30.12.1885 р. До О. Ф. Хоружинської

Дорога Олечка!

Отсе й рік на склоні, а від Вас ні вісті. Що таке з Вами діється? Чи Ви недужі, чи померли, чи так-таки не хочете нічого писати? Коли б померли або нездужали, то, чень же, Є[лисей] К[ипріянович] звістив би мене (я і навмисно просив його). Значиться, ні! Значиться, Ваша «вроджена неохота до писання листів» проявляється так гарно. Ну, й благодать! Правда, в своїм посліднім листі (знаєте, він писаний був ще 19-го ноября) Ви прямо сказали, що аж до того часу, коли звидимся, бувайте здорові. Ну, се правда, се гарно і вигідно, та тільки чи добре? Чому ж би не добре? – скажете Ви. Раз сказала: до того часу бувайте здорові – і спокій, живеш собі й гадки не маєш. І певно, що коли «гадки не маєш», то спокій; можу Вас назвати щасливою, коли Ви справді живете, гадки не маючи. Та жаль тільки, що я так жити не можу, що у мене, як то кажуть, «дума думу наганяє». Ось послухайте лишень, яких дум нагонили мені в голову деякі безсонні ночі та передумані дні.

Не знаю, чи у Вас в Росії обов’язують закони чемності (вежливости) відписувати на листи навіть зовсім незнакомого чоловіка. З досвіду мого суджу, що вони у Вас не обов’язують, то й напевно не можу назвати Вас нечемною. Ну, та се байка. Але не відписувати на лист чоловіка, з котрим Ви об’явили свою готовість поділити ціле життя, се – простіть, шукаю слова, щоб докладно а не заостро виразити те, що в тій хвилі так і тремтить в моїй руці…

Як Ви о тім думаєте? Що се не означає любові до того чоловіка, се річ певна, ну, але любові я досі не маю права від Вас вимагати. Але чи означає се хоч би приятельську, товариську прихильність? Мені здається, що й така прихильність проявляє себе трохи інакше, особливо коли Ви в попереднім листі натякнули мені щось про свою слабість і можете знати, що я буду неспокійний уже хоч би не тим страшним, убиваючим неспокоєм любові, то бодай не менше тяжким неспокоєм приятельства. Ну, скажіть самі, що се може значити, на що похожа така мовчанка? На просту рівнодушність до мене і до всього мого писання? Се очевидно, що так воно і мусить бути, хоч рівнодушність після Ваших попередніх листів, після «любезного друга» і назначения свадьби на іюнь була б трошки дивною.

Приходилось би в такім разі вважати Вас просто дитиною, котру кортить мати на собі білу сукню і зелений вінок, а котрій зовсім рівнодушне те, кому при тій оказії подає свою руку і що він опісля з тою рукою зробить. Простіть за ті слова, я зовсім не хочу обижати Вас ними і не смію додумувати до кінця сеї думи, бо коли б вона була правдивою, то мені прийшлось би дуже пожаліти всього, що я досі написав до Вас від самого першого слова. Але коли воно не те, що ж тут може бути?

Невже ж таки Ви ніколи не думаєте про те, що буде з Вами після свадьби, як Вам житиметься, яке діло до рук візьмете, як будете миритись з тим чужим досі і далеким Вам чоловіком, котрий до Вас приплутався? Невже ж таки ніколи не повстають в Вас сумніви нащот самого того чоловіка, його вдачі, уподобань, залежностей і роботи? І невже ж, коли такі сумніви в Вас повстають, Вас ніколи не знесе охота поділитися своїми сумнівами з тим самим чоловіком, розпитати його про се і про те, дотикаюче Вас самих, упередити його о своїх власних бажаннях, надіях, уподобаннях? Невже ж таки на той щот Вас зовсім успокоїли мої попередні листи, помимо того, що в них осталося дуже багато непроясненого і не зведеного в гармонію? Чи, може, Ви так і читали їх, що сього не добачили?

Сей ряд питань, котрі я тут поклав, може Вам дати маленьке поняття о тім, які важкі думи находять мене, коли гадаю про Вас і про наше спільне будуще. І скажіть на милість бога, як виглядають наші дотеперішні відносини? А виглядають вони так, що я набиваюсь Вас, «заискиваю» у Вас, а Ви від нехотя десь-колись кинете мені коротке словечко, та й годі. І на підставі дотеперішнього Ви зовсім вправі будете колись сказати мені в яку-небудь важку хвилю «душевної невзгоди»: сам ти о мене набивався, сам мене завабив – от мене і маєш таку, як я єсть! Tu’ [a]s voulu, George Dandin!

І Ви будете вправі так сказати, тільки з одним малесеньким застереженням: що насліпо, не пізнавши Вас хоч трошки більше, ніж досі знаю, я з Вами не оженюсь, добра бажаючи і Вам, і собі. Звісно, зовсім добре пізнати-сьми не зможемо, але все-таки хоч в головних обрисах з переписки можна пізнати моральну і інтелектуальну фізіономію, а особливо з переписки, веденої між людьми, котрі іменно таке пізнання обоє мають на меті. Отого-то я і бажав, розпочинаючи переписку з Вами, се я й сказав Вам доволі ясно і одверто. А між тим дотеперішня наша переписка була тільки наполовину такою. Тільки я з власної охоти розказав Вам про себе те, що вважав для Вас цікавим і важним; а Ви ані не розпитували мене про те, що справді для Вас є цікаве й важне, ані про себе, помимо моїх питань, не розказували мені того, чого б мені бажалось знати, заслонюючись самолюбієм. Слаба се заслона! У мене хіба ж самолюбія нема?

Даруйте, коли я, може, надокучив Вам, але мені здавалось конечним поставити Вам чисто перед очі все, що я надумав за часи Вашої мовчанки. Будьте певні, що всі ті слова диктує мені щира прихильність до Вас як до людини, як до приятельки і як до – ну, побачимо, що дальш буде! Я бажав би, щоб наше подружжя не було обопільним купуванням кота в мішку, щоб весілля наше не було прологом до тяжкої, страшної драми, і упереджаю Вас, що чую в собі доволі сили до того, щоб в такім разі зробити одно остаюче діло, зробити, щоб драма та не була довгою.

От Вам мої рефлексії на склоні року; від Вас залежати буде, з яким лицем я повітаю новий рік і якими стежками піде в нім моє життя. Бажаю Вам усього найліпшого.

Ваш Іван Франко.

Примітки

Вперше надруковано: Літературна спадщина. Т. 1. Іван Франко. К., 1956 р., с. 417. Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1606.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 591 – 593.