8. «Як голова болить…»

Іван Франко

Як голова болить!

Пожовклі карти

Рукопису старого помаленьку

Перебігають стомленії очі,

А в голові грижа, немов павук,

Снує сітки, немов штукар у тьмі

Пускає сині, білі, пурпурові

Ракети, огняним млинком вертиться,

То вказує в бенгальськім світлі дикі

Якісь появи, що з тих карт пожовклих

Зриваються, немов осіннє листя

Під подихом хуртовини…

«Прийшов

Святий Матвій у город людожерів.

А люди ті такі звичаї мали:

Не їли хліба, не пили води,

А тільки жерли тіло чоловіче

І кров пили. А хто чужий траплявся

У город їх, то тут його хапали

І, вивертівши очі, напували

Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,

І клали їсти їм траву-отаву».

І вже щеза з-перед очей рукопис,

І ту страшну історію читаю

У власнім серці: як я заблукався

У город – будь ім’я його прокляте! –

І поєно мене отруйним зіллям,

Як очі вибрано мені, щоб я

Не бачив, хто мене і пощо в’яже,

І як замісто хліба довго-довго

Я годувавсь ілюзій диким зіллям.

І ось я темний у тюрмі ридаю,

І не за тим ридаю, що пропало:

Не за свободою, яка ніколи

Свобідна не була; не за тим щастям,

Що лиш у снах являлось та дразнило

Лиш те болить мене, що, зведений

До стану травоїдної худоби,

Я тямки чоловіцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,

Стукочуть кроки – се сторожа входить.

Хтось шарпнув шнур, що в’яже мої руки,

І роздивля табличку, що до них

Прив’язана. «Три дні ще, і тоді

Час буде вивести його».

Пішли.

Мені не страшно. Що ж, три дні! Могли

І зараз брать.

А може… може, там

Далеко десь, по той бік Чорномор’я,

Маленька барка надува вітрила,

І в ній сидить спаситель твій, що чудом

Перепливе безодню, і ввійде

В останню ніч у сю сумну темницю.

І верне зір тобі, і скаже: «Встань і вийди!»

Ге-ге, колись в легендах так бувало,

Та не тепер! Не надійся нічого!

Мовчи і жди!

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1902, кн. 11, с. 96 – 98. Дата – «2/XII – 1901». Зберігся автограф вірша (ф. 3, № 255), в якому закреслено строфи:

А в серці квилить щось: «Та се ж про тебе

Написано! Хоть оглянься! Схаменися!

Хіба тобі не видавлено очі,

Коли в’язався ти на все життя?

Хіба ти сам себе так много літ

Не напував дурійкою, пустими

Ілюзіями? Чи замісто хліба

Ти не кормивсь травою польовою.

Немов худоба? О, ридай! О, плач!

Та не за тим, що страчено навсе,

Не за тим світлом, що навік погасло,

Не за тим щастям, що перед очима

Мигнуло й затонуло у болоті!

А плач за тим, що, стративши се все,

Ти тямки ще не стратив, почуття

Своєї людськості!»

«А руки їх

Прив’язано до жолоба, на руку ж

Прив’язано табличку: скільки хто

Сидить в темниці і коли пора

Вести його на волю – на різницю».

А в тебе на таблиці що? Не можеш

Побачити, бо темний! І не бач:

Чекай черги своєї і не жди,

Що привезе якийсь чудовий вітер

Маленьку барку чудом через море

І в ній прибуде брат твій і апостол

Тобі на поміч! Чуєш? Ось ідуть

Кати твої – ось брязнули кайдани…

Ось шарпнули тебе за руку… «Три дні,

І вийде час його».

Мовчи і жди!

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 171 – 172.