Шведи на Україні

Вернер фон Гейденстам

Переклад Івана Франка

Оповідання

[Передмова]

Видана в 1897 році книжка оповідань молодого шведського писателя Вернера фон Гайденштама «Карло XII і його вояки» звернула на себе увагу широкої громади не тільки в Швеції, але й геть поза її границями. Брандес повітав сю книжку з великим запалом, бачачи в ній не більше і не менше як першу шведську національну епопею, хоч вона й написана в формі дванадцятьох довших і коротших новел. Прочитавши Гайденштамову книжку, ми можемо сказати, що хоча в осуді Брандеса багато пересади, то проте ті оповідання варті уваги як проби сполучення історичного жанру з новочасним малюнком психологічних тонкостей та аномалій. Гайденштам оповідає вельми живо, характеризує двома-трьома вельми вдатними рисами і, очевидячки, бажав у своїй книзі дати радше причинок до психології шведської нації, ніж широкий історичний малюнок.

Зміст Гайденштамової книжки – доля шведського народу в часі панування Карла XII. Очевидно, для нас найцікавіші ті оповідання, де змальовано побут і пригоди шведів на Україні в р. 1707 – 1708. Їх шість, і вони йдуть одно за одним ось у якім порядку: «Мазепа і його післанець», «П’ятдесят літ пізніше», «Укріплений дім», «Чиста біла сорочка», «Полтава», «Гляди, отсе мої діти!» Ми бажали би подати їх усі в перекладі на нашу мову, та поки що подаємо два найкоротші і то, власне, такі, в котрих майже не видно хиб автора – за малої знайомості з краєм і народом, серед якого рушаються і терплять його улюблені шведи, а де добрі прикмети авторові проявляються в повній силі.

І[ван] Ф[ранко].

Чиста біла сорочка

У кавалериста Бенгта Гетінга пробито груди козацьким списом. Товариші поклали його на купі хворосту в ліску, де пастор Рабеніус подав йому причастя. Було се на ледянім полі перед мурами Веприка. Свистів вітер із півночі і рвав сухе листя з чагарника.

– Господь з тобою! – шептав Рабеніус по-батьківськи стиха. – Чи готов ти, скінчивши свою денну працю, іти на вічний спочинок?

Бенгт Гетінг лежав з затисненими кулаками, підпливаючи кров’ю. Суворі очі були широко витріщені, а вперте і костисте лице від сонця і морозу було покрите такою грубою шкурою, що синювата смертельна блідість проступала тільки над устами.

– Ні, – відповів він.

– Се я перший раз чую слово з твоїх уст, Бенгте Гетінг.

Смертельно ранений ще міцніше затиснув кулаки і загриз уста, що проти його волі відчинялися і випускали слова.

– Адже ж раз, – мовив він звільна, – буде, чень, і найнужденнішому, найзапеклішому воякові позволено промовити.

Підпираючися ліктем, він піднявся трохи вгору і видав з себе такий страшенний крик болю, що Рабеніус не знав, чи се було терпіння душі чи тіла.

Він поставив чашу на землю і накрив її платком, щоби вітер не накидав листя до горілки.

– І я, – простогнав він, зціпивши руки на чолі, – я, слуга Христів, мушу день поза день, від рана до вечора дивитися на таке!

З-поміж корчів протискалися з усіх боків вояки, щоби побачити раненого і почути його слова, та їх капітан розбурчався гнівно і з добутою шпагою заступив їм дорогу.

– Зав’яжіть сьому нездарі хусткою рот! – крикнув він. – Він усе був найупертіший вояк в цілім батальйоні. Я ж не є гірший нелюд від інших, але мушу сповнювати свій обов’язок і маю купу нових та невимуштруваних людей, що прийшли сюди з Левенгауптом. Своїм стогнанням він переполошив їх, і вони не хочуть іти наперед… Чому не слухаєте? Я тут маю розказувати!

Рабеніус підійшов о крок до нього; до його білої кучерявої перуки начіплявся цілий вінок сухого листя.

– Капітане, – мовив він, – при вмираючім розказує тільки один слуга Божий, та він у своїй покорі віддає коменду самому вмираючому. Три роки видав я Бенгта Гетінга, як марширував у ряді, але досі я ще не чув, щоб він говорив з ким-небудь. Тепер, на порозі до Божого трибуналу, ніхто на світі не сміє наказати йому мовчати довше.

– А з ким же ж мав я говорити? – гірко промовив Бенгт, підпливаючи кров’ю. – Мій язик немов приріс до гортанки, немов одубів. Не раз минало кілька неділь, а я не промовив ані слова. Ніхто ніколи не питав мене ні про що. Тільки ухо мусило бути на сторожі, щоб не пропустити жодного наказу. А наказ був усе один: іди та й іди! Через болота, по снігах! На се не було що відповідати.

Рабеніус припав на коліна і м’яко взяв його руку в свої долоні.

– Але тепер говори, Бенгте Гетінг. Скажи, все скажи, ось усі зібралися і хочуть тебе слухати. Ти один між усіма нами маєш право висказувати все свобідно. Чи є в тебе дома жінка або стара мати, щоб я подав їй звістку про тебе?

– Моя мати морила мене голодом і вислала мене до війська. Жодна жіноча душа ніколи не казала мені нічого, хіба одно: «Геть мені з дороги, Бенгте Гетінг! Іди геть, іди! Чого тобі треба?»

– То, може, є в тебе щось на серці, чого тобі жаль?

– Мені жаль, що я дитиною не скочив до ставка. І жаль мені, що коли ти в неділю стояв перед полком і напоминав нас іти терпливо далі і все далі, я не кинувся на тебе і ударами кольби не вбив тебе на місці.

Ні, ти хочеш знати, що мене тривожить? Чи ти ніколи не чув, що розповідають чури і форпости, як вони при місячнім світлі бачать позад війська купи своїх позастрілюваних товаришів, як вони повзуть, скачуть на покалічених ногах і кричать: «Поздоровте мою маму дома!» Вони се називають: чорний батальйон. І я тепер мушу йти до чорного батальйону.

Та найгірше те, що мене закопають в отсій подертій одежі, в отсій кровавій сорочці. Ось що мене мучить! Простий кавалерист не жадає такого похорону, як мав покійний генерал Лівен, але мені пригадуються товариші, що впали при Дорфніках: кождому з них велів король дати пару дошок на домовину і чисту білу сорочку. Чим же вони так много ліпші від мене? Тепер, в нещасних роках, як упадеш, так тебе й закопують. Так глибоко я застряг в нужді, що одного-однісінького завиджу іншим – чистої білої сорочки.

– Мій бідний друже, – відповів стиха Рабеніус. – В чорнім батальйоні – коли вже так конче хочеш в нього вірити – будеш мати велике товариство. Гільденштольпе і Шперлінг, і полковник Мернер лежать уже застрілені на полі. А не тямиш про тисячу інших? Не тямиш про людяного полковника Ватранга, що під’їхав був до нашего полку і кождому воякові дав по яблуку? Він лежить тепер побіч королівських трабантів і інших товаришів під гостинцем коло Головчина. А не тямиш мого попередника Миколи Уппендіха, могучого проповідника Божих слів, що поляг у священничих ризах під Калішем? Над його трупом виросла трава і завіяло сніговійницею, і ніхто не може ногою вказати те місце, де він спочиває.

Рабеніус похилився ще нижче і доторкався його чола і рук.

– За десять, найдалі за п’ятнадцять мінут ти перестанеш жити. Може, в тих мінутах ти можеш направити те, що занедбав через минувші три роки, коли тільки покористуєшся ними як слід. Ти вже не нам рівня. Чи не бачиш, що твій душпастир клячить перед тобою з відкритою головою? Промов тепер і вискажи своє останнє бажання, ні, свій розказ. Тільки одно поміркуй! Через тебе полк розсипався, а тим часом інші штурмують з честю наперед або пнуться вже по драбинах на мури. Молодшим хлопцям ти завдав страху своєю раною і своїм стогнанням, і тільки ти один можеш се направити. Тепер вони слухають тебе і тільки ти один маєш власть спонукати їх, щоб ішли на ворога. Подумай, що твої останні слова будуть довго гомоніти і їх, може, колись повторятимуть дома ті, що сидять на припічках і печуть яблука.

Бенгт Гетінг лежав без руху, а його очі затуманилися задумою. Потім він звільна підняв рамена, немов хотів скрикнути, але тільки прошептав:

– Господи, поможи мені довершити ще й сього!

Він дав знак, що вже може лиш шепотом говорити, і Рабеніус притулив своє лице до його лиця, щоби чути його слова. Потім кивнув воякам, але його голос тремтів так, що його ледве могли зрозуміти.

– Тепер Бенгт Гетінг сказав своє слово, – мовив він. – Останнє його бажання таке, щоб ви взяли його поміж себе на мушкет і вели його з собою на його давнє місце в ряді, де він, уперто мовчачи, марширував день за днем, рік за роком.

Вдарено в тарабани, і при військовій музиці, з лицем, притуленим до плеча одного вояка, понесли Бенгта Гетінга крок за кроком на побоєвище, далі наперед, проти ворога. Довкола нього йшов увесь полк, а за ним ішов Рабеніус з відкритою головою і навіть не бачив, що він уже був мертвий.

– Вже я подбаю, – шептав він, – щоб ти дістав чисту білу сорочку. Знаєш, король ставить себе самого не вище від найпростішого вояка і сам для себе не бажає нічого іншого по смерті.

Гляди, отсе мої діти!

Капрал Андерс Граберг стояв зі своєю похідною фляжкою на Сураценськім степу. Довкола нього проходили останні громади втікачів – шведів і запорожців, не йшли, а волоклися, а на возах лежали ранені під Полтавою. Цілу ніч і цілий ранок терпів Андерс спрагу, щоб останні краплі води заховати на найкрайнішу потребу. Тепер його мука була попросту нестерпна, і він підняв фляжку до уст, та в тій хвилі опустив її знов.

– Мій Боже, мій Боже! – пробубонів він. – Чому ж я маю пити сам, коли других палить спрага? Ти провів нас через пустиню, щоб міг колись сказати: «З ваших убогих сніговищ випровадив я вас, з мушкетами на раменах, у широкий світ, щоб вас поробити героями і переможцями. Та коли я прочитав у ваших серцях і побачив, що ви лишилися чисті, що ви мої діти, тоді порвав я на шматочки вашу одежу і дав вам кулі під пахи і дерев’янки замість ніг, щоб ви не лакомилися на панування між людьми, а тільки, щоб ви ввійшли між моїх святих. Таку велику силу дарував я вам».

Андерс Граберг стояв іще хвилину з фляжкою в руці. Потім підійшов до короля, що між сінниками лежав на лозі, палений гарячкою, і подав йому фляжку. Королю прилипав язик до піднебіння зі спраги, його уста потріскали і заходили кров’ю, коли їх роздіймав. Та проте він прошептав:

– Ні, ні, дай ту воду раненим! Я недавно випив повний кухоль.

Андерс Граберг знав дуже добре, що король не пив води. Він був один-однісінький, що подумав про завтрашній день і начер води в фляжку, а на обширі багатьох миль вони не надибали ні ставу, ні криниці. Та коли тепер він відвернувся від воза, знов налягла на нього неміч і спокуса – випити. Він привісив собі фляжку при боці і йшов далі, не давши її раненим. Він натискав рукою цинову покришку, боровся з собою, та кожний раз, коли підносив фляжку до уст, опускав її знов і не відважувався угасити свою спрагу.

– Може, – думалось йому, – зможу освіжитися з спокійним серцем, коли упокорюся де в чому вперед.

В полудня, коли сонце пряжило найдужче, побачив він сивоголового підофіцера, що марширував майже голий, з незав’язаними ранами на плечах. Він розірвав свою сорочку на шматки і завинув йому рани, та коли знов доторкнувся до фляжки рукою, сумління почало гризти його наново. Він побачив хорого чуру, що босий, з кровавими ногами, кульгаючи волікся далі, і дав йому свої чоботи.

Та коли все-таки йому не вдавалося з чистим сумлінням проковтнути трохи води серед тої купи спраглих, його опанувала гіркість і лютість. З прокляттям і наругою він показав рукою на здорові бочки, повні золота і срібла, що їх з брязкотом везено на двох возах. З них не можна було тепер для тих нещасних уцідити навіть ложки затхлої багнистої води.

– Бийте коней! – крикнув він. – Бийте, поганяйте, щоб бочки не лишилися! Бийте й погоничів!

Вояки не відповіли нічого, бо тепер він показав знов свою правдиву вдачу: так грубо і різко звик він був кричати, коли давніше, за кращих часів, марширував напереді компанії. Вони й не догадувалися, що він майже сам не знав, що говорить. Та зараз по тім він знов звісив голову і шептав сам про себе:

– І чи ж то конче потрібно, щоб я жертвував, власне, те однісіньке, що для мене має вартість? Га-га! В такім разі поперевертаймо онті бочки з грішми в бур’ян і не доторкаймося до них ніколи більше! Мій Боже, мій Боже! Колись коло Веприка я чув, як кавалерист Бенгт Гетінг із завистю говорив про тих поляглих, що їм дали кождому чисту білу сорочку. Таких гордих бажань у мене нема! Я ж так мало бажаю… Ах, мені хочеться тільки одного – не лишитися позаду своїх серед степу! Тільки одного – щоб мене положили в землю, щоби надо мною була земля і трава… і пару слів у списі. А то тепер там стоятиме: Авдерс Граберг, а що з ним сталося – не звісно.

Смерком похід зупинився, щоб похоронити тих, що померли за дня. Кілька запорожців позастромлювали вже заступи в землю. Між різкою степовою травою росло кілька низеньких черешневих корчів. Офіцери і вояки кинулися рвати черешні і ділилися ними, немов платою, яка їм дісталася з рук самого Бога. Тоді Андерс Граберг крадькома зайшов за корч, щоб інші не бачили, як він питиме воду. Та в тій хвилі трубачі почали трубити на знак, що на краю обрію знов показалася московська погоня, мов чорний вал на найдальших окрайчиках спаленої пустині.

Андерс Граберг відчинив цинову покришку своєї фляжки, та чим довше вдихав у себе вогкі пахощі, тим сильніше починало битися його серце. В тій хвилі в найближчім возі піднявся близький смерті дозорець Бер’є Кеве і впер в нього свої очі.

Андерс Граберг силкувався видержати той німий погляд, та не міг, і знов рука з фляжкою опустилася від уст.

– Блаженні алчущі і жаждущі правди, – пробубонів він.

Немов слуга Божий, що подає остатню тайну, так в простягненій наперед себе руці поніс фляжку з водою і притулив її до уст дозорця, і конаючий випив воду до останньої краплини.

Андерс Граберг держався за васаг воза, та коли віз покотився далі наперед, його рука впала безвладно, і він звалився з ніг і впав зомлілий у траву.

– На возах нема для мене місця, – промовив і вхопив рукою один заступ. – Хоч мені ще ледве тридцять літ, та я такий безсильний, такий утомлений, немовби прожив дев’ятдесят. Та лишіть мені отсей заступ. Може, ще вистане моєї сили хоч настільки, щоби бодай сам я викопав собі яму і поклався на остатній спочинок. Вся моя тривога так любо заснула, і якийсь голос кличе мені до уха: «Гляди, oтсe мої діти!»

І знов вояки рушили в похід обік возів, що брязкотіли наладованим у бочках золотом. Трубачі оберталися на сідлах позад себе. Стада бузьків пролітали в сумерку з розпростертими крилами понад потемнілим полем, а ген там, на степу, Андерс Граберг усе ще стояв на колінах з заступом у руці.

Ніхто потому не довідався, що сталося з ним.

Примітки

Вперше надруковано: ЛHB. – 1898. – Т. 1. – Кн. 2. – С. 245 – 251. Автора оповідань зазначено: Вернер фон Гайденштам. Додано передмову І. Франка без окремої назви, за підп.: І. Ф. (С. 244 – 245). Загальна назва до двох вибраних оповідань та передмови – «Шведи на Україні» – належить Франкові.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 2. – С. 373-381.

Джерело перекладу обох творів: книжка оповідань В. фон Гейде-нстама шведською мовою «Karolinerna» («Вояки Карла XII», 1897 – 1898, т. 1 – 2) (свідчення І. Франка у передмові).

Подається за першодруком.

Гейденстам (Heidenstam) Карл-Густав-Вернер фон (1859 – 1940) – шведський письменник, член Шведської академії мистецтв (з 1912 р.). Нагороджений Нобелівською премією (1916). Провідна постать неоромантизму в літературі 1890-х років. Його творчості притаманне поєднання рис старої придворної культури з національною патетикою, ностальгія за доіндустріальною епохою. Лірика відзначається імпресіоністичною виразністю, резигнаційним тоном (збірки «Пілігримство й мандрівні роки», 1888; «Вірші», 1895; «Народ», 1902, та ін.).

У головному його творі – романі у прозі й віршах «Ганс Альєнус» (1892) – створено образ шукача краси, котрий ніде не може знайти щастя. В. фон Гейденстам – автор циклу консервативно-патріотичних оповідань з історії Швеції, у центрі уваги яких думка про те, що лише страждання, а не щастя й добробут сприяють виявленню найкращих якостей народу (це призвело його до втрати популярності з початком Першої світової війни).

Брандес Георг (1842 – 1927) – данський історик літератури, викладач Копенгагенського університету. Відомий своїми лекціями, присвяченими основним течіям європейської літератури XIX ст. Автор дослідження про В. фон Гейденстама (рос. переклад: Брандес Г. Вернер фон Гейденштам // Собр. соч. – 2-е изд. – СПб., [1906]. – Т. 2. – Ч. 2).

Карл XII – шведський король (1682 – 1718). Завдяки «Історії Карла XII» Вольтера король набув рис военачальника-авантюриста, водночас у традиції шведської літератури він залишився національним героєм.

Веприк – в сучасному Миргородському районі Полтавської області, на той час – сотенне містечко Гадяцького полка. Шведи приступили до нього 22 грудня 1708 р. і захопили 6 січня 1709 р. Але то їм нічого не допомогло.

купу нових людей, що прийшли сюди з Левенгауптом – корпус Левенгаупта був розбитий москалями 28 вересня (9 жовтня) 1708 р. і ніякі його люди до армії короля не приєдналися.

Головчин – містечко в Могилівській області Білорусії. при якому шведи 3 (14) липня 1708 р. побили москалів.

Каліш – місто у Великій Польщі, де 18 (29) жовтня 1706 р. москалі побили шведів.

… ранені під Полтавою. – Вирішальний бій у Північній війні відбувся 8 липня 1709 р. біля м. Полтава. Зіткнулися тут московські та шведські війська, – українські полки в бою вирішальної участі не брали. Переміг Петро І. Мазепа разом з Карлом XII і залишками армії мусив відступити на турецьку територію.

… підійшов до короля, що між сінниками лежав на возі, палений гарячкою… – Йдеться про Карла XII.

Лариса Цибенко

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 761 – 768.