Притча про чоловіка у криниці

Іван Франко

З притч і розповідей, що ввійшли у твір про Варлаама і Йоасафа, найкращою і найефективнішою є, без сумніву, «Притча про чоловіка у криниці». Як і деякі інші згадані вище розповіді, ця притча не тільки посіла важливе місце в рамках нашого роману і поширилася у світі, але зберегла власне життя, розвинулася, зазнала різних переробок та інтерпретацій. У різноманітних варіантах вона зберегла свою свіжість і здатність впливати на інші. Як і в попередньому розділі, так і тут хочемо накреслити найважливіші стадії її довгого розвитку, ніскільки не претендуючи на цілковиту повноту висвітлення цього питання.

Спочатку наведемо найповніший, художньо найбільш завершений, грецький варіант нашої притчі. Подаємо його в такій формі, як її бачимо у «Варлаамі і Йоасафі», бо саме цей текст мав найважливіше значення для всіх європейських літератур, принаймні в добі середньовіччя. У дослівному німецькому перекладі, опублікованому Фр. Вільг. Вал. Шмідтом у 1824 р. [«Jahrbücher der Litteratur», т. XXVI, Відень, 1824, с. 31 – 32, як додаток до грецького тексту цієї притчі, поданої на с. 30 – 31], вона виглядає так:

«Ті, що служать суворому і лихому володарю (тобто світові) і в безумстві віддаляються від доброго і милосердного (бога), хапаючись жадібно земних благ і не звертаючись думкою до майбутніх благ, йдуть наосліп за тілесними насолодами, чиї душі знемагають потім від голоду і зазнають безлічі страждань, – ті подібні до чоловіка, що рятується втечею перед оскаженілим однорогом.

Чуючи його голос, його страшенний рев, він тікає щодуху, щоб не стати жертвою звіра, і в поспішному бігу падає у глибоку яму. Падаючи і розкинувши руки, він схопився за якусь деревину і міцно вчепився за неї, ногами сперся на земляний виступ і уявив собі, що вже в безпеці і може бути спокійним.

Глянувши довкола себе, він побачив дві миші – білу та чорну, що безупинно підгризали коріння деревця, якого тримався: ось ще мить – і воно, підгризене, впаде.

А коли глянув на дно ями, то побачив там дракона – страшенну потвору, що дихала вогнем, пильно стежила за ним, люто роззявивши пащу, щоб проковтнути його.

Придивляючись на грунт, на який сперся ногами, чоловік побачив чотири гадючі голови, що висунулись із стіни, а коли звів очі вгору, він побачив краплини меду, що капали з гілок деревця.

І тоді чоловік забув про небезпеки, які його оточували: вгорі – розлютований однорог, що хоче його роздерти, внизу – страшний дракон, готовий проковтнути його, а деревце, за яке він тримався, може кожної миті звалитись. Та щойно він сперся ногами на слизький і непевний грунт, забув про всі страхіття і насолоджувався дробинками того меду.

Це картина омани сучасного життя. Хочу тобі зараз же її пояснити. Однорог означає смерть, яка повсякчасно переслідує нащадків Адама і хоче їх знищити.

Яма – це світ з усяким лихом і смертельними пастками. Деревце, яке невпинно підгризають дві миші і якого ми тримаємося, – це життєвий шлях кожного з нас, що вкорочується з кожною годиною дня і ночі, наближаючись до свого кінця.

Чотири гадюки вказують на склад людського тіла з чотирьох оманливих і нестійких елементів. Якщо вони в безладді і незгоді – то розривається людське тіло. А вогненосний і жорстокий дракон – образ страшенної прірви – пекла, який хоче поглинути тих, хто віддає перевагу земній суєті над потойбічним добром.

Краплини меду – це насолода світу, що оманливим способом не дає змоги своїм прихильникам подбати про спасіння».

Ця притча, що є чи не найбільш блискучим і найдійовішим витвором аскетичної уяви, була колись надзвичайно популярною в християнському світі. її головною метою було образно показати, якою обманливою, короткотривалою і нечестивою є будь-яка, навіть найневинніша радість і втіха, якою абсурдною є сама думка про земні насолоди перед лицем тих небезпек і страхіть, які постійно загрожують людському існуванню.

Ця ідея самовідречення і зневажливого нехтування світом, виражена з такою гостротою, проймала жахом не тільки стародавніх іудеїв [Weisslowitz, 58], вона була в далеко більшій мірі чужою і первісним християнам, ближчим до спіритуалізму. Хоч до неї наблизились єврейські ессеї і близькі до них терапенти, однак тільки пізніші переслідування християнства у II і III столітті, з одного боку, та азіатські дуалістичні секти – гностики і маніхейці – з другого, привели її до повного розквіту. Вона знайшла своє втілення в анахоретів і пустельників, в агоністів, стилітів і в різних самомучителів і самознищувачів і т. д. «заради царства небесного» («propter regnum coelorum») [Herzog und Plitt, Realencyklopädie für protestantische Theologie und Kirche, t. 1, S. 365; Zökler, Kritische Geschichte der Askese, Frankfurt, 1863, S. 393].

Однак давно доведено, що філософія і етика цих сект – це східно-західна суміш, еклектична побудова грецької філософії, єврейсько-сірійської спекуляції, християнства і азіатських дуалістичних і пантеїстичних релігій, персіанства і буддизму.

«Разом із дуалістичною метафізикою дуже часто йшло моральне вчення, спрямоване проти розпусти, в якому надавалася перевага споглядальному способові ведення життя над дійовим. Серед причин, що сприяли виникненню цього споглядального аскетизму, були єгипетська і буддійська релігії: вони поширились, як доведено, в передній Азії, і дуже правдоподібно, що проникли в Єгипет» [Jacobi, Gnosis (Herzog und Plitt, Realencyklopädie, t. V, s. 206)].

Уже ці загальні історичні міркування, які водночас характеризують тло, на якому з’явився сірійсько-грецький роман про Варлаама, вказують нам шлях до Індії, ймовірної батьківщини також і цієї притчі. «Притча має виразно буддійські риси, – говорить про неї Бенфей [Th. Benfey. Pantschatantra, fünf Bücher indischen Fabeln, t. I, с 82], – пригадую собі, що я її читав у якомусь буддійському творі». На жаль, твір, де була передана ця притча у формі цілком адекватній до грецького тексту, досі не знайдений. Але, незважаючи на це, різні сходознавці зібрали досить солідний матеріал для того, щоб довести індійське походження згаданої притчі.

Уже Бенфей у додатку до перекладу «Панчатантри» (т. II) опублікував також у своєму перекладі два апологи твору французького вченого Ст. Жюльєна «Les Avadanas, Contes et Apologues indiens, traduit du chinois», що вийшов у Парижі в 1859 р. Ці апологи запозичені з одного збірника, що був колись написаний санскритом невідомим буддистом, а згодом перекладений китайською мовою. Т. Бенфей, а також Ф. Лібрехт («Zur Volkskunde», ст. 457 і далі) добачали в цих апологах близько споріднені, хоч і самостійно опрацьовані варіанти «Притчі про чоловіка у криниці».

У першому з цих апологів («Les Avadanas», І, № XXXII) розповідається, як один чоловік утікав у пустині від оскаженілого слона, нарешті побачив біля висохлої криниці дерево, корені якого звисали в криницю. Тримаючись цих коренів, чоловік спустився вниз, у криницю. Аж ось побачив він, що дві миші – біла та чорна – підгризають корені дерева, а з чотирьох кутків криниці висунули свої голови чотири отруйні гадюки, намагаючись його вкусити, а на дні криниці корчився отруйний дракон. Але на дереві сидів бджолиний рій, і п’ять крапель меду впали в його рот. Зачарований солодощами, чоловік забув про небезпеку, що оточувала його. Та ось дерево затряслось, рештки меду впали на землю, бджоли покусали його, а раптовий вогонь спалив дерево. Далі йде роз’яснення притчі. Дерево і пустиня – це довга ніч незнання, чоловік, що тікає, – це єретик, слон – мінливість явищ, криниця – берег життя і смерті, коріння дерева – людське життя, біла і чорна миша – ніч і день, перегризені ними корені дерева – це самозабуття і потьмарення всякої думки, чотири отруйні гадюки – чотири важливі елементи – земля, вода, вогонь і вітер, мед – п’ять нахилів: кохання, музика, пахощі, смак і почуття, бджоли – грішні думки, вогонь – старість і хвороба, отруйний дракон – смерть [F. Liebrecht. Zur Volkskunde, с. 457].

Друга китайсько-буддійська притча («Avadanas», І, 190 і далі, № LIII) в основному цілком схожа на першу, але в ній спочатку розповідається про те, що чоловік сидів у в’язниці, засуджений на смерть. Однак перед самою стратою йому пощастило втекти з тюрми. Далі, згідно з індійським звичаєм, випустили оскаженілого слона, який мав його наздогнати і розтоптати. В інтерпретації притчі є також деякі відмінності. Тюрма означає три світи; засуджений – це все людство; шалений слон – смерть, криниця – постійний осідок смертних людей, отруйний дракон на дні криниці – пекло, чотири отруйні змії – чотири важливі елементи, коріння рослин – це коріння людського життя, білі щури – сонце і місяць, які поступово підгризають і вкорочують людське життя, не зупиняючись ні на мить. В кінці ще сказано, що «святий чоловік», тобто Будда, сам розповів цю історію і з неї зробив повчальні висновки [Ibidem, с. 458].

У наведеній цікавій замітці бачимо натяк на те, що вже авторові цього буддійського збірника були відомі різні варіанти та інтерпретації згаданої притчі і що він вказував на Будду як на їх автора. З цього можна зробити висновок, що вже тоді, коли був складений санскритський оригінал китайського перекладу, названа притча була дуже популярною серед учителів буддизму і використовувалась для різних тлумачень.

Петербурзький академік А. Шіфнер знайшов ще третій, без сумніву, буддійський, її варіант і повідомив про нього Лібрехта. Він вміщений у монгольському перекладі тібетського твору під назвою «Навчання прикладами». Основа твору приписується одному з найраніших навернених на буддизм тібетців – По-то-ба. У ньому розповідається про чоловіка, що виліз на скелю, яка височіла над глибокою прірвою, маючи намір посмакувати там меду або солодких фруктів. Ногами він став на копицю сіна, а руками обняв, другу. Віддавшись насолоді, не помітив, як дві миші – біла та чорна – розтягують траву, і, втративши опертя, він провалився у глибоку прірву [«Germania», 1890, с. 351 – 352].

На жаль, Шіфнер забув зауважити, чи ця розповідь також має інтерпретацію, тобто чи вона подається як притча, чи як звичайна вигадка. Якщо взяти до уваги заголовок книги «Навчання прикладами», а також згадку про дві, очевидно символічні, миші, то вона мусила мати тлумачення, отже, це також притча.

Четвертий буддійський варіант нашої притчі переклав також з китайської мови англійський єпископ Г. Е. Моле у своєму повідомленні «А Buddhist Sheet-tract, containing an Apologue of Human Life. Translated, with notes», «Journal of the China branch of the R. Asiatic. Soc. for the year 1884», New Series, т. XIX, І, ст. 94 і далі, за сучасним китайським друком з ілюстраціями. Цей твір автор назвав «Трактатом про причини та ускладнення щастя і нещастя, запозиченим із канонічних книг великого Тібету». У ньому сам Будда розповідає притчу королю Удагаму з Кансамбі, приблизно так само, як в «Аваданас», тільки дещо ширше. Замість одного дракона тут три, тобто три пристрасті, а чотири гадюки, на яких чоловік у криниці сперся ногами, пояснюються тут то як чотири елементи, то як чотири спокуси світу (вино, краса, багатство, влада), або ж як чотири пори життя: народження, зрілий вік, старість і смерть [Ernst Kuhn. Der Mann im Brunnen. Geschichte eines indischen Gleichnisses (Festgruss an Otto Böthlingk zum Doktorjubiläum 3. Februar, 1888), с. 69].

Примітки

Жюльєн Станіслав (1797 – 1873) – французький орієнталіст, автор праць із сходознавства.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 599 – 604.