Огляд притч у романі

Іван Франко

З того, що було сказано в кінці попереднього розділу, як мені здається, досить ясно випливає, що розсипані в романі про Варлаама і Йоасафа притчі не є другорядним, несуттєвим додатком, як це схильний вважати Кирпичников у своєму дослідженні, яке ми не раз цитували. Ми вбачаємо у них первісний кістяк згаданого твору.

Чим старіша редакція твору, тим бідніша «рамова» розповідь і рясніші притчі та переплетені в ній розповіді. Грецький текст, наприклад, вміщує 16 притч, але 6 із них запозичені з Євангелія, так що лише 10, щонайбільше 11, походять з індійського оригіналу (серед них притча про сівача, яка, ймовірно, належала до первісної частини книги про Будду, бо її можна знайти в усіх східних варіантах твору).

Грузинський варіант вміщує 10 притч, проте цікаво, що тут відсутні всі євангельські, крім притчі про сівача. Арабський уривок з нього (рукопис з Галле) також містить 10 притч, серед них дві, яких немає ні в грецькому, ні в грузинському варіанті. Персько-арабський текст Аль-Куммі має їх 17, а враховуючи вставки останньої розповіді, 21 притчу і розповіді, з яких лише дев’ять паралельних знаходимо у грецькому та грузинському варіантах.

Нарешті, староєврейський текст Ібн-Хісдая охоплює разом із вставками 26 притч і розповідей, з яких принаймні дві чи три могли належати Ібн-Хісдаю або були запозичені ним з єврейсько-раввинських джерел. Решта, напевно, входила у склад первісного варіанта книги про Будду або якогось іншого індійського збірника. Із цих староєврейських розповідей лише вісьмом відповідають аналогічні грецькі притчі, три подібні знаходимо в Ібн-Хісдая і Аль-Куммі, і їх не можна знайти в жодному іншому місці, а одну знаходимо одночасно у Ібн-Хісдая і в двох арабських варіантах.

З усіма п’ятьма східними варіантами споріднені тільки сім, а з двома вставками – розповіді про віруючого короля і аскета – дев’ять притч; три притчі зустрічаються в чотирьох варіантах, одна – в трьох і дві у двох. Загальна сума притч і розповідей, внесених у наш твір у різних східних варіантах, становить 47 разом зі вставками. Якщо від цієї суми відняти сім розповідей пізнішого християнського і єврейського походження, то залишиться все-таки досить значне число – 40 розповідей, походження яких треба шукати в Індії і які від самого початку зазнали великої сили впливу книжок про Будду і зазнають її ще й досі. Далі подаємо загальний огляд і по можливості зміст усіх притч.

№ 1. Грецький текст – притча про сівача, зерна якого падають то на дорогу, то на каміння, поміж тернину або на добрий грунт; у грузинському тексті вона позначена номером 2, у арабському – також № 2, у персько-арабському тексті Аль-Куммі – також № 2, а в Ібн-Хісдая – № 3.

№ 2. Віруючий король зустрічає двох аскетів, сходить з карети і падає ниць перед ними в пилюку. Його придворні цим невдоволені і устами королевого брата докоряють йому (грузинський рукопис – № 1, арабський – № 1, Аль-Куммі – № 1, Ібн-Хісдай – № 1).

№ 3. Перша вставка цієї розповіді – притча про «сурму смерті»: через кілька днів після своєї зустрічі король висилає гінця до свого брата з вістю, що його чекає неминуча смерть. Переляканий брат прибігає до короля, благаючи дарувати йому життя, а король пояснює, що ті аскети були для нього також такими вістунами смерті і тому він упав ниць перед ними. Цю вставку можна знайти в усіх варіантах в одному і тому ж місці.

№ 4. Друга вставка цієї розповіді нагадує загальновідомі притчі з Шекспірового «Венеціанського купця» про чотири чи про дві скриньки, коли король повчає придворних, що під зовнішнім блиском часто приховується низькопробний зміст, а під потворним зверхнім виглядом – цінний зміст. Цю притчу також знаходимо в усіх варіантах в одному й тому ж місці, і лише кількість скриньок у них неоднакова.

№ 5. Євангельська притча про багача і Лазаря міститься тільки у грецькому варіанті, так само як і № 6 – притча про весільний бенкет – і № 7 – про десять дів.

№ 8 грецького тексту – притча про птаха, що потрапив у руки птахолова. За те, що птахолов його відпустив, птах дає три мудрі поради, але птахолов забуває їх при першій нагоді. Ця притча спільна для всіх варіантів; у грузинському тексті знаходимо її під № 8, в арабському фрагменті під № 10, в Аль-Куммі – № 14 і в Ібн-Хісдая № 13.

№ 9 і 10 грецького варіанта – це дві євангельські притчі: про блудного сина і втрачену вівцю та про вірного пастуха.

№ 11 – притча про чоловіка в криниці, якою ми далі займемося; в інших варіантах вона стоїть на третьому місці (або під № 5 за нашим численням), лише в Ібн-Хісдая вона відсутня.

№ 12 – притча про трьох друзів одного чоловіка, викликаного до короля в справі несплаченого боргу, якому два перші друзі відмовляють у допомозі і тільки третій допомагає. Усі інші варіанти цієї притчі позначені № 6.

№ 13 – притча про чужинця, якого обирають королем в одному місті, а через рік скидають з трону і залишають у злиднях. Цю притчу можна знайти також у всіх східних варіантах; грузинський варіант, арабський уривок і Аль-Куммі мають її під № 7, а Ібн-Хісдай під № 8.

№ 14. У притчі про сонце виділяються три категорії людей: ті, що добре бачать, ті, що погано бачать, і незрячі; далі йде відповідне тлумачення про пізнання бога. Цієї короткої притчі немає у грузинському варіанті; в арабському уривку і в Ібн-Хісдая вона позначена № 9, а в Аль-Куммі – № 13.

№ 15 – спільна усім варіантам розповідь про короля, який зі своїм візиром вештається вночі по місту і в одному злиденному підвальному приміщенні підслуховує ганчірника та його негарну жінку, спостерігає, як вони п’ють і радіють, вважаючи себе гарними, багатими і сильними. У грузинському варіанті ця розповідь позначена № 8, в арабському уривку і в Ібн-Хісдая – № 10, а в Аль-Куммі – № 14.

№ 16 – розповідь про багатого юнака, який кохає бідну, але розумну дівчину, ради якої готовий жертвувати усім своїм майном і з якою згодом набуває величезного багатства. Цю розповідь знаходимо в грузинському варіанті під №9, у Ібн-Хісдая під№ 12, в Аль-Куммі № 15; в арабському уривку її немає.

№ 17 – притча про молоду козулю, що прилучилась до чужої отари, на яку через це нападають слуги власника цієї козулі і вирізують всю отару. Цю притчу знаходимо лише в грузинському варіанті під № 11. Це саме стосується також № 18 – розповіді про одного королевича, якого виховали в печері і тільки в юнацькому віці привели у королівський двір. Серед усіх розкошей і коштовностей, які він тут бачить, найбільше задоволення знаходить він у жінках, хоч їх змальовували йому як демонів, що ведуть людину до згуби. Ця розповідь, взята з грецького варіанта, також споріднена лише з грузинським, де вона стоїть під № 13.

№ 19 – розповідь про молодого чоловіка і його темпераментну жінку; міститься тільки в грузинському варіанті, досі не опублікована, зміст її мені не відомий (в грузинському варіанті № 12) [М. Марр, op. cit., с. 21].

№ 20 – притча про птаха кореха, що кладе свої яйця у чужі гнізда і згодом впізнає своє потомство з голосу і скликає його до себе. Цю притчу знаходимо в обох арабських варіантах, а також у Ібн-Хісдая. В арабському уривку вона позначена № 8, у Аль-Куммі – № 12, а в Ібн-Хісдая – № 13.

№ 21 – розповідь про човняра і його товаришів; міститься тільки в арабському уривку під № 11 і ближче мені не відома.

№ 22 – притча про собак, які гризлись між собою за падло, а коли до них наблизився якийсь чоловік, кинулись на нього і роздерли, бо їм здавалось, що він хоче від них відібрати падло. Цю притчу знаходимо в Аль-Куммі під № 8 і в Ібн-Хісдая під № 16.

№ 23 – розповідь про доброго лікаря, яку знаходимо тільки в Аль-Куммі і яка мені детальніше не відома.

№ 24 – також спільна для Аль-Куммі і Ібн-Хісдая розповідь короля, який під час втечі, озвірілий від голоду, з’їв власного сина (в Аль-Куммі – № 10, в Ібн-Хісдая – № 7).

№ 25 – притча про пророка – наслідування євангельської притчі про двох лихих виноградарів. Є лише в Аль-Куммі (№ 11).

№ 26 – розповідь про короля, який половину свого життя провів безбожником, а в другій став побожним і добросердним. Лише в Аль-Куммі, № 17.

№ 27 – розповідь про недоброго короля і про чоловіка, який, показуючи королівський череп, переконує короля, що вся могутність і земна велич – суєта, і навертає його на чесний шлях. Лише в Аль-Куммі, № 18.

№ 28 – уже в попередньому розділі згадана розповідь про королівського сина, який покинув батьківський дім, пішов у пустиню і згодом став засновником нової релігії. Лише в Аль-Куммі під № 19. В цю розповідь введено такі чотири притчі:

№ 29 – про королевича, що просидів ніч у могилі при щойно померлій людині, яка, як йому здалося, була його дружиною.

№ 30 – про злодіїв, які вкрали з королівської скарбниці золотий посуд, але в ньому було повно отруйних змій, від укусів яких вони померли.

№ 31 – про звільненого з в’язниці королевича, який, тікаючи, впав у яму і там побачив жахливого дракона.

№ 32 – про чоловіка, який потрапляє до «гуліїв» (тобто до духів-людожерів). Там одружується з однією жінкою, але вночі тікає від неї, а коли вона приходить за ним на його батьківщину, віддає її за дружину королеві, якого вона з’їдає першої ночі.

Далі йдуть виключно притчі і розповіді Ібн-Хісдая, більшість з яких, без сумніву, запозичена з індійського оригіналу.

№ 33 – притча про птаха, який проковтнув рибу разом із гачком, а потім, перелякавшись гачка, вже не зважився їсти рибу і вмер з голоду (№ 4).

№ 34 – притча про собаку, який того самого дня хотів наїстися на двох весіллях удвох сусідніх селах, але даремно набігався, нічого не ївши (№ 11).

№ 35 – розповідь про повчання Александра Великого на тему скороминучості всього земного (№ 14).

№ 36 – розповідь про дуже сердитого короля і його слугу, який, злякавшися, розлив трохи юшки, але коли побачив розгніваного короля, вилив усю юшку, щоб, мовляв, король не карав його за ні за що (№ 17).

№ 37 – розповідь про чоловіка, який вивчив мову тварин і через те повинен був умерти, але його врятував своїм голосом півень (№ 18).

№ 38 – про купця, який запросив до столу двох розбійників, що хотіли його пограбувати, але із заздрощів отруїли один одного (№ 19).

№ 39 – про мандрівника, на якого в лісі водночас напали кабан і ведмідь; він сховався за дерево і підстрелив кабана. Той гадав, що це дряпнув його ведмідь, – кинувся на останнього і роздер, а мандрівник щасливо втік (№ 20).

№ 40 – розповідь про короля, який помітив волосину на хлібі в одного зі своїх гостей і остеріг його, але за це зазнав невдячності (№ 21).

№ 41 – розповідь про одну жінку, що стала коханкою свого слуги, а однієї ночі примусила його поспати з лялькою, схожою на неї, щоб її чоловік переконався в її невинності (№ 22).

№ 42 – розповідь про мавпу, що хотіла поголитись і перерізала собі горло (№ 23).

№ 43 – розповідь про ткача, який хотів наслідувати акробата і, стрибнувши з високої вежі, загинув (№ 24).

Крім цього, у розповіді № 10 Ібн-Хісдая є ще три вставки, яких нема в жодному іншому варіанті, а № 12 – це також вплетена в текст розповідь, про яку тут не згадуємо.

№ 44 – розповідь з талмуда про пам’ятник на могилі, знайдений, ймовірно, Давидом у Ціклагу; напис на ньому говорить про минучість земного існування.

№ 45 – розповідь про короля, який запросив одного пастуха на обід, але пастух не хотів нічого їсти, бо постив з божого наказу, щоб підготуватися до смертної години, якої ніхто не може передбачити.

№ 46 – притча про пустиню, повну гадюк, скорпіонів і отруйних трав, за якою простягається чудова і плодюча країна (світ і потойбічне життя).

№ 47 – розповідь про королевича, що був спочатку тупоумним, але, закохавшись, почав учитися і розвивати свої здібності.

У цьому переліку притч у всіляких варіантах ми взяли до уваги також їхню послідовність, бо саме на цій підставі різні критики намагалися висувати аргументи на користь чи проти спорідненості окремих варіантів. Але тому, що в нехристиянських варіантах основна фабула ще досить бідна, а хід аргументації дуже хиткий – так що одна й та сама притча дуже легко може бути припасована до будь-якого місця, та й дійсно, різні автори по-різному її опрацьовували, то я не надаю великої ваги їх послідовності. Ми вже бачили, що інколи дві або три притчі в різних варіантах займають у наведеному ряді однакове місце. Те саме трапляється і з іншими творами цього жанру, як на це вказав Бенфей у своїй передмові до перекладу «Панчатантри».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 594 – 599.