Кантата на вечір О. Я. Кониського
Іван Франко
Не гармати грають нині
І не дзвони гомонять,
Хоч то в нашій Україні
Свято найкрасніше з свят.
Не царя, не генерала
Ми празнуємо ось тут;
Наша Русь возвеличала
Чвертьвіковий щирий труд;
Не царя і не вельможу, –
Але слова світлий дар,
Але пісні іскру Божу
І любви небесний жар;
Того слова, що, огріте
Серцем, серця гріє всі,
Тих пісень, що чверть століття
Нас піддержують в борбі.
З поколінь у покоління
Теє слово гомонить,
Предків бої і терпіння
Пізним внукам уявить.
Внукам сильним і розумним,
Вольним горя і оков,
Доховаєм предків думи,
Предків сльози і любов.
Честь же Твому слову нині,
Твоїй пісні, батьку наш,
По всій нашій Україні,
Від Сяну аж по Кавказ.
Примітки
Вперше надруковано в журн.: Українська школа. – 1926. – № 13/14. – С. 12, у тексті статті В. Щурата «Іван Франко й тайні кружки в академічній гімназії у Львові».
«Кантата…» написана Франком для урочистого вечора, який культурні кола Львова організували 22 січня 1885 р. на вшанування 25-річчя письменницької діяльності О. Кониського (втім на той час письменник уже мав майже 27 років досвіду в літературі, оскільки його перші твори видрукувані в «Черниговских губернских ведомостях» у 1858 р.).
Олександр Якович Кониський (1836 – 1900) – український письменник, громадський діяч і педагог. Автор численних поезій, прозових і драматичних творів, літературно-критичних оглядів української літератури. Його перу належить перше фундаментальне дослідження біографії Т. Шевченка («Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя», 1898 – 1901).
І. Франко завжди в цілому високо оцінював подвижницьку культурну діяльність Кониського (хоча й указував на окремі художні прорахунки в його творчості, на ті чи інші сумнівні кроки у громадській і політичній діяльності). Франко був автором надрукованого в 1-й книзі ЛНВ за 1901 р. відгуку на смерть О. Кониського, передусім звертаючи увагу на «40 літ невпинної, многосторонньої літературної праці» письменника. «Його енергія, – зазначав Франко, – сила волі і невсипуща трудолюбність змушують до подиву навіть тих, хто не раз не згоджувався на напрям його роботи. В хвилях тяжкого занепаду українського слова і українського духу він не раз бував майже одиноким незломним, бував «гласом вопіющим во пустині». А в хвилях оживлення і розповсюдження українського руху він усе стояв в першій лаві робітників. Справі рідного слова він присвятив своє перо; справі розбудження українського духу віддавав свої сили й свої помисли…».
Шанобливе ставлення Франка до постаті цього діяча відбилося у брошурі «Про житє і діяльність Олександра Кониського» (Львів, 1901), зрештою, в самому факті її написання І. Франком, цілому ряді згадувань творчості Кониського у Франкових літературно-критичних працях (наприклад, «З останніх десятиліть XIX в.», див. 41, 498 – 500).
У статті йдеться про конфліктну ситуацію, що склалася у вищезгаданій гімназії наприкінці 1886 – поч. 1887 рр. довкола стосунків учнів з І. Франком, М. Павликом та ін. Повністю подано промову, з якою проф. О. Борковський виступив на захист оскаржених учнів під час конференції учительського збору. В. Щурат намагається встановити причини прихильності О. Борковського і вбачає їх у тому, що, «наближаючись щораз ближче до світогляду галицьких народовців, тим самим Франко переставав бути для них небезпечним. Переставав бути небезпечним і вплив його на гімназійну молодь у її тайних кружках». Доказом того наближення В. Щурат вважав «Кантату…», коротко повідомляючи, як досі недрукована поезія потрапила до його рук.
Більш детальною інформацією про цей твір Щурат поділився у статті «Пам’ятка по Ост[апові] Нижанковському» («Діло», 15.IV. 1928):
«В часі літніх ферій 1925 р. був я в Кобиловолоках у Теребовельщині. Там застав на відпочинку свого друга, інспектора податкового з Ніска, п. Івана Бараника. Від нього довідався, що в його посіданні є рукописна збірка композицій покойного О. Нижанковського, котру він в березні 1925 р, одержав від п. Бравнової, подруги нотаря, перенесеного в тім році з Ніска до Велички. Ту збірку хтось з московської армії, що був у хаті пок. О. Нижанковського в Стрию, в переході через Ніско під Горлиці залишив у домі Бравнів і не мав уже щастя відібрати її. На мою просьбу п. Бараник не лише згодився спровадити її з Ніска на показ, але й подарував.
Збірка першорядної вартості. Це показний зшиток нотного паперу формату великої 4-ки, оправний в темно-зелене полотно з витисненими на верху золотими ініціалами автора E.H., з ніжно каліграфованим написом внутрі: «Е. Нижанковській. Вам на сміх, мені на науку», з 42 сторінками нотного письма, такого старанного, на яке здобувається лиш новик у любій роботі, і 6 сторінками бруліонових нарисів пером і олівцем. <…>
Не в тім, одначе, вартість збірки, що вона містить у собі 20 композицій симпатичного музика, але в тім, що ті композиції – то хронологічно списані найкращі його твори з років 1880 – 1888…»
В. Щурах наводить список цих творів у хронологічному порядку. Під роком 1885 і загальним номером 14 позначено: «Ів. Франко: Кантата на вечір О.Я. Кониського дня 22 січня 1885», яку В. Щурат подає на завершення, зазначивши, що, крім найкращих композицій О. Нижанківського, випадково врятована збірка зберегла і її текст, Зі статей з «Українській школі» та «Ділі» дізнаємося також, що музику до «Кантати…» О. Нижанківський створив 20 січня 1885 р. («Слова значиться, були зложені мало що раніше»), і що виконання твору було розраховане на чотири чоловічі голоси.
В. Щурат мав рацію, коли писав про зближення Франка з народовцями в середині 1880-х років. Однак ілюструючи це «Кантатою…», припускав значне спрощення та перебільшення значення справжніх намірів цього зустрічного руху. На час усної публікації твору на вечорі, присвяченому 25-літтю літературної діяльності О. Кониського, місток між радикалами та народовцями, зведений переважно успішною Франковою співпрацею у «Зорі» та «Ділі», знову зруйновано.
Через антинародовські виступи М. Павлика у статті «Moskalofilstwo a ukrainofilstwo między ludem ruskim Galicji i Bukowiny» («Kurjer lwowski», 1884, № 311), участь Франка у похороні А. Нарольського, що відбувався без участі священика, О. Партицький порушив обіцянку віддати «Зорю» І. Франкові. Натомість журнал перебрало у власність Товариство імені Т. Шевченка, полишивши письменникові (ще й поза його спиною) місце «робучого вола» (коректора, «новинкаря») в редакційному комітеті.
У відповідь Франко обурено заявив, що не напише до «Зорі» жодного рядка і до редакційного комітету не увійде. Місяцем пізніше він порвав і з «Ділом», ознаменувавши свій крок статтею «Ukrainofilstwo galicyjskie» (Kurjer Lwowski. – 1885. – № 15). Розкритиковані народовці заборонили Франкові показуватися у «Просвіті», звітувати в «Академічному братстві» і взагалі признаватися до них.
Відзначимо, що ювілейні урочистості 22 січня влаштовані саме згаданими інституціями (а також Товариством імені Т. Шевченка та «Руською бесідою»). Тому не можна з певністю стверджувати, чи І. Франко був на вечорі, де виконували його «Кантату…», а вважати її появу наслідком зближення з народовцями – поготів. Щирі почуття до Кониського, засвідчені у творі, – данина поваги людині, що намагалася реалізувати оте зближення, часто якраз усупереч народовцям. Напередодні вищеозначеного конфлікту Франко активно листувався з Кониським щодо ідеї реорганізації «Зорі» під орудою радикалів, Кониський збирав кошти на Східній Україні для оновленого видання. Продовжував культивувати потребу компромісу і після розриву Франка з народовцями.
Розуміючи, що на той час компроміс неможливий, Франко все ж високо поціновував ентузіазм колеги, усвідомлюючи, що Кониський не ідентифікував себе з галицькими народовцями. Після невдалої спроби 1887 р. взяти до своїх рук редагування «Зорі» Кониський зрозумів, що дійти згоди з народовцями поки що не можна.
Твір подається за першодруком.
«Українська школа» – науково-педагогічний журнал, орган товариства «Учительська громада», фактично продовження журналу «Наша школа»; виходив у Львові 1925 – 1939 рр. зі змінною періодичністю (квартальник, піврічник і двомісячник).
«Учительська громада» – станове товариство українських учителів середніх і вищих шкіл, засноване у Львові 1908 р. Діяльність товариства була спрямованою на створення українських державних гімназій у найбільших містах Галичини, українізацію утраквістичних гімназій, зрівняння у правах реальних шкіл з гімназіями.
Щурат Василь (1871 – 1948) – український філолог, поет, перекладач, етнограф, громадський діяч. Автор низки досліджень про творчість І. Франка, спогадів про нього.
Борковський Олександр (1841 – 1921) – український публіцист і педагог у Галичині. Редактор «Зорі» (1886 – 1897), співробітник і редактор «Діла», співзасновник «Просвіти».
Нижанківський Остап (1863 – 1919) – український композитор і диригент у Галичині. Автор хорів (найвідоміші: «Гуляли», «З окрушків», на слова Ю. Федьковича), солоспівів, фортеп’янних п’єс, обробок народних пісень. Розстріляний білополяками.
А. Ф., Ростислав Чопик
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 149 – 150 (текст), 836 – 839 (примітки).