Гадки на межі

Іван Франко

1

Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,

Отсе здовж загону снує, –

Се Terminus наш, се межа, перекладина,

Знак, поки «моє» і «твоє».

По сей бік чотири загони Трохимові,

По той бік Михайлові три:

Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові,

Чужого ж і п’ядь не бери!

І що кому в тім, що Михайло й Трохим

На своїх загонах криваво бідують,

Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,

Прийде передновок – занестись нічим?

І що кому в тім, що худібчина їх

«Чомусь» не держиться, чахліє, марніє,

Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє,

Хоч орють і полють не гірше від всіх?

І що кому в тім, що вже руки у них

В розпуці безпомічній вниз опускаються?

«Замало землиці! В часах тих трудних

Довги вже дверима і вікнами пхаються.

Прийдеться пропасти… Мов риба в саку,

Так б’ємся, і годі що вдати!»

Аж слухати важко тих слів, та яку

Пораду їм дати – не знати.

А станеш у полі отак на межі –

В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!

Ну, нивка незгірша, що хоч, те й кажи, –

При добрій роботі і вісім душ виживить…

А в них обох шість душ! І що б за завада

Зложитися полем докупи обом,

Зложитись хатами, знаряддям, тяглом?

І, може, для них се єдиная рада.

Та ба, ось межа! Ся попруга вузька

Несильну їх силу роздерла на части,

І де в спільній праці жили б довіка,

Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти.

2

Малим ще, тямую, всі межі я знав:

За мамою літом щодень тупцював,

Коли для дійної корови вона

Трави узбирати надвечір ішла.

То межі й на ступінь широкі були,

З одної нажнеш дві вереті трави.

А я неміцними ногами межею

Безпечно ступаю м’якою стернею.

А нині погляну на межі: невже ж?

Нема стародавніх, широких тих меж!

Всі нині тоненькі, як нитка, отак,

Чужий ледве б здужав намацати знак,

Сей з того, той з того їх боку підтяв,

Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.

І чом кождий так тої скиби бажить?

Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?

Чи люду замного наплодилось нам,

Чи більш до життя потребує він сам?

Ні люду замного на нашій рілли,

Ні в нього самого потреби зросли,

А більш його дома стіснили чужії,

На рук його працю, мов трутні, падкії.

І дарма то дехто незрячий не раз

Говорить: «Війна би здалася у нас,

Замного людей, світ тісний всім, мов сак, –

Просікли б, вільніше би стало відтак».

Вільніше, се так! Та, крім знищення й мук,

Не стало б до праці щонайкращих рук,

А джерело нужди як било, так било б,

Лиш що до старого нове причинило б.

А люд через межі, котрі го тіснять;

Не може добачити тих всіх завад,

Добачить всіх сплетених коренів лиха,

Що сили його підлоточує стиха,

Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!

В які бездоріжжя, в які манівці

Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!

Хто шлях нам покаже широкий і вільний?

3

Приходить до мене один чоловік:

«Порадьте, що маю робити?

Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,

Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.

Три прути! Та ну, якось, певно, тоді

Не так було тісно, як нині, –

Досить, що отак ні в добрі, ні в біді

Пройшов цілий вік старовині.

Мав дід два сини, поженив їх, і враз

Жили в одній хаті з дітками.

Все дід, було, каже: «Ділив би я вас

Тим полем, та й б’юся з гадками.

Тепер воно ледве живить нас, а то ж

Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?

Ні, я вас не буду ділити! Як мож,

Так жийте прикупі, а схочете тож

Ділитись – діліться по моїй аж смерти».

Та сталося, бачте, що дід і сини

Померли на тифус одної весни,

Лишивши по двоє дітей малолітніх.

Я найстарший був, мав три роки з весни,

Стриків хлопець – півтора; в мами й стрийни

При грудях дівчатка були. По бездітних

Багатших сусідах мами роздали

Нас, хлопчиків, – бач, не було з чого жити.

Дістодьто, годуйте, допоки малий,

А виросте, мусить за се відслужити.

І ми наслужились, назнались біди!

Мами повмирали. Мені вже тогди

Було двадцять літ, я покинув служити,

До хати пішов, оженивсь і, як слід,

Обняв усе поле, що нам лишив дід,

І став на нім в бідності жити.

Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,

І поле по дідовій волі

Останесь ціле, то хоч я на тім полі

Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.

Дівчат повіную, а старший братій

Пристане де-будь до вдової…

То так, як би двом у сорочці тісній:

Волить хоч один, та ходити в цілій,

Ніж дерти сорочку надвоє,

Бо жаден тоді не буде мав що вбрать.

Отак я, бувало, частенько

Говорю тамтому. Та ба, любий брат

Лиш вислухав все те чистенько

Та й зараз до суду. Списать зажадав,

Що там на всі діти лишилось,

І щоб все напів поміж них поділилось

Так, як би їх тато окремо вмирав.

Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю

До нього людей, щоб згодились на сплату;

Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:

«Вважай, переділимо поле і хату,

То що ж на тих кусниках будем робить?

Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,

А ти хочеш дідову волю ламати?»

Дарма, він про сплату не хоче і знати!

Минуло два роки, і з суду ми нині

Декрети дістали: усе, що дід мав,

Між нас поділити по рівній частині,

А кождий щоб з того сестру звінував.

І що тут робити, порадьте, сли ласка!

Зруйнують дочиста, як вкроять отак

Півгрунту! Моя вже задовжена частка.

Сестри не звіную, і сам я жебрак.

Я думаю свідків до суду вести,

Що дід не хотів ділить поля, –

То, чень, йому скажуть на сплату піти,

А ні, га! – то дійсь божа воля!»

4

Я думав про людське братерство нове,

І думав, чи в світ воно швидко прийде?

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. Он там

За зорану межу б’єсь з Грицем Степан;

Там дід оре поле, старенький, як гриб,

І плаче за сином, що в Боснії згиб;

Там батько за сином з дрюком уганяєсь;

Там мачухи лютий проклін розлягавсь…

О краю мій рідний, недолею гнутий,

Пропасти би радше тобі, ніж коли б

Така твоя доля повік мала бути!

1881

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Світ», 1881, № 10, с. 169–170 (цикл «Із галицьких образків», VIII). Збереглися фрагменти автографа першої та другої частини твору (№ 190, с. 73–76). Запис, зроблений олівцем, наполовину стертий.

Terminus – у римській міфології бог меж і межових знаків, стовпів, каменів, які вважалися священними. Тут – межовий знак.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 182 – 186.