Олі

Іван Франко

Коли часом на вулиці побачу

Вдову убогу, сиротя мізерне,

Що к мені руку простяга жебрачу,

В німім благанні очі к мені зверне,

Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,

Сльотою бите й гордуванням ситих, –

Огнем на серце капають ті сльози,

Той жаль голодних, нищих і невкритих.

І думаєсь мені: «Недовго, може,

Коли мене важка прийме могила,

І ти отак підеш на роздорожже

О хліб просить, моя дружино мила!

І зжовкне, зв’яне те лице, що нині

Так любим сяйвом, щирістю ясніє,

Погаснуть очі, що сміялись к мині,

Жура зв’ялить тебе, моя надіє!

І діти наші – ох, аж серце в’яне! –

Сльотою биті, босі, у лахміттю,

На сльози й горе непросвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світу».

І тайком я тремтячою рукою

Остатній гріш їм ткну й гадаю: «Може,

Хтось змилуєсь колись і над тобою

І сиротятам нашим допоможе».

1886

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1884, № 12, с. 91, під заголовком «Думка» (датовано 24 лютого 1884). Збереглися три автографи. В одному з них (№ 246, с. 2, датовано 24 лютого) вірш має назву «Думка», дописану пізніше невідомою рукою; за текстом цього рукопису вірш публікувався в «Зорі». Автограф № 193 (с. 78) – чернетка, датована 24. XI; № 228 (с. 9) – текст вірша, підготовлений для другого видання збірки, датований 24 лютого 1886. Даруючи в 1913 р. примірник другого видання збірки В. Щурату, Франко виправив дату написання вірша: «Писано д[ня] 24 лютого 1884».

Оля – Ольга Білинська, одна з приятельок Франка, до якої він ставився з великою симпатією. Тоді учителювала в селі Добрівляни, тепер Жидачівського району Львівської області (див. спогади її сестри Марії Білецької в кн.: «Іван Франко у спогадах сучасників», Львів, Книжково-журнальне видавництво, 1956, с. 153–159).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 1, с. 95 – 96.