Свято дахів

Альфонс Доде

Переклад Івана Франка

Різдвяна казка

1

Ай, як же то ясніли паризькі дахи сеї ночі! Яка тиша, який супокій, яка надприродна ясність! Внизу – вулиці, чорні від болота, мов важкі льодові ріки. Газові лампи сумовито миготіли серед ожеледі ринштоків. А вгорі, доки догляне око, поверх палат, веж, терас, бань, під тонесеньким шпилем святої каплиці і тих тисячів стиснених дашків, похилених один до одного, іскрився сніг, білий-білий з синюватим полиском. Се було немов друге місто, надземний Париж, завішений між пустою темною глибиною і фантастичним місячним сяєвом.

Хоча ще не було пізно, всі огні були погашені, ніде анітрошки диму не клубилося понад дахами. Тепер ті щасливі комини, де щодня палають і тріщать дрова, можна було пізнати по чорних кружках, що насадив довкола них дим, і по теплій парі, що підіймалася з них у морозне повітря, мов віддих сонного дому. Інші комини, холодні, що тулилися серед густого снігу, мали на собі ще гнізда з минувшої весни, так само позбавлені тепла і життя.

І в тому високому місті, білому та мертвому, попрорізуваному в усіх напрямах паризькими вулицями, немов величезними ровами, тіні всіх тих коминів, неоднакових, повищерблюваних і чорних, мов зимові дерева, перепліталися понад пустими вулицями, куди ніхто не ходив ніколи, крім паризьких воробців, котрих острі, тонесенькі сліди тут і там подряпали кришталеву снігову площу. Навіть у сю пору одна купка тих завзятих малих волоцюг метушилася, скакала по берегах ринви, а їх цвіркотання було одиноким голосом, що нарушував побожну тишу, врочисту ожиданку сього міста дахів, покритого скрізь пуховим килимом, мов перед приходом Царя-Дитяти.

Паризькі воробці

Та й сучого ж сина холодно! Ніяк не заснеш. Чи кулькою стулися, чи насторош пір’я, мороз не дає спати, так і щипає.

Один воробець

(здалека)

Гей! Ви інші, гей! Сюди живо! Я знайшов старий комин з металевою шапкою; в ньому ще пізнім вечором горів огонь. Попритулюймося до нього, тут нам буде тепло.

Вся купа

(злітається до нього)

Чи бач! А й справді. Як же ж тут добре. Як же ж тут тепло – нема що й казати… Гурра з утіхи! Піу, піу… Цьвір, цьвір, цьвір…

Комин

Не будете ви тихо, вуличники! Їй-богу, тільки ви одні смієте кричати в такій хвилі, коли весь світ дожидає і мовчить. Глядіть, навіть вітер запер у собі дух. Ані одна хоруговка не ворухнеться.

Воробці

(тихіше)

А що ж се таке буде, дідусю?

Комин

Як то! Ви й не знаєте, що сеї ночі є свято дахів? Не знаєте, що сьогодні прийде Цар-Різдво роздавати дарунки дітям?

Воробці

Цар-Різдво?

Комин

Еге ж! Коли б ви бачили там внизу, в домах, кілько там маленьких черевичків понаставлювано довкола теплого попелу! Є там усякі, різної величини. Є малесенькі черевички з дрібоньких ноженят, що ще ледве ходять, а є й чобітки, що стукають так міцно, оживляючи своїми кроками ціле помешкання; є чобітки, обшиті футерком, і є ті бідні шлапачки, ті дерев’яники занадто великі, що їх сяк-так назувають на босу ногу, немовби бідним не було коли бути малими, мовби вони не мали права бути дітьми.

Воробці

А коли ж він має прийти, той чудовий царевич?

Комин

Але ж зараз, опівночі… Пст! Слухайте!

Годинник

(грубим голосом)

Вам… бам… бам…

Комин

Глядіть он там: увесь край неба палає світлом!

Воробці

(цікаво простягаючи шийки, на подобу малих парижан, що придивляються феєрверкам)

Ай! Шик!

Годинник

(б’є далі)

Бам… бам… бам… Північ!

2

Ледве продзвонив остатній удар північної години, коли нараз із усіх боків загула ціла громада дзвонів. Під покришками в снігових шапках вони бриніли високо над дахами, мов самі для себе, змінюючи голос, зливаючися, мішаючи тоненький бренькіт з поважним гуком, віддалюючися, наближаючися, розширюючи, то знов приглушуючи свої тони відповідно до того, відки тяг вітер. Здавалося, що всі вони висять на одній дзвіниці і що та дзвіниця обертається на всі боки, як морська ліхтарня.

Дзвони

Баум, баум! Ось він, маленький Цар-Різдво!

Вітер

Гу… Гу… Гудіть добре, любі дзвони, всією громадою, ще сильніше! Різдво тут, іде за мною. Хіба не чуєте сього тонкого запаху зелених пальм, кадила і пахучого воску, що несеться на моїх крилах?

Дзвінки

Діг-діг-дон! Діг-діг-дон! Різдво! Різдво!

Вітер

Ану, комини! А ви чого стоїте, пороззявлявши роти? Співайте зо мною Різдву. Ану, дахи! Ану, хоруговки!

Комин

Га-га! Га-га! Різдво! Різдво!

Хоруговки

Кря… Кря… Різдво! Різдво!

Цегла

(надто розохочена)

Різдво! Різ…

(З великої радості підскакує і паде на вулицю).

Трататата… Грим!

Воробці

От іще роззява!

Комин

Ну, а ви, воробці! Ви нічого не мовите? Адже ж тепер годиться співати!

Воробці

Піу, піу, піу… Цьвір, цьвір, цьвір… Різдво! Різдво!

Комин

Скачіть на мої плечі, будете ліпше бачити.

Воробці

(на комині)

Спасибі, дідусю… Ах, як же гарно, як гарно!.. Скільки свічечок рожевих, зелених, блакитних! Як вони танцюють по дахах!

Комин

А сей похід кошиків, повних забавок, стяжок, квіток, цукерків, уся ота паризька зима, покрита позолотою та яркими красками…

Воробці

А се що за такі малі чоловічки, що несуть кошики? Чи кождий з них є Цар-Різдво?

Комин

Та де там! Се кобольди.

Воробці

Як мовиш? Ко…

Комин

Кобольди – се такі духи-опікуни кождого дому, що ведуть Різдво до кождого комина, де є маленькі черевички, що ждуть на дарунок.

Воробці

А сам Цар-Різдво, де він?

Комин

Се отой самий остатній, отой малий блондинчик з лагідними очима. Його волосся, мов золоте проміння, розсипалося довкола нього, мов сніп соломи з його ясел, а його щічки зарум’янитися від морозного повітря. Дивіться на його хід: його ноги доторкаються снігу, але не лишають на ньому слідів.

Воробці

Який же він гарний! Мов образочок.

Комин

Пст! Слухайте!

3

В тій хвилі поважний молодий голос, перлистий, як дитячий сміх, роздався серед сеї кришталевої атмосфери, яку на висоті творять великий холод і місячне світло. Цар-Дитя зупинився на однім даху на терасі і тут випростуваний, окружений усіма маленькими кобольдами з кошиками в руках, він отак промовив до свойого люду.

Цар-Різдво

Добрий день, дахи! Добрий день, мої старі дзвіниці! Ніч така ясна, що я бачу вас усіх, розсипаних довкола мене в тім великім, коханім Парижі. Ах, так, мій Парижу, люблю тебе, бо ти, що смієшся з усього, ніколи ще не сміявся з Різдва, бо ти віриш в нього, ти, що не віриш ні ві що більше. От тим-то, як бачиш, я й приходжу до тебе щороку. Не було такого року, щоб я не прийшов. Я приходив навіть під час облоги, тямиш?.. Сумно тоді було, се правда. Ні огнів, ні світла, всі комини зимні; гарматні кулі свистали довкола моєї голови, дірявили дахи та розбивали комини… А кілько-то малих діточок не ставало!.. Забагато було забавок в тім році, прийшлось нести назад повні кошики. На щастя, сеї ночі нічого мені не лишиться. Сказано мені наперед, що буду мав наповнити багато маленьких черевичків. І ось я приношу чудові забавки, а всі французькі.

Один паризький воробець

Браво! Так би й поцілував його, сього маленького.

Всі воробці

Піу, піу… Цьвір, цьвір, цьвір… Най жиє Різдво!

Ключ журавлів

(пролітає високо попід небом довгим трикутником)

Уа… уа… Най жиє Різдво!

Вітер

(розбурхуючи сніг)

А ти що? Співай Різдву!

Сніг

(тихесенько)

Не можу, але жертвую йому кадило. Поглянь на ті тумани білого тонесенького пилу, яким я обсипаю кошики і золотисте волосся мойого царевича. Адже ж ми знаємося віддавна. Адже ж я бачив, як він родився ген там, у тій маленькій яскині…

Вітер, дзвони, комини

(співають разом із усієї сили)

Різдво! Різдво! Най жиє Різдво!

Цар-Різдво

Не так голосно, любі мої, не так голосно. А то ще побудите всю нашу дрібноту там внизу… А се ж найліпша та радість, що приходить у сні, коли й не думаєш про неї… Ну, панове кобольди, ходіть зо мною по шпилях дахів, почнемо роздавати дарунки. Та тільки сього року я постановив собі спробувати ось яку штуку. Що в нас є найкраще, всі дорогі забавки, золочені паяци, шовкові торбинки, повні мигдалів, великі ляльки в коронкових строях, – усе те я хочу класти в найбідніші черевички, там, де комини без огню, де хати холодні. А противно – в щасливі доми, де оксамитові коври, пухові перини, ми покладемо оті маленькі забавки по пару центів, що пахнуть гумелястикою і білим деревом.

Паризькі воробці

Славно, славно!.. Отсе добра думка.

Кобольди

Не в гнів тобі, маленький Царю. При твоїм новім системі бідні будуть щасливі, але багаті будуть плакати. А бач, заплакана дитина не є ні бідна, ні багата. Се є заплакана дитина, та й годі, і нема нічого сумнішого на світі.

Цар-Різдво

Дайте спокій. Я знаю се ліпше від вас. Бідні будуть очаровані, доторкаючись до тих дорогих забавок, що видавались їм такими принадними за склом склепових вистав і котрих позолочена пишнота не додає нічогісінького до їх вартості яко забавки, до їх розривкової грації. Та я певнісінький, що маленькі багачі також будуть вдоволені, коли одержать паяца, завішеного на нитці, ляльку на пружинах, усі оті вигадки, що продають на базарах по тринадцять су, та куди їх не пускають ніколи. Ну, та про се нема що балакати. А тепер в дорогу і поспішаймося! Коминів у Парижі так багато, а ніч така коротка!

4

Маленькі світла розсипалися там угорі на всі боки, немовби хто по снігу на дахах розсіяв усі освітлені гіллячки різдвяного деревця. Не забуто ані одного комина, починаючи від палат, окружених терасами і деревами, білими від інію, аж до тих бідних, нужденних дахів, що, бачиться, поспиралися один на один, щоби не попадати під власною вагою. І швидко по всіх домах Парижа почулося те дзеленькання дзвоників, усі ті фантастичні і різнорідні тони, які окружають склепи з забавками: мекекекання баранчиків, лепетання ляльок, шелест вишиваного шовку, тарахкавки, трубки, барабани, гуркіт поштових коней на колісцях, лускання поштальонських батогів, туркіт крил вітряків. Усе те рушалося, щезало, скакало з даху на дах здовж вулиць. А де не було дітей, Цар-Різдво під проводом кобольдів швидко минав таку хату і не помилявся. Та часом, коли наближався до якоїсь хати з повними руками, шептав до нього комин своїми чорними устами:

– Вмерла дитинка, нема кому дарувати… Нема маленьких черевичків у сій хаті. Візьми свої забавки, мій маленький Царю. Мати плакала б дуже, побачивши їх…

Довго-довго блукали так маленькі огники. Та нараз захриплий півень закукурікав у глибині сутінку, рубочок білого дня підхилив небо, і в тій хвилі щезли всі чари різдвяної ночі. Празник дахів скінчився, починався празник домів. Отсе разом з димом розпалених огнів горі коминами понеслися солодкі і чарівні окрики. Се були окрики радості, сріблисті реготи, голоси дітей, що й собі ж кричали: «Різдво! Різдво! Най жиє Різдво!» А понад безлюдними дахами підіймалося сонце, чудове зимове сонце, заспан? і рожеве, і сипало своїм першим промінням, що, іскрячися по снігу, було подібне до позлітки, до перлової матиці, до золотих френзлів, розсипаних із кошиків малого Царя.

Примітки

Назва оригіналу: «La Fete des Toits: Conte de Noel».

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1898. – Т. 1. – Кн. 3. – С. 321 – 328. Підп. перекладача: Переклав Ів. Фр.

Передруковано у вид.: Франко I. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 276 – 283.

У примітці (підп.: І. Ф.) до перекладу I. Франко зазначив, що оповідання взято з книги «La Fedor: Pages de la Vie» (Paris: E. Flammarion). В особистій бібліотеці І. Франка (ІЛШ) за № 5963 зберігається, переплетена разом зі збіркою творів Оссіт, збірка оповідань: Daudet Alphonse. La Fedor: Pages de la Vie. – Paris: Ernest Flammarion, Editeur, [б. р.]. – 261 р., де вміщено оповідання «La Fete des Toits» (с. 223 – 259). За цим джерелом і здійснено переклад. «Свято дахів» – третє з перекладених Франком оповідань Доде. Два інших: «Спомини шефа кабінету» (ЛНВ. – 1898 – Т. 1. – Кн. 3. – С. 311 – 317; див. також: 25, 388 – 393) та «Лекція історії» (ЛНВ. – 1898 – Т. 1. – Кн. 3. – С. 317-320; див. також: 25, 394-396).

Подається за першодруком.

Доде (Daudet) Альфонс (1840 – 1897) – французький письменник. В Україні його творчість відома з кінця XIX ст. З ініціативи І. Франка в «Бібліотеці найзнаменитших повістей» (літературному додатку до газети «Діло») вийшли українською мовою романи А. Доде «Фромон молодший і Ріслер старший» (1883, без зазначення перекладача – О. Борковського, див.: 41, 432), «Набоб» (1885, у перекладі й за підп. М. Подолинського, див. також: Franko І. Piśmiennictwo rusińskie // Prawda. – 1886. – № 2. – 9.1. – S. 19), «Королі у вигнанні» (1897, без зазначення перекладача).

І. Франко високо цінував творчість французького письменника, присвятив йому грунтовні розвідки «Життя і твори Альфонса Доде, його остання повість…» (1898) (31, 173 – 182), «Гергарт Гауптман, його життя і твори. Смерть Альфонса Доде…» (1898) (31, 135 – 155), вважав його яскравим представником плеяди французьких письменників, до якої належали брати Гонкури, Е. Золя, Г. Флобер, Г. Мопассан та ін.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 563 – 570.