Жаба

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

Нарис

Коли мене відвідає молодий писатель, що починає пробувати своїх сил – а вони часто приходять до мене, і я приймаю їх дуже радо – то перша рада, яку даю їм, є та:

– Працюйте багато, правильно, коли можна – кождого рана і то однакове число годин. Не будьте нетерпеливі і ждіть десять літ на успіх і на продажу. А поперед усього не копіюйте нас, забудьте про свої взірці.

Потім друга моя рада незмінно буває ось яка:

– А маєте ви добрий літературний жолудок? Розумієте, такий солідний жолудок, щоб стравити всі дурниці, всі обридливі брехні, які будуть писати люди про ваші твори і про вас?.. Ні, бачу по вас… ви стрепенулися, ваше лице облилося рум’янцем… ви ще занадто молоді і чутливі, ваше сильне, природне обридження наробить вам ще немало прикрості. Ну, в такім разі з’їдайте щорана, скоро встанете, натщесерця живу жабу. Їх продають на торговиці, кухарка буде купувати вам їх. Видаток малесенький – штука по три су, купуючи тузин відразу. За кілька літ будете мати такий літературний жолудок, що зможе без найменшої відрази перетравити й найпоганіші виплоди сучасної критики.

Молодий писатель позирає на мене стурбований, коли я проводжаю його і доказую хосенність сього способу, що мені самому став у великій пригоді.

– Та, мій Боже, я не говорю, щоб се було надто приємно, особливо в перших часах. Але помалу привикнете, привикнете, молодий друже. Добра жива жаба дуже покріпить вас, коли тільки здужаєте стравити її, загартує вас на всі мерзоти, на всяку погань, на всякі простацтва. На цілий день чоловік мов нащіплений проти усіх можливих брудот. Чоловік, що кождого дня проковтне жабу, – се чоловік сильний, котрого нішо не виведе з рівноваги. Послухайте мене, заживайте день у день по одній жабі, а колись певно подякуєте мені.

Я сам від тридцятьох літ, поки сяду до праці, кождого рана ковтаю жабу, прочитуючи сім чи вісім газет, що ждуть мене на столі. Я певний, що вона є в них; швидко перебігаю очима стовпці і рідко трафляється, щоб не було її. Коли не в одній, то в другій газеті сидить собі та надувається та жаба: тут вона – брутальна напасть, там – образлива легенда, там – знов ціла калюжа дурноти або брехні. І я ковтаю її з апетитом.

Певна річ, зразу се не було мені приємно. Та мушу признатися, що у мене був якийсь особливий дар, бо я швидко привик до них. Зразу ще я кривився та морщився, але при третім або четвертім тузині я вже був твердий як сталь. А тепер, коли я постарівся, се йде як з маслом. Навіть таке вийшло, що мені не ставало б чогось, якби щоранку не було для мене жаби. Їй-богу, я був би подібний до тої бабусі, що їй не дали звичайного її снідання, кави з молочком або шоколаду; вона через те весь день ходить, мов сама не своя. Не дістань я своєї жаби, я був би млявий, неспокійний, незадоволений, без найменшої відваги, одним словом, ні до чого не здатний.

Еге, ніхто не знає, скільки здорової сили додає мені жаба, відколи ввійшла на денний порядок мойого життя. Стара людова рецепта говорить: жаба скріпляє жолудок. Ніколи не працюється мені так добре, як коли та жаба була найбільш обридлива і бризкала з себе багато трути. Тоді вся моя духова істота почуває правдивий ляск батога, щось шарпає її наперед, шпигає ззаду, щось пристрасно жене мене до писемного стола, розпалює в душі скажене бажання – бути геніальним. Еге ж! Жаба не тільки дає мойому жолудкові легкість і силу, щоб міг ковтати зневаги і підлості як бомбони. Ні! Вона чудово підбадьорює мене в моїй щоденній праці, скріпляє, гартує і розширює мозок; їй я певно завдячую той вогонь, який горить у найкращих написаних мною сторінках.

Зрештою, я заживаю не тільки ту одну жабу щоранку; я заживаю їх більше, о! далеко більше. Більше як від 20 літ присилає мені мій накладчик, мій добрий старий приятель Шарпантьє що дві або три неділі пачку статей про мої книжки. Він абонується в одній агенції [В Німеччині і Франції є спеціальні агенції, котрі за оплатою достарчують інтересованим вирізок із газет цілого світу про якесь цікаве для них питання. – Ред. [«Літературно-наукавого вісника».]] для своєї книгарні і розділює присилки авторам. Таким робом, окрім статей, що знаходяться в щоденних газетах, я дістаю до рук майже все, що пишуть про мене. І се вже не одна-одинока жаба, се ціле багно, ціла копиця жаб, де вони так і перевертаються в огидливій сутолоці.

Я не можу без зворушення подумати про ті пакети доброго Шарпантьє! Вони були правдивим бенкетом і найздоровішою гімнастикою мойого житгя. Через них я здобув собі найвищі правила мудрості, навик до терпеливості, відваги, резигнації, розпалився любов’ю до правди і справедливості.

Одна тільки їх вина: вони зробили мене трохи гордим. Адже ж ніхто не вгадає, кілько в них брутальності, ненависті, несправедливості і помилок, а особливо кілько в них бездонної глупоти. Я рад би розпакувати прилюдно один із тих пакетів і показати людям, як якась напасть, вийшовши з якоїсь «поважної» часописі, розбігається по провінції, летить за границю, а відти знов вертає до мене, переливаючись у всі можливі форми.

Колишні вороги поробилися моїми приятелями, і за те колишні приятелі побільшують ряди моїх ворогів. А далі йде сміття; безглузді фрази, що від 15 літ повторяються без зміни, брехливі обмови, вічно пережовувані фальшиві обвинувачення, за які автор дістав тільки а тільки від стрічки. Чоловік, бач, мусить жити. Від чверти століття зміст тих пакетів не змінився, і ще й нині вони так само товстючі, як тоді, коли я починав, купа марно потраченого паперу, з котрого я ніколи не міг видусити ані крапельки пожитку.

Раз – буде тому 15 літ – я думав зібрати в одну книжку вибір щонаймасніших компліментів, які понадавала мені критика, і видати її під написом: «Їх лайки». Можу запевнити читача, що ся збірка була би повнісіньким підручником для всіх будущих запусних жартів. А можете подумати, яка нова скирта наросла від того часу! У мене в Медані є комірка, заповнена тими пачками аж до самої стелі, а найгірше те, що скирта росте раз у раз, що та річка бурхає так само щедро нині, як бурхала вчора, що ніщо не втишає її, ані мої твори, ані старші літа. Тій слоті нема кінця, небесні спусти порвалися, жаби дощем падуть.

Можна би написати справді цікаву працю про ту страшну купу статей, яку літературна преса день у день публікує про деяких писателів. Не говорю тут про нечисленні, на жаль, дуже рідкі студії, писані совісно, з любов’ю і пошаною для літератури. Говорю про ту низьку заїлість, про обурену глупоту, про всю ту завидющу злобу, яку викликає успіх писателя, особливо, грошевий успіх. Може, колись попробую розібрати елементи того брудного водопаду, що бухає на голову всякого писателя, скоро тільки сей почне вибиватися наверх. Тепер задовольнюся характеристикою трьох родів статей, що стрічаються найчастіше.

Ось поперед усього глупа стаття. Її ще найшвидше можна вибачити. Пише її звичайно дуже молоденький чоловік, а іноді старий баламут, що вже зійшов на дитинячий розум. Той критик нічого не відчув, нічого не зрозумів, читаючи книжку, про котру судить, і він пише спокійнісенько, не маючи ані найменшого поняття, про що, властиво, йде річ у тій книзі.

Він не розуміє авторових намірів, обвинувачує його в злочинах, яких сей не сповнив, підсуває йому обридливості своєї власної, очевидно, на всяку погань дуже плідної фантазії. Повторяю, усе те з глупоти, не з злоби.

Але яка ж то шкідлива ся глупота, як легко веде вона до брехень, до складання безглуздих легенд! Я міг би навести двадцять таких прикладів, що інколи один дурень здужає опоганити довгу гарну книжку, поки колись – але геть пізно – правда не вийде на Божий світ. Не раз мені пригадуються слова, що давно колись в моїй присутності вимовив Тен, коли я приніс йому з поручения фірми Гашета пачку статей, опублікованих про його недавно перед тим видану «Історію англійської літератури».

На нього нападали люто, а особливо церковні часописі кидалися на нього з безмежною ненавистю. При кождім нападі, що свідчив більше про пристрасть, ніж про талант, він тільки здвигав плечима і мовив, усміхаючись лагідно: «Се стаття якогось сільського пароха». В його розумінні се була стаття доброго чоловіка, але тіснозорого, засліпленого, котрий нічогісінько не розуміється на речі, про яку взявся говорити. Проста, звичайна жаба.

Друга в ряді – затроєна стаття. Для сеї треба вже трохи таланту; її автор звичайно освічений, очитаний чоловік, бо, щоб затроїти писателя, на се треба освіти і зручності. Головна річ – вперти в статтю все, що може зранити, пошкодити: викопати слова, які колись сказав автор і про які давно забув, звести до купи крикливі виривки з його тексту, щоб надати їм злочинне значення; з усіх легенд повитягати те, що є в них убийче, на кінці кождого речення поставити вовчу ступицю, поміж рядками пустити цілу річку укритої огидливості, під кождим словом укрити караїбську стрілу, що вбиває при найлегшім скаліченні.

Знаю двох-трьох таких людей, що не здібні ані любити, ані подивляти; їх похвальні статті – се правдиві гадючі гнізда, прикриті рожами. Вони зовсім природно видають із себе хитру злобу так, як сосна – живицю. Яка сила лютості мусить кружляти в їх жилах, як важко мусить давити їх почуття власної немочі, коли так плюють на кождий твір!

Маєш тут перед собою безвісні полози, бридкі і чорні душі, гультяї, що, гризучись мізеротою власних творів, роблять собі полегшу, опоганюючи твори інших. Стаття такого чоловічка – се, як на мій смак, – найліпша жаба, бо вона покрита плямами зависті, набрякла отрутою ненависті. Коли писателеві пощаститься проковтнути таку жабу, тоді він загартований на цілі місяці, не чуткий на самі кровні зневаги.

Вкінці маємо ще божевільну статтю. Розумію статтю сектяра, що порвав усякі зв’язки з політикою і вірою. Ах, яка ж то нужда, ота нетолеранція, ота сліпа пристрасть, що затуманює чоловіка, вбиває всяку правду і справедливість!

Знаєте її, не правда? Власне в ім’я тої справедливості і тої правди вона вийшла до бою і доконує найогидливішого діла – брехні, денунціації. Вона засуджує людей без ніякого доказу, приймає низькі вигадки за доказані факти, в разі потреби видумує докази, чіпляється дітей, жінок, без помилування, без милосердя, без найменшого сліду розваги, з якою інші люди прощають людські слабості, від котрих не вільний ніхто.

І які ж твори полишають вони, твори, що, бодай по їх думці, повинні б бути справедливі, здорові, спасенні! Ану, нехай десять літ по їх смерті якийсь відважний дослідник запуститься в ту баюру лайок, де нагромаджені цілі вали клевет, виплюсканих в нападах очевидного божевілля. Тепер ще ми можемо вияснити їх собі, але як же мають зрозуміти потомки ту надміру підлоти, те харкотиння, котрим кидано в лице найбільшим, найчеснішим людям?

Наші внуки довершать правдивого діла справедливості, віддадуть кождому робітникові належне йому місце, і який же се буде суд над напасниками, що не вміли робити нічого, як тільки напастувати завтрішню блискучу славу. Ах, оті обридливі, зеленкуваті, гладкі жаби смакують мені так солодко, як пастильки амброзії, що мають передсмак безсмертності.

Сказавши по правді, я дивуюся тим критикам, тим невтомним продуцентам жаб. Пощо до біса вони займаються такою поганою роботою?

Щоб пошкодити авторам, котрих обкидають болотом? Але ж ся спекуляція зовсім нерозумна! Вони не шкодять, навпаки, вони допомагають їм. Невже ж вони самі не можуть сказати собі ту доказану, безперечну правду, що писатель, на котрого нападають, робиться великим писателем? Найбільші бувають ті, на котрих нападали найбільше, а скоро перестали нападати на них, то й вони хилилися до упадку. Доказ неохибний: на мене нападають, значить, я ще стою сильно. Правдива літературна смерть починається тоді, коли люди мовчать про книжку і про писателя. От так-то напасники в дійсності тільки, мов труби, розтрублюють славу писателя, проводжаючи заїло його тріумфальний похід.

Коли ж, очевидно, вони хочуть шкодити, то одинокою відповідною тактикою була б мовчанка. Але тут проявляє себе непереможна справедливість фактів. Вони не можуть мовчати; вони мусять гавкати, як пес за переїжджим возом. Я переконаний, що провидіння, в котре сим разом хочу вірити, дало нам, писателям, критиків-напасників, як кораблеві – вітер, щоб надував його вітрила і якнайшвидше гнав його до славної пристані будущини.

Щовечора повинні ми просити небо, щоб дало нам на завтра добру пайку критиків-напасників, бо, може, тільки через них існуємо й ми. Я особисто говорю собі не раз у своїй скромності, що мені дарована аж занадто гарна пайка тих напасників, що рознесли моє ім’я на всі чотири часті світу і не перестають ще в початках моєї старості додавати мені помочі своїми спижевими голосами, голосячи уважним народам, що я все ще стою непоборений; бо ж їх уперті напади самі доказують, що вони все ще не взяли мене під ноги.

Але ж скоро вони не можуть шкодити тим, на кого нападають, то кому ж вони шкодять? Мій Боже, шкодять самим собі. Статті, які лишає по собі критик, – се лихі свідки; бо коли він помилився в осуді книги, то лишається віковічний доказ його помилки. Можна собі подумати, яке місце займе його недотепний і несовісний осуд супроти величного твору.

Часом пригадується мені Сент-Бев, що, певно, в пам’яті потомків житиме як автор багатьох цінних і непохитних критичних осудів; та коли б він знов вернув на землю, то як же б злобився він, бачачи ту безмірну вагу, яку здобув собі Бальзак, те незаперечне панування, яке має він на полі сучасного повістярства – той самий Бальзак, котрого він так поборював завзято, осуджував так різко. А Барбе д’Орвіллі і більше важний та справедливіший Планш – як добре, що вони не встають з могил і не бачать, що більша часть їх осудів скасована, а писателі, засуджені ними на смерть, живуть у вічній весні людського генія.

Уперед згадав я про брудну калюжу, в котрій потоне маса статей, полишених деякими напасниками і фанатиками лайки. Та, не знижуючися аж до тих нещасних, котрих долю наперед можна вгадати напевно, я все чудувався, констатуючи, що найбільша часть критиків майже зовсім не турбується тим процесом, що мусить перевестися між їх осудом і критикованими творами перед трибуналом потомності.

В тім процесі остояться тільки розум і справедливість, а кожда критика, видана без них, наперед засуджена на загибель. Вона тільки покриє соромом свойого автора. Одиноким облегшенням може бути хіба «добра віра», що тоді буде мати назву «брак зрозуміння». А всі інші, що критикували з пристрасті, з зависті, з ненависті, можуть бути певні, що про них скажуть: се були погані душі. Ніколи я не міг читати тих злобних і завидющих статей про сю або ту мою книгу без глибокого сердечного жалю над бідолахою, що написав їх. Ось іще один, що і в могилі хоче мати славу поганої людини, тоді, коли оба ми не будемо між живими і коли я в своїй могилі спатиму спокійно з тим почуттям, що я сповнив свій обов’язок як добрий, чесний робітник.

Пади ж раз у раз на мене, добродійна жаб’яча зливо! Додавай мені відваги дивитись людям просто в очі і не попадати в розпуку! Нехай щорана перед працею знаходжу завсіди на столі в ранішніх газетах привичну свою жабу, що здавна помагає мені переварювати наші дикі літературні порядки. Чую се, що ся гігієна тепер дуже потрібна мені для скріплення. І коли одного дня не стане мені тої жаби, то се буде знак, що близький мій кінець, що написана остатня моя гарна сторінка.

І так учора жаба, сьогодні жаба, і я нетерпляче дожидаю завтрішньої жаби, що так конче потрібна мені на здоров’я і на втіху.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1898. – Т. 2. – Кн. 6. – С 354 – 361. Підп. перекладача: Переклав І. Ф.

Переклад друкувався у виданнях: Буковина. – 1898. – № 102. – 28. VII (9. IX). – С 1-3; № 103. – 29. VIII (10. IX). – С. 1-2; Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 109-119.

Подається за першодруком.

Тен Іполит-Адольф (1828 – 1893) – французький теоретик літератури і мистецтва, філософ, історик. Представник позитивізму, один із засновників культурно-історичної школи в літературознавстві.

Сент-Бев Шарль-Огюстен (1804 – 1869) – французький критик і письменник, представник біографічної школи в літературознавстві.

Бальзак Оноре де (1799 – 1850) – французький письменник. Автор багатотомної епопеї «Людська комедія», яка налічує 97 творів.

Бербе (Барбє) д’Орвіллі (д’Орвільї) Жюль(1808 – 1889) – французький новеліст і журналіст, перебував в оточенні Сент-Бева, Золя, Гюго, Флобера.

Андрій Франко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 461 – 468.