Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Ранок на пастівнику

Іван Франко

(Із Галицьких образків)

1

Ген на сході вже пожаром

Небо облилось,

З лісу тягне теплим паром,

На багні з-між лоз

Рання мла встає зі споду

Понад тросники,

Похилились верби в воду

Тихої ріки.

Тихо в гаї і в селищі,

Спить ще оболонь,

Вже погас у попелищі

Наш нічний огонь.

На мішках, позагорнувши

Драні кожухи,

Сплять, люльки за комір вткнувши,

Хлопці-конюхи.

По болоні хирні коні

В путі по два враз,

Наче тіні в мли опоні.

Ходять самопас.

Лиш одному мні не спиться;

Край огню я сів

І гляджу на сонні лиця

Хлопців-конюхів.

Обгорілі та марні вни, –

Звісно, наймити:

Вдень робота, вечір з кіньми

На ніч треба йти.

Тільки й волі, що ніч в полі!

Ватра вже горить,

Співи, жарти… «Хто багатий,

Дайте покурить!» –

«Дим із файки против майки

Певний спосіб, хло!» –

«А при файці нуте байки!»

І пішло, й пішло:

Про заклятую царівну

На скляній горі,

Про гадюку стоголівну

У скальній норі,

І про мечик-самосіку,

Мачушину злість,

Про ягу-змію-кусіку,

Що дівчата їсть.

І про горщик той чудовний,

Що щодень, щоніч

Сам чинився каші повний,

Лиш бери та їж.

«От мені б таке горнятко! –

Аж зітхнув Трохим. –

Я весь вік прожив би гладко,

Не журивсь нічим!»

Докурили. Місяць білий

Вже над Діл схиливсь, –

Ще хвилину гомоніли, –

Всякий обтуливсь

В кожушину. За хвилину

Кождий, наче сніп,

Скулившись уполовину,

Мов убитий хріп.

Чи й уявою куняють

Так весь вік вони?

Чи їх душу навіщають

Благодатні сни?

Ось крізь сон один скрикає

Лячно, різко так:

Навіть в сні його лякає

Газдівський кулак!

А Трохим смієсь! Віднині

Він рівня панам:

Має горщик, що щоднини

Наповняєсь там!

Ідеали, ідеали,

У кого вас ніт!

У одних вседосконалий,

Всеблаженний світ,

У багатих злото в касі,

У газдів стоги, –

Горщик, вічно повний каші,

В бідного слуги!

2

Над Підгір’ям ясне сонце

Велично зійшло.

Ген там жевріє віконце,

Будиться село.

Дим із стріх клубками в’ється,

І ричить товар,

З річки лоском вдаль несеться

Праників удар.

Десь там чути на оборі

Дитинячий плач,

А в траві, в зеленім морі

Деркає деркач.

«Час вставати, коні гнати!

Господарі ждуть!»

Простягнувшись, позіхнувши,

Хлопці вже встають.

Ось ми коням познімали

Мокрі пута з ніг

І за шиї позсиляли, –

Вже скінчивсь нічліг.

Звільна їдем. Мовчки бродить

Око вдовж і вшир,

Наче жалко нам природи

Розбентежить мир.

Мовчки їдем. Втім з-за гаю

Бухнув в небо дим

І рознісся по всім краю

Свист і стук за ним.

Клуб за клубом бухав густо,

Гук лунав в яру:

«Пусто! Пусто! Пусто! Пусто!

Дррру-у! Дррру-у! Др-у!»

«П’ята, братчики, година, –

Мовить Сень з села, –

Скоро чортова машина

Різать почала!» –

«Чом так чортова? От тоже

Всюди вість пішла,

Що се чиста ласка божа

Для всього села».

Так промовив я до Сеня.

Щось аж верглось в нім…

«Ласка божа?! Дідьча жменя!

Бий ї божий грім!

Ласка божа?! А хто нею

Доробивсь у нас?

Жид, що ще торік з ріднею

Онучками тряс.

А людей спитайте нині –

Окрім багачів:

Сей розпився при машині,

Той окалічів,

Третій знищивсь замість того,

Щоб ще доробивсь!

От і я хіба для чого

В наймах опинивсь?

Адже був грунтець і хата,

Коні і воли, –

Та жиди прокляті тата

Хитро підійшли.

До машини підрядився

Кльоци довозить, –

Жид услужний ще приймився

Контракт уложить.

Впали сльоти, злі дороги

В початку зими, –

Жид лютує, контракт строгий –

І пропали ми!

Коні згибли у болоті,

Тата вбив ботюк,

Брат подвигавсь при роботі,

Що й не зведе рук.

Тут жиди на нас, як круки:

Контракт наш пропав!

З’їхав суд, в жидівські руки

Наш грунтець віддав…

Ні, машинна та робота –

Чортова мана;

Лиш жидів, як чорт болота.

Держиться вона.

Та хіба ж ви не читали

Про тото в письмі,

Що бабуся повідали

Нам торік [в] зимі?

Кажуть, що як бог з нічого

Взявсь творити мир,

Чорт завзявсь робити богу

Все наперекір.

Бог вівцю, вола, коняку

Людям для хісна,

А чортяка погань всяку:

Вовка, кабана.

Бог і вівсик, і пшеницю.

Жито і ячмінь, –

Чорт кукіль, лядок, дурицю, –

Бий го божа тінь!

Бог прямісіньку ялину

В лісі посадив.

А чортяка, щоб він згинув,

Гвіздя в ню набив.

Бог для хлопа гарну хату

З дерева зладив,

А чорт з каменю палату

Тут же посадив.

Пан біг млин, що меле збіжже

Силою коліс,

Чорт тартак отсей, що ріже

І руйнує ліс.

Бог хотів, щоб люди мались

І жили як слід.

Чорт – щоб дерлись і карались.

Гибли з роду в рід.

Боже діло й чорта діло

Кождий розізна,

У кого не зжидовіло

Серце аж до дна.

Чуйте, як реве, як густо

Дим клубить вгору!

«Пусто! – каже. – Пусто! Пусто!

Дру! Та й дру! Та й дру!»

Смійтесь ви, но я не могу, –

Се поганий твір!

І зробив се пану богу

Чорт наперекір».

10 – 17/IV 1885


Примітки

Вперше надруковано М. Возняком у журн. «Культура», 1926, № 4, с. 29 – 33.

Подається за автографом (ф. 3, № 297, с. 28 – 31), підписаним псевдонімом Мирон***. Інший автограф неповний (ф. 3, № 194, с. 25 – 28, 32), має незначні розходження в тексті.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 388 – 394.