5. «Раз зійшлися ми случайно…»

Іван Франко

Раз зійшлися ми случайно,

Говорили кілька хвиль –

Говорили так звичайно,

Мов краяни, що нечайно

Здиблються з-за трьохсот миль.

Я питав про щось такеє,

Що й не варт було питать,

Говорив щось про ідеї –

Та зовсім не те, не теє,

Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані,

І розсудно річ вела;

Ми розстались, мов незнані,

А мені ти на прощанні

І руки не подала.

Ти кивнула головою,

В сінях скрилася як стій;

Я ж мов одурілий стою

І безсилий за тобою

Шлю в погоню погляд свій.

Чує серце, що в тій хвилі

Весь мій рай був тут – отсе!

Два-три слова, щирі, милі

І гарячі, були б в силі

Задержать його на все.

Чує серце, що програна

Ставка вже не верне знов…

Щось щемить в душі, мов рана:

Се блідая, горем п’яна,

Безнадійная любов.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «З вершин і низин», 1893, с. 95, з таким зміненим першим рядком:

Раз ми здибались случайно…

Під назвою «Раз ми здибались случайно» вірш надрукований у виданні 1896 р., а також, очевидно по недогляду, ця назва потрапила до змісту збірки 1911 р.

Зберігся автограф (ф. 3, № 228, с. 16), в якому відсутня остання строфа. Крім того, п’ятий рядок четвертої строфи в автографі читається так:

Шлю в догони погляд свій.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 124 – 125.