Гайдуки

Лука Йовович

Переклад Івана Франка

Образок з життя чорногорців

Гайдуки – не то розбійники, не то герої, що воювали з турками, щось подібне до наших опришків.

Отсей прекрасний образок з життя чорногорців не ще дуже давньої доби, бо 30-тих років нашого [19] віку, написаний Лукою Йововичем, учителем у селі Мркоєвичах у Чорногорі, був надрукований разом з другим образком в першім рочнику літературної часописи «Луча», видаваної товариством «Горски Виjенац» у Цетині, почавши від 1895 року.

Одно з тих оповідань переклав звісний фольклорист Ф.С. Краус на німецьку мову і надрукував у ч. 37 віденського тижневика «Die Zeit», додавши від себе слова признання для талановитого автора. «Та в Цетині, – пише мені д. Краус, визичуючи мені перший річник «Лучі» для мойого перекладу, – «хтось» там косо подивився на те, що бідоласі сільському вчителеві зроблено так багато честі, і мені перестали присилати «Лучу». – Ів[ан] Фр[анко].

1

В день Св. Архангела 1835 року прийшов Степан Баша з села Граджана на празник до Іва Йовова Лекича в Буковик. Днина не довга. Всі сільські приятелі зараз по обіді зібралися докупи, зробили «коло» і співають на подвір’ї перед Iвовою хатою, Степан і Iво в хаті сіли біля огню, притягли тонку довгогорлицю (боклажку), повну вина, і обертають її поблизько грані, щоб пити вино, добре пригріте.

Проти ночі «коло» розсипалося, а по вечері гості розійшлися. Степан лишився.

– А що, Степане, ходиш іще на Бар [Місцевість на турецькій території – [Іван Франко]]? Пригониш дещо? Чи, може, покинув те ремесло?

– Пригоняв я, ходив розщибався і скажу тобі правду, не покину сього ремесла, доки голову не зломлю. Я не волоцюга – знов тобі скажу; хвала Богу, маю з чого жити. І коли що прижену – не хвалюсь тобі ні за макове зерно – ніколи з сього й крейцара не бачив. Все село кличу на гостину: поб’ю воли, поріжу барани, як там що притрапиться пригнати, і гощу ціле село, мов на празнику. Та головне мені те, щоб залякати «песю віру», щоб не сміли з хати й носа показати, щоб і в сні я їм снився. А ти що думаєш?

– Їй-богу, те, що мовиш про крейцарі, – се хоч би записати! Пригнав я був раз сімнадцять баранів – та й барани ж бо були! А товстючі! Якби мені хто інший говорив, а не сам я своїми очима бачив, ніколи б не повірив. На палець солонини було на кожнім. Одного я зарізав на вечерю, щоби челядь дома оскоромилася. Почали ми пити, розповідати. Коли погляну рано, а пан вовчик, дай йому Боже здоров’я, впакувався до кошари і вісімнадцять щонайкращих баранів – і тих пригнаних і моїх власних: сього хочу, сього не хочу. Аби який різник, то не був би їх так порізав. Важко було глядіти, та що, не поможеш! От тим-то нам годі сказати, що крейцара доходу з розбою не маємо. А що, проте, не маємо що їсти, сьому винні оті гарбузи, що біліються перед хатами онде на дубових стовпах [Себто вовчі лоби, що їх чорногорці настромлюють на стовпи перед хатами. – [Іван Франко].].

– А що то там наробили ті глодоляни [Жильці пограничного чорногорського села Глодола. – [Іван Франко].] з тими дзвонами, що їх украли з брчанської [Брч, село на турецькій території. – [Іван Франко].] церкви? Я питав Івана, та сей не вмів мені нічого сказати.

– Та що? Пожалувалися брчани владиці, що нічого їм не лишають ті п’яні чорти а виволокли їм навіть дзвони з церкви. Покликав владика тих наших до Цетині. «Верніть їм се, – мовить, – так би вас Бог благословив! Я ж вам казав, що Бог вам простить усе, що явно чи тайно загарбаєте в Туреччині, та сього, бігме, я вам не мовив, щоб ви волокли й дзвони з церкви! Адже ж хоча вони й не нашої віри, то все-таки – наші брати! Церкви і джамії [Джамія – турецька божниця. – [Іван Франко].] нізащо не смійте рушати, се гріх». І дав їм по цекінові. І, ховай Боже, звернули дзвони. Боялися, щоб їх владика не прокляв.

– Що вже й мовити, не гарно вчинили з тими дзвонами. Ніколи якось я не міг собі пригадати їх, та й, по правді, людська пам’ять коротка. Ну, а ти, Іво, добув дещо?

– Ні. Все отак крутився при домі, поки пшеницю сіяв, та поки ту дрібку приплоду до хати позносив. Тільки одного вечора, буде тому – як тобі сказати… ага, п’ятнадцять день тому, збігав я до Тудеміла. Там із обори – не було відки інде – я захарапчив одного коня. Дивився ще, чи не побачу кого при вікні, чи хто не виставить голову, був би йому плюнув в очі з пістолета, та ні, не було нікого.

– А Міло Антович – от я й не питав тебе, що він поробляє? Той також сього ремесла не покине, не всидить дома, як інші, навіть на Різдво, поки дещо не прижене. Все він на тамтім боці. Аж боюся, що доведеться бідоласі колись солоно за все платити, уперве і востатнє. А багато там на нього накарбовано!

– Нічого йому не буде! Ті глодоляни – чарівники! Кожду скалу знає як свої пальці. Чорти його кормили, Дух Святий при хаті. За ним погоня, а він біжить в напрямі до Дульціня, а не сюди. Шмигає сюди-туди, поки слід його не згублять. Сам мені оповідав, що раз на морському березі п’ять день лежав у одній щілині, не мавши ані кришки в роті; і як міг се витримати, сьому я не можу надивуватися. А коли його погоня заскочила високо вгорі просто Румії, а він шусть у печеру, заховався там, а коли побачив відповідну пору, та в противний бік!

Пішов я, було, Степане, з ним торік між Матками. Прийшли ми, а він усе довкола мене, як дідько довкола хреста, повну голову мені натуркав. А друзяка він! Що тільки треба зробити, ні до чого тебе не пустить, усе сам. Вийшли ми на Врсуту (гору), а він уважає, надслухує, зазирає, роздивляється. Коли змерклося, зійшли ми вниз над Шумань (річку) до Мркоєвич. Поки місяць зійшов, ми заховалися в гущавині, відки можна було бачити, чи нема якої небезпеки.

Із загороди одного там Калемперовича вивели ми два воли, як соколи, і – вибачте – одного осла. Зв’язали ми ті худоб’ята воловодом, прип’яли їх у ліску, щоби переждати решту дня, щоб їх хто не загнав, або щоби самі не вернули до хазяїна. А коли змерклося, почали ми помаленьку підповзати до них, бо ану ж там засідка: розфалатають чоловіка, як порося в кориті, з верху до низу! Не легко то своє добро віддавати!

Чоловік, окрім свойого життя і здоров’я, не має чого більше й пильнувати, як тої трохи своєї праці. А хто знає, чи їх перед ніччю не знайшли у схованці, де ми їх лишили і відки без руки не могли вийти? А ну ж, і вони стрільби в руки, та за слідами, хоч то воно й сухо. А ну ж, там сидять і добре чують, що надходять гості, і лагодяться, щоб їх привітати!

От ми повземо тихесенько-тихесенько, повідпинали худібку, аж тут, братчику мій, ота анахтемська ослятина як завищить: «Ігааа! Ігааа! Ігааа!» Ми так і задеревіли, заперли дух у собі, життя в собі не чуємо, а воно стало та й верещить. Вже я хотів забити того дідька, щоби ніколи більше не верещав, та не хотілося рук поганити – подумай собі! – ослятиною!..

«Ото, – мовлю, – проклята скотина, знайшла коли ревти! А щоб тебе, – мовлю, – звірі були без нас ізжерли!» Говорю Мілові: «Покинь чорта! Пусти дідьчу маму, нехай іде в безодню, щоб нам через нього не пропасти». Тут я побачив, що хоча б чоловік мав десятираке життя, а може прийти така година, що ані одного не вирятує. І ніхто б навіть не пожалував за нами, а кожний би сказав, що ми погибли за крадіжку. А кілько ми досі турків повбивали, про се би ніхто й не згадував.

Та Міло, їй же богу, не пускає. «Дуже б мені, – мовить, – придався дома!» І пішов на сто кроків уперед нас. Розуміється, осел дістався йому, і нині – не гірший від якої шкапи під сідлом. Їй-богу, Міло орав ним сього літа! Ну, та се все було і минуло. А хочеш, то підемо коли-небудь вечором. Я би сказав Іванові Лукичеві і переказав би Мілові по дорозі.

– Та що ж, підемо, коли хочете. Я не відстану. Тільки б мені тепер піти додому, щоби челядь знала, і як хто питатиме, щоби знали сказати, де я.

– Ні, я й сам не кажу, щоби зараз іти. Коли тобі догідно і коли захочеш – гаразд у дорогу! А мене завсігди дома застанеш, не піду нікуди від хати.

– Ну, то так і зробимо.

На другий день скоро світ Баша був уже дома.

2

Двадцятого четвертого падолиста того самого року вечором хто би був коло Бара о третій годині по-турецькому, був би побачив гайдуцьку купку з п’ятьох люда: Степана Башу, його братанича Андрія, Іва Лекича, Івана Лукича і Міла Антовича, позавиваних у різнобарвні пледи по-шестанськи, з торбами через плечі, в котрих навіть австрійські фінанси не були би знайшли нічого, хіба по доброму кусневі житнього хліба. Ножі з білими черенцями позатикали за пояси, рушниці в руках, одягнені в арнаутські одежі, шаровари і опанчі, на голови понадівали білі клачані, а вколо них пообв’язували невеличкі палми – достотні турки. Коли переходили через річку Бунар, нагнали з десяток візників, що гнали вози з набором з Пристані до Бара.

– Мрамиjа мир, побро! Ку пошкон таш? (Добрий вечір, браття! Куди йдете?), – по-арбанаськи забалакав Баша.

– Мир ceвjeн. Пошкон пр’шпи! (Щастибі вам! Ідемо додому), – відповідають ті рівнодушно, думаючи, що се шестани йдуть від череди на зимівлю.

Ліворуч у передмісті і в місті Барі видно світла, мов ілюмінацію, а праворуч море розвернулося перед очима, блискотить під погідним небом у яснім місячнім світлі. На вежі вибила третя.

З мінарета чути голос ходжі [Мусульманський церковник. – [Іван Франко].], як виспівує вечірню молитву. Мерехтять звізди. Тільки десь-десь яка перепелиця з-під оливкового дерева з лаврового корча фуррр! і перелякає нашу компанію.

– Куди ж ми тепер? Як думаєш, Міло? – запитали товариші, коли дійшли до Залева.

– Я би радив через он той ярок. Там є джерело, повечеряємо, бо мене вже й ноги заболіли і жили під колінами болять з голоду. Адже від Созини шмат дороги! А якби нам дуже спішно було, то можна б і без вечері.

– Рушаймо зараз повечерявши, – мовив Баша, – щоби нас сон не зломив і щоби нас день не захопив. Пограбимо при Можурі, ось тут переднюємо, а відси, по моїй думці, найліпше будемо могли роздивитися, щоби якого турка вбити.

Влашичі на захід, а вони при Можурі. Перед ними мов на долоні: Мркоєвичі, Печуриця, Кунє, Великі і Малі Горани. О сході сонця вони прискорили ходу.

– Гей, бачите онту череду просто Великих Горан, що, власне, вигнали? Бійтеся Бога, ходімо геть від них, щоби нам не було якої біди, – мовить Міло, – бо тут чабанів певно не менше, як нас.

– А що би було, якби онтого, що йде сюди так пильно, та положити, коди наблизиться? Куди би втік? Тільки один олов’яний бобик йому в живіт! Упаде як підкошений. Навіть п’ятами би не задригав, – мовив Андрій. – Хто би нас почув?

– Не один! Коли почують вистріл, то все, що жиє, кинеться за нами. Вони все держаться на осторозі, а ми занадто далеко зайшли. Тобі здається, що ти мудрий, але ти під моєю опікою. Мовчи! Не підводь рушниці! От іще запалена голова! Не дай Боже більше з тобою йти на таке діло! Чи хочеш узяти на душу стільки людей сьогодні? Ані руш мені рушниці, – привстиджував Степан Андрія, – коли сам того не можеш зміркувати, що се була б наша загибель.

Пастух на збочі понижче них спокійно ходив за товаром і грав на дуді. Андрій не зводив із нього очей: як повісив рушницю на дубі, як ішов до криниці, щоби обмитися, як обідав, як поїв худобу і городив пліт коло кошари. Коли наблизилася ніч, і він зігнав череду докупи, Степан за ним чуп-чуп-чуп з ножем у руках.

Пастух, почувши чупкання за собою, швидко обернувся, вистрілив з рушниці і пустився тікати. Степан, не трафлений кулею, прискорив і догонив його.

– Jo Паш Зоти! (Бійся Бога, не бий!), – скрикнув пастух.

Та в тій хвилі Степан відрубав йому голову і завернув товар угору. Пов’язали худобу поясами та воловодами, що їх про таку потребу Антович усе мав намотані на собі. А коли добре змерклося, рушили стежками понад Печурицю, Степан і Міло передом, решта підганяють. Зупинилися. Надслухують.

– Гей, Бецьо Катланов! – чути голос у селі.

– Чую!

– А прийшла твоя худоба додому, чи не прийшла?

– Та от іду по неї! А хіба є що недобре?

– Та у нас дасть Біг – ані пастуха, ані худоби.

– Бігме Боже, говорили наші, що виділи пізнім вечором, як п’ять хлопа поспішало в гори і гнали худобу, але то не були наші з торгу.

– Присястобоже, се чорногорці! Ніхто, як вони! Я вже з ліхтарнею ходив, чи не подиблю їх, кричав, та не чути нічого!

– Почули нас! – мовить Міло.

– Не бійтеся, а рушайте живо! Втечемо! – додає їм духу Степан.

А тут по селі крики: «Гей! Гей! Гей!» на кождім куті.

– Гей, Сульо Дрляне! Добрий вечір!

– Дай Боже й тобі!

– А що там чути з того боку, де Тахирова хата?

– Го! Джаври, небоже, забрали Тахирову худобу і втекли попри Юсуфову хату через чагарник доріжкою! Швидко вийдуть із яру. Ходімо за ними, з інших боків наші вже біжать.

– Іду, брате, йду!

Зацоркали рушниці з кождого кута: Лус! Лус! Бряз! Бряз!

Обскочили їх.

– Що тепер робити? – питає Міло.

– Що? Лишайте худобу до дідька, а я ще кину й отсю голову [Степан, очевидно, ніс з собою голову вбитого пастуха як знак свого геройства. – [Іван Франко].], щоби було ногам легше! І біжімо до гори поміж Печурицею і Добрими водами!.. Де ви? Живо, щоби ніхто не загубився! Коли почнуть стріляти за нами, стріляйте на блиск! Коли б нам тільки добігти та вхопитися у онту печеру, вскочимо в неї і простоїмо до вечора, поки все утихне, а ніччю гайда додому. Біжіть, не підводячи голів! Не йдіть купою, а вроздріб, щоби нас не повбивали.

Гомін, крики, грюкають рушниці, дійсна битва.

– Ні, Степане, на Матір Божу, – благав його Міло, – не йди у ту печеру! За нами купа озброєних, боюся, щоб не було гірше.

В тій хвилі вистріли розділили гайдуків: Міло і Лукич – направо, назад у долину Можури, аж над море; Степан, Іво і Андрій – попри Лисинь, просто до печери.

Сього рана на верхах гір випала пороша. Турки за слідами: чуп, чуп, чуп – просто до ями. Обступили її здалека. Яма полога, з двома гирлами: одно отворене на схід, друге – на північ. Аліл Врагов і Селім Смаїлов з села Микулича приступили ближче. Цікаві понахилялися просто над ямою, повстромляли голови.

– Але їй-богу, тут нікого нема! Се були ваші сліди! Бум! Бум! – грюкнули з ями рушниці. Аліл і Селім тільки п’ятами накивали своїм товаришам і стрімголов попадали в яму.

Тоді турки давай кликати:

– Гей ви, люди, вилізайте, на сто Божих вір!

– Гей, ви, турки! Йдіть собі з Богом! – гуде голос із ями. – Або стійте тут, коли ваша воля. Се наша хата. Ми приготовилися на таку пригоду. Маємо тут не менше всього, як у Граджанах. Вже двадцять літ, як ми тут спочиваємо всяке полуднє. І за рік, слава Богу, не хибне нам нічого, хоч би нас було й десять.

– А скільки ж вас там є?

– Ходи сюди та почисли нас! – крикнув Баша. А потім мовить товаришам: – Не бійтеся, навкучить їм, а коли ні, то будь-що-будь, якось продремося і вернемо додому здорові і веселі. Тільки рушниць пильнуйте, щоб вам були в кождій хвилі готові: котрий турок до ями, з того зараз – падло!

Почали турки вкидати в яму каміння і вбили Андрія. Потім нанесли копицю сіна, запалили і вкинули в яму. Степан і Іво поприв’язували себе в щілинах печери, щоби не попадали і не погибли: або від каміння, або від огню.

Турки поставили дві купи сторожів: село Барани – один вечір, а Микуличі долішні і горішні – другий.

3

Третього дня після того Міло Антович і Лукич сюди не туди, зі скали на скалу, з чагара в чагар – і дома.

– Міло, а де твоє товариство? – питали люди. – Пригнали-сте дещо?

– Не питай нічого! Все ми покинули, що було зачали гнати. Окружили нас, мов погана тічня. Десь так було коло півночі чи вчасніше, хрін там знав годину. Ми два шмигнули, а тамтих турки нагнали до тої печери. Чи їх там заперли, чи їх борше порубали, але гнали їх у той бік. Більше чорний Міло не знає нічого.

4

В неділю, перед Різдвом, Мара, сестра Степана Баші, що жила замужем у Сельдях на турецькій границі, прийшла у Вир вся в чорній одежі, заплакана, з розплетеними косами. Збіглися довкола неї люди. А вона до старшини:

– Їй-богу, вони ще живі! Що мені за пожиток брехати? Чутка була, що їх давно порубали. Та вчора говорили мені чабани, ті, що зимують у Пепичі: що кождої Божої ночі з верху Голика бачуть огні – все огонь коло огню довкола печери. То я, головонько бідна, як була, вчора стрімголов туди! Спекла прісну паляницю – бо відки їм хліба взяти, коли їсти хочеться! Взяла й дві-три пачки патронів та й – просто туди. Коли ж бо сторожа твердо пильнує: нині двадцятий і четвертий день! Не дали мені з ними ані заговорити. То я хоч потайно хотіла вкинути їм ту паляницю, та хоч би я була й парубок під оружжям, то се було б неможливо. Набили мене по щоках так, що я ледве пішла. Вони досі вбили – побий мене Боже, так як уже й побив! – чотирьох турків. Мовив мені Юсуф Трцетич із Бара. Кождий день їх кличуть, щоби піддалися, а вони держаться непохитно, бо бачуть, що так чи сяк пропали, то й чекають, щоби ще кого вбити – нехай мене три громи поб’ють, коли неправду говорю!

5

Зараз пішов гомін по племенах. На другий день цілий Црмницький і Рієцький округ висипав на Суторман.

– Що буде, те й буде, треба йти, треба рятувати! – кричать вояки.

Та всю ніч, як була довга, сипав сніг, що влізло. Навалив по коліна. Пускатися з людьми крізь барську країну, аж на той бік Румії, мучитися і бродити вглиб ворожого краю, шість годин ходу по копній дорозі – з двоякого злого вибрали менше. Військо вернуло назад.

6

На саме Різдво, коли цілий мир християнський східної церкви радується, удосвіта Степан Баша і Іво Лекич вийшли з ями, бліді, висохлі, мало що живі – правдивії страховища. Принесли їм хліба і сиру, щоби попоїли.

– Не хочемо їсти, – відмовив Степан, – а вина би нам!

Зараз післали до Микулич, де було також кілька християнських хат, і принесли вина.

– На здоров’я! – мовив Баша, держачи чарку в руці. – Хоч би в нас було по десять душ, то все-таки замало, щоб ви могли помстити всіх ваших, котрих ми повбивали, і всю ту біду, якої ми вам наробили!

Випив, перехрестився і подав Івові.

Їх тіла, знеможені голодом, відтяті від голів, лиш трохи потрепалися. Із них витекло хіба тільки крові, щоби могли ножі окровавитися, як із людей, що двадцять дев’ять день не мали хліба в роті.

Турки полізли до печери і відтяли ще й Андрієву голову, розбиту каменем. Із патронів, постолів і ременів, якими оперізувалися ті герої, познаходили хіба недогризки – решту погризли голодні гайдуцькі зуби.

Степанова голова зотліла в Скадарі, а Івова – в Барі.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1898. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 103 – 113. Підп. перекладача: Переклав Iв. Фр. Споряджено приміткою І. Франка про Л. Йововича та його «образок», за підп.: Iв. Фр. (С. 803).

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 2. – С 382-394.

Джерело перекладу: першодрук оригіналу «Гайдуків» у чорногорському літературному часописі «Луча» (1895) (свідчення І. Франка у примітці).

У статті-огляді «Українська література за 1898 р.» І. Франко зазначив, що в ЛНВ 1898 р. серед творів інших визначних представників слов’янських літератур було вміщено і твір Луки Йововича:

«У 1898 р. настали деякі зміни. У щойно заснованому наприкінці 1897 р. «Літературно-науковому віснику» […] не були тут занедбані і слов’янські літератури […] в журналі публікувалися переклади російських письменників – Чехова, Маміна-Сибіряка, Надсона; польських – Ожешко і Домбровського; чеських – Махара; сербських – Йововича» (32, 77).

І. Франко тут назвав Луку Йововича «сербським письменником», а в примітці до вищезгаданого твору зазначив, що Л. Йовович проживав у «Чорногорі» і змалював «прекрасний образок з життя чорногорців». Чорногорія добилася фактичної незалежності від Османської імперії ще 1796 р. Події ж, описані в оповіданні, припадають на 1830-ті роки, вони відбувалися у порубіжжі турецьких і чорногорських володінь. У статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» І. Франко на прикладі, зокрема, чорногорця Йововича обгрунтовував ідею близькості національної за формою творчості письменників до загальнолюдських почувань:

«І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, але й для цілого цивілізованого світу, бо всі знайдуть у його творах, хоч і яка була би незвичайна та оригінально-національна їх форма (візьмемо для приміру твори нашого Шевченка, англічанина Діккенса, американця Марка Твена, мадяра Міксата або чорногорця Йововича), ті самі чуття, сумніви, страждання, симпатії та антипатії, що становлять суть душі сучасного освіченого чоловіка» (31, 34).

Подається за першодруком.

Гайдуки – збройні загони в Сербії, Чорногорії, Болгарії, Молдавії, Валахії, що боролися проти турецького панування (Османської імперії). Сербське слово «хащук», болгарське «хайдутин», румунське «haiduc», українське «гайдамака» походять від турецько-османського «haydamak» – розбійник.

«Луча» («Промінь») – літературна газета, орган товариства «Гірський вінець»; виходила в 1895 – 1900 рр. у місті Цетине (Чорногорія).

Краус Фрідріх-Самуель (1859 – 1936) – австрійський фольклорист та етнограф, перекладач зі слов’янських мов, видавець і редактор фольклорних матеріалів різних народів, зокрема «Легенд і казок югославів» у німецькому перекладі, на перший том яких (Лейпциг, 1883) І. Франко написав рецензію (див.: 26,285 – 288). І. Франко бував у Ф.-С. Крауса у Відні, листувався з ним.

В день Св. Архангела… – За православним календарем (а більшість чорногорців – православні), день Святого архангела-архистратига Михаїла відзначається 8 (21) листопада.

Йовович (Joвoвиh) Лука (1865 – 1916) – чорногорський письменник, сільський учитель, який жив у Чорногорії і писав місцевим діалектом, як тоді трактовано, сербської мови. До розпаду Югославії офіційно вважалося, що чорногорці говорять на штокавському діалекті сербохорватської мови.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 803 – 812.