29.11.1885 р. До Олени Пчілки

Ласкава пані!

Дармо Ви не ждете моєї одповіді, думаючи, що я так зайнятий, що й відписати Вам не можу. Не дай, боже, бути так зайнятим, як отсе я. Заняття моє – вічна грижа; роздразнення, вічні уколи з різних боків, підозрівання та очорнювання – се я про наших львівських приятелів! Так що найбільша мені благодать на хвилю одвести душу, бодай листовно балакаючи з ким-небудь, о кім знаю, що не нападеться на мене, що можу побалакати од душі. Знаєте, пані, що ніколи ще в моєму житті, я не писав так багато і таких довгих листів, як тепер. Се, мабуть, од того, що горілки не п’ю, а, не можучи забутись од наркотика, приймаю такі великі дози іншого «средства на забуття» – кореспонденцій. Не раз просто до того доходить, що сидиш-сидиш – і починаєш писати листи до осіб фантастичних і о ділах зовсім фантастичних, щоб тільки втекти від власних мислей і від власних нервів.

А кореспонденція з Вами, ласкава пані, се для мене не наркотик, а покріплення, так ото й не думайте, щоб я так швидко занедбав її. Тим більше, коли діло йде ще о одного, так дорогого мені чоловіка!

Видно, я в попереднім моїм листі пописав багато дечого недоладного, пописав під впливом тої психопатії, котрої я тут і на хвилю не можу позбутися, коли Ви вирозуміли з мого листа, що я образився. Ні, ласкава пані, нічого мені було ображатися, а різкий тон мого письма (за котрий я ніколи не ручаюсь) міг походити з тої хіба причини, що Ви не порозуміли відразу, куди я гну з своїми планами щодо повороту б[рата] в Галичину.

Ви, пані, – не в гнів Вам се будь сказано – і тепер ще не зовсім порозуміли. Видно, що я надто невиразно, надто по-конспіраторськи говорив. Постараюсь говорити ясніше, Ви кажете – і зовсім справедливо, – що після цього, як наш уряд тепер відноситься до писань б[рата], Вам не віриться в те, щоб той уряд пустив його в Галичину, а коли б пустив, то хіба тільки для переведення дальше. (Се посліднє вже лишне!). Сказати Вам правду – і мені не віриться, і я того навіть ніколи не думав. Се була б наївність. Правда, супроти нашого уряду б[рат] досі не зробив нічого такого, що кваліфікувало б його як госуд[арственного] або якого іншого преступника, а писання його конфіскуються у нас так собі, по старій пам’яті для ім’я.

Конечно, вертаючи в Галичину тепер, хоч би на запрошення всіх русинів, чи тільки якої малої купки, він міг би бути певний, що його або на самій границі спинять, або по приїзді арештують, а видержавши кілька місяців, проведуть «обратным шагом» за границю. Сього, звісно, я не бажаю.

А бажав би я зовсім чого другого. Бажав би того, щоб сам уряд дозволив йому вернути до нас і затвердив за ним право обивательства австрійського, так щоб ніяка ворожа сила не могла б його вже вирушити. А щоб се могло статися, для сього перш усього потрібно його власної згоди. Я сказав Вам уже, що досі він супроти австрійських законів нічим особливим не провинивсь, значиться, з того боку перепон великих не буде. Але по старій пам’яті уряд косо дивиться на нього, хоч, як се знаю з многих джерел, високо цінить його науку і публіцистичну спосібність.

Так от мені думалось, чи не можна би в данім разі наклонити б[рата] з того боку й підвести пружину – написати й опублікувати щось такого, за що б Австрія (чи, краще, сама династія) мусила б бути вдячна авторові, а тоді з того боку й підступити з прошенням о право обивательства. Подібні случаї у нас бували досить часто, хоч і не з людьми заграничними. І ще одно, не йшло б тут о те, щоб б[рат] писав проти своїх переконань: що, і коли, і як написати, се вже осталось би на його волі. Та на всякий раз справа се дуже делікатна, котру краще би усно обговорювати, ніж описувати, і для того я досі говорив Вам про неї так неясно. Скажу, ще одно, що і б[ратові] я об тім не писав так ясно, як отсе Вам, не знаючи, як він міг би се прийняти. Одно тільки, надіюсь, виясниться Вам тепер: для чого я просив Вашої помочі і поради в тім ділі.

Може бути, що аж тепер Ви признаєте весь мій план фантастичним, знаючи послідню його пружину, – і тут я, очевидно, спорити з Вами не стану, бо вдачу і погляди б[рата] Ви, очевидно, краще знаєте, ніж я. То тільки одно можу сказати, що коли б він згодивсь, то все проче далось би якось улагодити.

Тепер, надіюсь, буде Вам яснішою й причина того, для чого мене так заболіла передана Вами фраза б[рата] о сотрудництві в «Зорі». Я зовсім далекий був від тої мислі – вважати Ваше переказання тої фрази якою-небудь неделікатністю, виміреною на те, щоб мене вколоти, абощо. Мене тільки те заболіло, що я побачив, як глибоко засідають у його душу особисті урази і як тяжко, значиться, буде склонити його до такого поступування, яке зробило б його «можливим» на нашім галицькім грунті. От і тепер, по надрукуванні його замітки, він уже прислав до редакції «Зорі» (і то на ту ж адресу, що й Ви, т. є. до хати Парт[ицького]) протест, що не давав мені права печатати його замітку в «Зорі», котрої редактор перед 8 роками так-то і так-то образив його. Протест сей, правда, не дійшов до рук Парт. – той був би сказився. Але його передав мені Подол[инський] з міною тріумфуючою, що ось, мовляв, той чоловік, за котрим ти побиваєшся, тебе ж і ногами копає.

І що цікавіше: з боку строгої моралі б[рат] зовсім прав, а вся вина, спадає на мене, котрий хотів зробити якмога ліпше, ну, а вийшло погано. І скільки-то вже разів мені таке лучалося! От хоч би ся сама нещасна замітка. Прислав її б[рат] на мої руки тоді, як я був співробітником «Діла», з жаданням, щоб замітка ураз з листом Т[ургенєва] була напечатана в «Ділі». Того ж самого дня я передав її в редакцію, просив і переконував, щоб надрукували, – та ба, рішила громада не друкувати.

І що ж Ви думаєте? За сю, не мою, провину, мені прийшлось від б[рата] вислухати стільки міхів кривди, що краще й не згадувати. Се за ненадрукування. Тепер, коли я, використовуючи всяку можність, надрукував замітку, прийдеться вислухати друге стільки за надрукування. Та дай-то, боже, сили, щоб знести усе те, а то не раз так-таки думається, що збожеволію. А яка робота можлива серед такого настрою?

Ви, ласкава пані, і самі не думали, як тяжко Ви пригнули мене до землі своїми похвалами, і то якраз у такій хвилі, коли я найдоткливіше чую всю свою безсильність і дрібноту і коли многі голоси з різних боків обвиняють мене о безхарактерність, фальшивість та трохи чи не о зраду найсвятіших інтересів народу. Діло, бачите, в тім, що для зарібку, а також для сказання о наших справах прилюдно свобіднішого критичного слова я взявся писати кореспонденції до петербурзької польської газети «Kraj». Поки я говорив там о хибах та підлостях наших твердих, доти мене не чіпали, хіба тільки тверді бурчали, що ось-то Ф[ранко] пише до польських газет, служить польським богам.

Але отсе довелось мені в послідній кореспонденції осудити, і то доволі гостро, діяння політичні молодшої партії, – ну, і посипались докори, що як же я смію, состоючи впорядчиком «Зорі», писати на партію, котрій сам служу? А між тим та сама партія в своїх партійних нарадах сама до мене не признається; вожаки тої партії, де тільки можуть, обмовляють та «мелють» мене, а до «Зорі» найняли мене попросту за робочого вола по 25 з[лотих] р[инських] місячно, з котрих мені положено прокормлювати себе. А ще деякі авторитетні люди говорять: коли має Ф. що сказати против партії, то нехай напише се по-руськи і – в своїх газетах вони, звісно, місця якій-небудь критиці не дадуть – нехай своїм коштом напечатає осібну брошуру!

От я так і жду, що вони коли не за сю, то за яку-небудь другу кореспонденцію одного гарного поранку скажуть мені: «Бувайте здорові, ми вас при «Зорі» не потребуємо, коли не хочете й зовсім з нами солідаризуватися». І се була б для мене правдива благодать, бо я б оддихнув собі, успокоївся трохи після сеї ненастанної моральної тортури і, може б, щей написав дещо, щоби хоч у маленькій частині оправдало Ваші похвали, ласкава пані. Ніколи ще так сильно, як тепер, не почував я своєї неспосібності товктись між тими суперечними змаганнями й амбіціями, які тут у нас витворились, ніколи так сильно не почував бажання тихої літературно-наукової праці і тихого, родинного життя. Ах, та, мабуть, одно і друге мусить остатись для мене землею обітованою, котрої я й здалеку не побачу ніколи. Що з моїх праць літературних, коли вони серед наших літературно-котерійних обставин і світу ніколи не побачать? Хіба писатиму їх по-польськи або по-німецьки. А про життя родинне таким пролетаріям, як я, і думати б не годилося! Та якби-то можна не думати і не бажати, то чоловік, може, був би й щасливіший. А то рве тебе те прокляте бажання на такі круті дороги, од яких би й сам при інших обставинах вжахнувся.

Та що се я розбалакався, надуживаючи Вашої доброти, ласкава пані! Простіть! Самі Ви довели мене до того; Ваш лист повіяв на мене такою теплотою, що я мимоволі розтаяти мусив.

Прийміть же, ласкава пані, щирий поклін і поздоровлення від Вашого покірного слуги

Івана Франка.

Примітки

Вперше надруковано: Літературний архів. Харків, 1930, кн. 3-4, с. 297 – 300.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 112.

…він уже прислав до редакції «Зорі»… протест… – Протест М. Драгоманова було надруковано у № 2 «Зорі» за 1886 р. («Од редакції «Зорі». О листі М. Драгоманова»).

…о хибах та підлостях наших твердих… – Під «твердими» І. Франко мае на увазі москвофілів.

«…довелось мені в послідній кореспонденції осудити…» – Очевидно, мається на увазі стаття «Bezwładność stronnictwa narodowców. Bank Kryłoszański. O. Naumowicz. Narodnyj Dom». (Kraj, 1885, N 45, с. 9).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 580 – 584.