почали здобувати собі симпатію мас. Ліберальні політики, так само як і соціалісти перед 1848 роком, усі були прихильники повної автономії продуктивних груп. Та коли соціальна демократія почала проповідувати, що треба дати державі все пожерти, все сцентралізувати, бо колись замість Гогенцоллернів і Бісмарків на чолі держави стануть Лібкнехти, Енгельси і Бебелі, оперті на робітницькій армії, і зорганізують нам рай на землі, то всяку думку про автономію зведено на сміх, федералізм виключено з «Інтернаціоналу», а Лібкнехт з смішною гордістю заявив, «daß ich Gegner jeder Foederativ-Republik» (Volksstaat. März, 1872).

Ми знаємо вже досить добре їх основні економічні теорії. Погляньмо ж тепер, чи їх любов до держави є ліпше уґрунтована, ніж її економічний фаталізм. В дальших увагах я ограничуся виключно на Францію, де держава є централізована і справді всевладна.

Всі знають, що кожна подія в житті органічнім і суспільнім веде за собою певну затрату сили. Коли затрати на якесь задумане діло більш ніж зиск, то розумні люди покидають це діло. Так само і в суспільному житті: шкідливу інституцію остаточно люди мусять закинути. В часах ваших батьків, коли німецька метафізика зі своїми фантастичними законами ще не заполонила соціалізму, всі повставали проти непожиточних видатків державних, проти пригнітаючого зросту податків. І які ж то були ті податки колись, а які тепер? Ось невеличкий розрахунок:

Які ж то недотепні були ті мужі великої революції, що повставали проти видатків державних! «Науковий» соціалізм навчає народи радісно зносити видатки 22, 48 і 55 разів більші, ніж давніше. Та може сказати дехто, що коли видатки державні збільшилися, то гроші йдуть в народ. Чи справді? Спробуємо придивитися сему ближче. Бюджет Франції в р. 1892 виказує видатків 3 780 077 692 фр. Із цієї величезної суми брала буржуазія титулом процентів від публічного долгу 1 284 191 374 фр.; та сама буржуазія за адміністрування фінансів, вибирання податків, справовання урядів і т.д. – 1 193 494 440 фр.; та сама буржуазія за достави для армії – щонайменше третю частину видатків військових, т. є. 285 142 000 фр. – отже, разом брала вона з теплої руки держави 2 762 827 814 фр. Коли до того додати решту видатків на військо, що в першім ряді держиться на те, щоб боронити оту саму буржуазію, т. є. суму 570 282 000 фр., то лишиться вельми скромна сума 446 967 878 фр. на школи, пошти і інші публічні роботи, з чого знов буржуазія загарбує дуже значну частину.

До державного бюджету треба додати ще 500 мільйонів у бюджетах муніципальних, з чого знов третина розділюється між урядуючих і експлуататорів. Та це ще не все. Після обрахунку Леруа-Боліе річний дохід усієї Франції виносить 25 мільярдів франків. Із цього припадає на державу 4 мільярди; буржуазія, на котру працює 9 мільйонів продуцентів, числячи, що кожний заробить для «патрона» тільки півтретини фр. денно, бере чистих 8212 мільйонів; національна консумція, числячи на кожну душу по пів фр. денно, коштує 7300 мільйонів, а кошта продукції 5488 мільйонів фр. Півчетверта мільярда одержані теплою рукою від держави і звиш 8 мільярдів нагарбаних під охороною тої самої держави, значить близько 12 мільярдів можуть французькі експлуататори ділити поміж себе рік-річно! А тепер розумієш, шановний читачу, чому число капіталістів побільшується, а мільйонери не пожирають дрібних капіталістів? Адже ж ця величезна сума вистарчає на те, щоб витворити у Франції рік-річно 11712 мільйонерів або 23 424 багачів з півмільйоновими маєтками! Та ця сума розділюється на всю буржуазію; за це вона управляє нами, встановлює закони на свою користь, цвіте і множиться.

Звичайно, соціал-демократи багато декламують проти експлуатації доконуваної дрібними приватними предприємцями, а рівночасно оспівують славу і добродійства держави, посвячуючи її людську особу, добробут, свободу і честь усіх. Та цей фетиш накладає свої особливі условини і потреби на поневолені маси. Одною з найфатальніших потреб держави – чи вона зоветься деспотична монархія, чи конституційна, чи республіка – є збільшування числа своїх функціонерів, т. є. збільшування числа паразитів, що живуть коштом робітника. Французька статистика дуже проречиста в цій справі.

В р. 1855, коли ідеї «Комуністичного маніфесту» ще не були розповсюджені, йшла у Франції завзята боротьба проти високих видатків на функціонерів державних. А які ж були ті видатки? Вони виносили 241 мільйонів для чинної служби і 30 мільйонів на пенсії. Відтоді до 1870 р. видатки на піддержування національного паразитизму раз у раз росли, а поступові люди і партії не переставали протестувати. Та це цісарство провалилося. Народ надіявся, що республіка дасть йому полегшу, зменшить національний паразитизм. Та даремні були його надії!

А число функціонерів державних дійшло до 806 000 осіб! І не треба думати, що це якась спеціальна хвороба Французької республіки. В Росії, в Німеччині, в Італії, всюди паразитизм росте так само швидко. Те саме бачимо і в Сполучених Державах, де пенсії функціонерів державних становлять найбільшу рубрику в державних видатках і зростають ненастанно. І так в р. 1892 видано на адміністрацію 100 міл. доларів, на проценти від публічного долгу – 23, а на пенсії – 126, разом 248 міл. дол. А що весь бюджет виносив 409 м.д., то бачимо, що більшу половину видатків пожирають ті, що не продукують нічого.

Можна би дивуватися, яким способом соціал-демократи дійшли до поклонів перед державою. Ми бачили, що попередником їх в тім погляді був їх учитель Гегель, а що вони перейняли його від нього, цьому причиною був їх ненауковий матеріалістичний світогляд, що змушував їх усі явища вияснювати чисто економічними причинами. Очевидно, що й повстання держави, невільництва, приватної власності вони пояснили собі тим способом, а пояснивши їх так, побачили в них речі конечні і навіть благотворні.

Полемізуючи з Дюрінгом, Енгельс писав: «Загалом приватна власність не була в історії здобутком рабунку ані насильства… Вона пішла з причин економічних. Насильство зовсім не причинилося до її витворення. Вся історія повстання приватної власності опирається на причинах виключно економічних, і при її пояснюванню нема потреби ані разу вдаватися до насильства, до рабунку, до держави, ані до жодної політичної інтервенції. Власність мусить бути витворена працею, заким можна її присвоїти силою. Продукція і нерівний поділ багатства мусили вже існувати, заким зробилося можливим невільництво».

Отже ж без насильств, без перемоги і держави сама продукція виплодила нерівність, притиск і невільництво. Цікаво тільки, на якій теорії опиралися ті дикі люди і якого капіталу було їм потрібно, коли вбивали одні одних, щоб прогодувати себе людським м’ясом? Енгельс, як правдивий софіст, навчає Дюрінга, що Робінзон дістав у свої руки П’ятка для того, бо був представником вищої культури і мав ліпше оружжя. «Продуценти досконалішого оружжя завсігди тріумфують над продуцентами пліхшого», – додає він. Тілько ж Робінзон виратував П’ятка від не дуже приємної перспективи – з’їдження через власних чесних земляків. І ті земляки перед Робінзоном тріумфували над П’ятком. Чи вони перемогли його вищою культурою, чи силою? Чи Менелік і абісинці побили італьянців через те, що стоять вище цивілізацією і формою продукції, чи через те, що були дужчі? А варвари, що знівечили греко-римську цивілізацію, чи були більше розвиті, більше промислові, більше цивілізовані? Ні, вони перемогли силою, брутальністю і насильством.

Та Енгельс іде ще далі. Він навчає німецьких робітників, що «без невільництва стародавня Греція не була б могла розвинутися ані сама, ані її штука та наука» і що «невільництво в ту пору було великим поступовим кроком». Коли так, то чому ж та сама Греція попала в стан варварства під турецьким панованням? Адже ж невільництво цвіло там аж до початку нашого віку. Якже ж це сталося, що через 20 століть той сам народ з тим самим невільництвом замість поступати своєю незрівняною цивілізаційною стежкою спадав щораз нижче до стану дикості?

І це не припадковий скок у минувшину; оця прихильність до невільництва у соціал-демократів належить до основ будущини. Бо погляньмо, як виображують собі соціал-демократи будущий устрій. В книзі К. Кауцького «Die Grundlagen der Socialdemokratie», що є офіціальним виясненням партійної програми, в розділі Х п.з. «Соціалізм і свобода» читаємо: «Соціалістична продукція не згоджується зі свободою праці, т.зн. з тим, щоб робітникові було вільно працювати коли, де і як захоче. Правда, під пануванням капіталізму робітник до певної міри користується ще цією свободою. Коли йому не сподобається в одній робітні, він може пошукати собі працю в іншій. В соціалістичній (соціал-демократичній) суспільності всі средства продукції будуть сконцентровані в руках держави і держава буде одиноким предприємцем, тож робітник не буде мати вибору. Робітник наших днів має більше свободи, ніж її буде мати в соціал-демократичній суспільності. Це не соціал-демократія касує право вибору праці і часу, але сам розвій продукції».

Продукція, а не насильство, була джерелом усіх кривд і пригніту в минувшині – так учив Енгельс; та сама продукція витворить нове невільництво в соціал-демократичній суспільності, – запевнює нас офіціальна партійна книга. І для якого ж то добра ті люди, котрих ідеалом є казарма, армія праці, дисципліна і субординація, хочуть позбавити людськість свободи, ініціативи і солідарності? Може, вони думають здійснити такий комуністичний ідеал, що кожний осібник добровільно піддасться наказам функціонерів державних? Погляньмо, як соціал-демократичні законодавці думають зорганізувати розділ продуктів отак удисциплінованої праці. Той самий Кауцький в IX розділі тої самої книги п.з. «Розділ продуктів у будущій державі», відповідаючи на закиди противників соціалізму, пише:

«Наші противники повинні би доказати, що рівний розділ продуктів є конечним наслідком соціалізму. Всі форми теперішньої плати: плата за години чи штуки, спеціальні премії за працю понад загальний наділ, різнородні відплати за різні роди праці – всі ті форми сучасної плати, девчому змодифіковані, буде можна цілковито приложити і в соціалістичній суспільності». Перепрошуємо пана філософа «наукового соціалізму»! Система плати може бути приложена у їх соціал-демократичній державі так, як прикладається в теперішній державі експлуататорській і капіталістичній, але ніколи в суспільності соціалістичній. Автор і його приятелі дурять себе і других, твердячи, що їх держава демократична, по-воєнному зорганізована, з захованою системою плати має ще якийсь зв’язок з соціалізмом. Соціалізм, по думці перших його апостолів, кладе своєю основою право кожної людини до свободи без ограничень, до повного і гармонійного розвою; він противиться всякому визискові чоловіка чоловіком, суспільністю, державою; він противиться особливо системі плати за роботу. Плата є основою капіталізму. Допускаючи її до своєї держави, ви, панове, сфальшували основну думку соціалізму; замість емансипації ви бажаєте завести дисципліну і субординацію, замість солідарності – порядок і тісноту казарми, замість економічної рівності – привілеї, і через це ви зрадили справу народів, домагання терплячої людськості».

На цьому ми кінчимо виписки з брошури Черкезова. Ми не знаємо, чи була на неї яка відповідь у соціал-демократичній пресі, та в усякім разі, коли приведені в брошурі цифри і цитати з писань соціал-демократичних не виссані з пальця, а правдиві (цього ми в отсій хвилі не можемо сконтролювати), то нею нанесено соціал-демократизмові тяжкий удар. Такі удари від людей, прихильних соціалізмові, йдуть тепер чимраз частіше, і нам здається це об’явою вельми корисною: правдивий соціалізм, ідея будущого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин.

Леруа-Боліе (Leroy-Beaulieu) Пьєр-Поль (1843 – 1916) – французький економіст.