«Зближався день і сон прогнав…»
Іван Франко
Зближався день і сон прогнав (невинний),
Що на повіках моїх ще тяжив.
Збудився я і з тихої хатини
Освіжитись на гору поспішив.
І кождий крок мій з квіточки, з билини
Краплисту росу, мов жемчуг, трусив.
Препишний розсвіт розгоравсь на всході,
Будилась жизнь і в серці, і в природі.
Я вгору йду, – аж ось з річок, із луга
Клубками мла легенько повстає,
Одна щезає, наклубляєсь друга,
От-от мене досягне і заллє!
Пропав пречудний огляд вид[н]округа,
Все вкрила мла в покривало своє;
Я швидко в хмар очутився повою,
Мов в сутемку запертий сам з собою.
Нараз мов сонця луч проник пречистий,
Так серед мли зробилося світлій;
Тут бовдуривсь туман у яр лісистий,
Там понад ліс стелив покровець свій,
О, як я ждав на сонця круг огнистий.
Що двократ мильший ще по млі такій!
Но не скінчивсь ще світла бій і ночі, –
Втім блиск спахнув і осліпив мні очі.
Но швидко щось мов ткнуло мя таємне,
І очі я, осмілившись, відкрив;
Я тільки глипнуть смів, бо все круг мене
Немов огонь розжег і розжарив,
А втім на хмарах существо надземне,
Мов женщина, пливе ко мні. Як жив,
Краса така і в сні мені не снилась!
Поглянула на мене й зупинилась.
«Не знаєш мя? – рекла вона устами,
З котрих лиш щирість і любов ішла, –
Не знаєш тут, що все ллє лік-бальзами
На рани, що ся жизнь тобі внесла.
Ти знаєш мя! Могучими вузлами
Душа твоя до мене прилягла:
Таж хлопцем ще слізьми вмивав ти лиця,
Щоб міг мені віддатись, посвятиться».
«Так, – скрикнув я і, мов в святім упою,
К землі приник, – віддавна ти мні мила,
Ти страсть втишала, що грізнов рікою
У юній груді розцвіла й бурлила.
Небесною цілющою рукою
В жаркий мов день ти скрань мні холодила.
Ти мні дала найкращі дари земні,
І рай твоя рука лиш принесе мні.
Я не назву тя. Часто не один
Зове тебе, і кождий зве своєю,
І всякий взір до твоїх рвесь вижин,
Хоч ослінляєсь світлостю твоєю.
Ах, блудячи, я много мав дружин, –
Тебе пізнавши – сам іду землею. –
Тож рай свій сам з собою лиш зужию,
Твій блиск святий сховаю і закрию».
Вона всміхнулась. «Бачиш сам, – сказала, –
Як мало треба й можна вам відкрить.
Заледво з твоїх віч луда упала
І вспів ти дітські пориви лишить, –
То й думаєш, що світ твій, сила й хвала,
Повинність мужа не волен сповнить.
Но чим же вищий, ліпший ти в сі літа?
Пізнай себе, жий з світом і для світа!»
«Прости мні, – рік я, – всім добра бажаю;
Недарма ж ясний взір мій вдаль летить.
У груді своїй щиру волю маю
і вмію всякий дар твій оцінить.
Я певно свій талант не закопаю,
Добром своїм рад другим я служить.
Нащо ж так страсно стежки б мні шукати,
Сли не на те, щоб ї братам вказати?»
Примітки
Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 175 – 176. Умовно датується 1885 р.
Подається за автографом (ф. 3, № 206, с. 1 – 3, з кінця зошита).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 387 – 389.