7. «Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…»

Іван Франко

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.

Я змерз. І випало з холодних пальців

Перо. І мозок стомлений відмовив

Вже послуху. В душі глибока павза.

Ні думка, ні чуття, ні біль – ніщо

В ній не ворушиться. Завмерло все,

Немов гнилий ставок в гущавині,

Якого темну воду не ворушить

Вітровий подих.

Але цить! Се що?

Чи втопленики з болотного дна

Встають і з хвиль вонючих простягають

Опухлії, зеленуваті руки?

І голос чути, зойк, ридання, стогін –

Не дійсний голос, але щось далеке,

Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,

Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,

Яке болюче!..

«Тату! Тату! Тату!

Се ми, твої невродженії діти!

Се ми, твої невиспівані співи,

Передчасом утоплені в багнюці!

О, глянь на нас! О, простягни нам руку!

Поклич до світла нас! Поклич до сонця!

Там весело – нехай ми тут не чахнем!

Там гарно так – хай тут не гниєм!»

Не вийдете на світло, небожата!

Не вивести вже вас мені до сонця!

Я сам оце лежу у темній ямі,

Я сам гнию тут, до землі прибитий,

А з диким реготом по моїй груді

Тупоче, б’є моя лихая доля!

І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату!

Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни

Теплом, що з серця йде, повій весною,

А ми пурхнем, оживемо, заграєм!

Весняним чаром, співом соловейків

Наповнимо твою сумну хатину,

Арабських пахощів на своїх крилах

Нанесемо, коверцем пишнобарвним

Розстелемось під твоїми ногами.

Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»

Де ж я тепла візьму вам, небожата?

Уста мої заціпило морозом,

А серце в мене вижерла гадюка.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1902, кн. 11, с. 95 – 96, під заголовком «Із дневника» із датою «20. XI 1901». Зберігся автограф вірша (ф. 3, № 255), ідентичний із текстом збірки.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 169 – 170.