Грецька і європейські версії

Іван Франко

Звертаючись до грецької різновидності нашої притчі і до західноєвропейських, які пішли з неї, мусимо насамперед відзначити, що наша притча має особливе значення для критики роману про Варлаама. Ми вже згадували, що сюжет цієї притчі давно використовується в деяких творах скульптури і живопису. І якщо ці збережені твори датовані або їх можна датувати якимось означеним часом, то це дає важливі точки опору для того, щоб зрозуміти історію поширення і впливу роману. Маємо на увазі найстаріший західноєвропейський твір такого роду – скульптуру на хрестильниці в Пармі, яка належить до кінця XII ст. [Schnaase. Geschichte der bildenden Künste, т. VII, розд. 2, с. 262]

«В півколі фону видно дерево, як то звичайно подають мініатюри, в кроні якого сидить юнак і тримає вулик, тут же, внизу змій обдає його вогнем, а коріння гризуть дві тварини, яких можна б вважати вовками або собаками. Нарешті, збоку видно сонце і місяць… Однорог і чотири гадюки тут відсутні . Наскільки ці відхилення від варіанта притчі про Варлаама і Йоасафа можна вважати літературними джерелами скульптора (ледве чи не італійська переробка Варлаама і Йоасафа) або тексту, спорідненого з старофранцузькою темою, і наскільки їх можна звести до мистецьких позицій, важко визначити» [E. Kuhn, op. cit., 76].

Те, що, ймовірно, на скульптора тут діяли насамперед чисто мистецькі мотиви, а не писаний текст, можна б з’ясувати хоча б з того, що жоден дотепер відомий текст нічого не знає про вулик на дереві; а скульптор через образ вулика хотів зобразити не що інше як мед, котрий сам по собі незручний для пластичного зображення. Цікавою була також картина, яку колись бачив Мартин Крузіус у монастирі Лорх біля швабського міста Гмюнд і про що він пише в своїй «Швабській хроніці»:

«В Лорху є дивна картина, наскільки я можу собі пригадати, майже така: бачимо дерево, на яке хтось лізе. Тече мед. Внизу дві миші, біла і чорна, які підгризають дерево. На однорозі, який швидко біжить, сидить смерть і тримає напнутий лук з стрілою напоготові. Тут є і гадюки, і змій. У римованих рядках, писаних німецькою мовою, дається пояснення картини» [«Anzeiger für die Kunde der deutschen Vorzeit», т. VIII, 1839, с. 279].

Понад століття тому з’явилися грецькі мініатюри, які можуть бути свідченням популярності нашої притчі. Найстарший грецький рукопис, в якому знаходиться драматична сцена, зображена в нашій притчі, походить з 1066 року. Живопис уже тут має той тип, який став зразком для всіх подібних майбутніх грецьких і слов’янських картин: дерево з двома великими, сильно розгалуженими гілляками і з густим листям; між цими гілляками сидить літній чоловік, під деревом з правого боку – однорог, з лівого – змій, а на корені дві миші [Schnaase, op. cit., с. 263; «Evangelisches Jahrbuch für das Jahr 1866», с. 44 і далі].

Подібний вигляд має також досить груба ілюстрація до того місця в російському рукописі князя Вяземського, який як факсиміле був виданий російським «Обществом любителей древней письменности» [«Житие Варлаама и Иоасафа по лицевой рукописи из собрания кн. П. Вяземского, оригинал писан в Самаре в первой половине XVII в.» (Издание Общества любителей древней письменности, № LXXXVIII), с. 184]. Те, що й у Візантії було немало таких картин і що цей сюжет був улюбленим художнім етюдом, доводить, що один із найвизначніших візантійських поетів XIII – XIV ст. Еммануель Філес присвятив описові подібних картин шість своїх віршів [K. Krumbacher. Geschichte der byzantinischen Literatur, с 378 – 379].

А тепер звернімося до європейських переробок і варіантів нашої притчі. Починаючи з кінця XII ст., знаходимо її дуже часто, хоч перед появою в Європі роману про Варлаама вона була невідома, і доказом цього є те, що всі пізніші переробки притчі можна звести до грецько-латинського оригіналу. Якщо роман про Варлаама і Йоасафа в середньовіччі, як ми це бачили, був дуже популярний, то притча про однорога була ще більш поширеною. її вміщували в найдавніші збірники середньовіччя, а саме в «Speculum morale» Вінцентія Белловацензіса (Gib. I, cap. 20), в «Gesta Romanorum» і разом із скороченим «Варлаамом» також в «Legenda aurea» Якова Вораджіне і в «Speculum historiale» Вінцентія Белловацензіса (cap. 14, 15). У всіх цих творах зміст притчі і навіть текст майже такі самі або щонайбільше даються з незначними скороченнями і додатками. Наприклад, в «Gesta Romanorum» в кінці написано:

«Quodam autem amico porrigente sibi scalam, ut egrederetur melle delectatus distulit et cadente arbore cecidit in os draconis» [Oesterley. Gesta Romanorum, № 138, с. 739].

[«Коли якийсь друг подав йому драбину, щоб вийшов, він, захоплений медом, її відхилив, і коли дерево падало, він упав у пащу дракона» (лат.).– Ред.]

Цікавий варіант нашої притчі знаходиться у «Sermones vulgares» видатного єпископа і проповідника XIII ст. Якова Вітріценського, що збереглися у рукописі, а частково опублікованих кардиналом Пітрою в його збірнику апокрифів. Чоловік, що втікає від однорога, падає у криницю, затримується на дереві, але бачить, що миші його підгризають. Недалеко від себе побачив він

«insuper quattuor aspidum capita circa arborem, qui eam corrodebant et consumebant – superius autem super caput ejus filo tenui pendebat gladius acutissimus qui capiti ejus imminens paratus erat ipsum perforare».

[Зверху на дереві були голови чотирьох змій, які гризли дерево і підточували його; а ще вище над його головою на тонкій ниточці висів дуже гострий меч, який загрожував пронизати його (лат.). – Ред.]

Внизу загрожував йому змій, але коли чоловік помітив на гілках дерев трохи меду –

«coepit manum porrigere et mellis dulcedinem inhiare. Et ecce subito et ex improviso super caput suum corruit in fossam plenam igne et draco insidians rapuit ipsum et cepit devorare» [Pitra. Spicilegium Solesmense Analecta Novissima, т. II. Exempla et alia quaedam excerpta de sermonibus Jacobi.–Vitriacensis, p. 452 – 453].

[Намагається витягти руки і відчути солодощі меду. Та ось раптово падає стрімголов у яму, повну вогню, а дракон, що підстерігав, схопив його і починає пожирати» (лат.).–Ред.]

Далі йде пояснення, де говориться: «Unicornis, bestia crudelis quae omnes insequitur et nulli parcet, est mors», яма – це світ і т. д., загрозливий меч – це вирок невблаганного судді. Ми бачимо, що великий проповідник XIII ст., який велику вагу кладе на ефект, яскраві кольори, ще збільшив страхіття грецької притчі, додаючи дещо з власних засобів: вогонь у ямі (очевидно, натяк на пекельний вогонь) та відомий меч Дамокла.

У Франції поряд з обробками «Варлаама і Йоасафа» наша притча також була багато разів предметом самостійних переробок. Притча «Dit de l’Unicorne et du serpent», яка мае більше як 300 римованих рядків, існує у різних рукописах і редакціях, що значно відрізняються одна від одної, видавалася двічі: вперше Ювіналом Бергом у «Nouveau recueil des contes» і т. д., Париж, 1842, а другий раз – І. Валенбергом у кардійському варіанті 1862 р. [Е. Kuhn, op. cit., с. 73 – 74]

Досить вільно і безцеремонно обійшовся з нашою притчею німецький перелицьовувач роману про Варлаама Рудольф фон Емс. В його розповіді чоловік, втікаючи від однорога, провалився у прірву, але, падаючи по стрімкій Скелястій стіні з розпростертими руками, схопився за кущ чи за маленьке деревце, а ногами сперся на невеличкий шматок дернини, ледве прикритої зеленою травою. І тоді він помітив, як дві миші підгризали коріння деревця, як внизу дихав вогнем змій, а із скелястої стіни виповзали чотири отруйні гадюки, звані aspis. Вони підривали дернину і ненажерливо їли траву [Rudolf von Ems. Barlaam und Iosaphat, herausg. von Kopke, Кенігсберг, 1818, с. (не вказано. – Ред.)].

Дуже цікава інша старонімецька поема, опублікована з рукопису Йоганном фон Ласбергом і названа ним «Die Jagd des Gebens». Вона складається із 96 рядків і розповідає, як під час полювання на мисливця напав однорог, як він від нього утік і як опинився на скелі над прірвою. Однорог переслідує його; чіпляючись за стрімчасту стіну, він поліз униз, але «не міг ні сюди, ні туди», і щоб не звалитись, ухопився за мале дерево. Внизу було море, воно сильно било хвилями об камінний берег, а в морі плавав страшний з роззявленою пащею змій, весь час чекав, коли мисливець посковзнеться і впаде в його пащеку. Його побачили дві миші і почали підгризати коріння цього дерева. Проте коли чоловік глянув угору, у щілині скелі побачив багато меду, і йому було дуже жаль, що не міг його дістати. Далі йде пояснення картини:

«Звір означає смерть, його мати – землю, яка його носила, вона оберігає його на цьому світі від страждань гіркого пекла. Змій, який там плавав, означає страшного чорта, який лежить у глибокому пеклі і весь час чатує на людей. Миші означають день і ніч, мед, що тече з дерева, означає жінку і чоловіка».

Хоч ми бачимо смерть, зло і непостійність світу, «проте нам властива непостійність, ми не можемо відмовитись від того, щоб не догодити слабому тілу» [Joh. von Lassberg. Lieder-Saal, das ist eine Sammelung altdeutscher Gedichte aus angedruckten Quellen, т. І, 1820, № XXXIV, с. 253 – 255. D-r Boxberger (op. cit., 148) вказує, що автором вірша є Штріккер, однак додає, що він не міг дістати книги Ласберга. Ласберг ніде не подає прізвища автора].

Як ми бачимо, німецький мінезингер зустрічається з брамінським полемістом на тій самій дорозі. Обидва використовують одну і ту ж притчу, щоб подати свої цілком протилежні до першоджерела ідеї. В обох ці опозиційні ідеї в своїй основі ідентичні: там обов’язок розмноження, тут любов чоловіка і жінки.

Ми, звичайно, залишаємо поза увагою велику кількість середньовічних латинських, французьких і німецьких переробок нашої притчі, бо вони нічим суттєвим не відрізняються від прототипу грецько-латинської версії; читач може знайти багато бібліографічних даних у вже не раз цитованій статті Е. Куна, а також в уже давно обіцяній повній бібліографії про Варлаама і Йоасафа, яку має видати цей самий вчений. Так само пропускаємо новогрецьку редакцію Μπεργαδής нашої притчі, яка на початку XVI ст. у його Άπόκοπος поширювалась у довгих віршах.

«Наша притча, – пише про це Кун, – з’являється в одязі сонного марева. У сні поета переслідує козуля, і він попадає на леваду, де він вилазить на дерево з вуликом бджіл. Коли, незважаючи на укуси бджіл, він смакував мед, помітив, що біла і чорна миші підгризають корінь дерева, яке стоїть на краю прірви коло криниці, в темній глибині якої чатує страшний змій. Нарешті дерево падає, а поет летить в пащеку змія, який виявляється Адом» [Е. Kuhn, op. cit., 75].

Детального пояснення сновидіння поет не дає, так що його твір є насправді не притчею, а звичайною розповіддю; тільки характерні дві миші і дракон, що чатує в криниці, свідчать, що вона належить до кола ідей нашої притчі.

Кун у своїй статті (op. cit., с. 75) присвячує також декілька слів так званим «непевним відгалуженням» нашої притчі. Таких відгалужень досить багато особливо тоді, коли поняття подібності розуміється дещо ширше і для порівняння береться не вся композиція, а окремі деталі. Так, наприклад, Грімм («Mythologie», т. І, ст. 460) хотів бачити зв’язок між деревом нашої притчі і нордійським міфом про всесвітнього Jgdrasil, тому що за цим твором під коріннями дерева також живуть якісь тварини. Про який тут зв’язок можна думати, це не легко з’ясувати, і я повністю погоджуюсь з Е. Куном, який сумнівається в будь-якій, навіть незначній подібності. Також досить вимушеним було б припущення зв’язку між нашою притчею і деревом з південноруських колядок. Це дерево, найчастіше явір, зображується так:

А в коріненьку чорні кунонькі,

А в середині ярі пчілонькі,

А на вершечку сив соколенько,

Сив соколенько гніздечко си в’є,

Вершок виводить сріблом, золотом.

[А. Потебня, Объяснения малорусских и сродных русских песен]

Тут маємо не тільки дерево і звірів, які живуть під його корінням, а й бджіл усередині стовбура, і все ж мені здається, що вплив притчі на народну пісню дуже сумнівний. Так само, на мій погляд, до штучних комбінацій треба зарахувати уявну подібність між нашою притчею і алегоричним зображенням лісу та диких звірів у вступі до «Divina Commedia», яку виявив Левек’я в його книжці «Les légendes de l’Inde et de la Perse» (c. 505). По-перше, в нашій притчі нема ні лісу, ні пантер, вовчиць і левів, а по-друге, Данте для свого вступу мав змогу користуватися ближчими зразками з середньовічних теологічних енциклопедичних праць, де такі алегорії часто траплялися.

На слов’янському грунті наша притча була не менш популярна, ніж деінде, але не мала самостійного розквіту, не породила жодних вартісних варіантів, крім єдиного, який буде предметом наступного розділу. Єдиний віршований переклад роману про Варлаама у слов’ян зробив поляк Куліговський, досить докладно, як ми вже сказали, дотримуючись латинського тексту, не зловживаючи ні дигресіями, ні власним прикрашуванням. Прикладом його перекладу може бути наведена тут мораль притчі:

Та figura iest ludzi onych, którzy lata

Swoje pędzą w rozkoszach doczesnego świata.

Jednorożec smierc znaczy, która prześladuje

Człowieka у poymać go prędzey usiłuie…

Jamą iest na czas ludziom ten świat pozwolony,

Który zdrady różnemi zewsząd napiętniony.

Drzewo, które gryzione od dwóch kresów bywa,

Jest bieg życia ludzkiego, którego ubywa

Co raz przez dzień у przez noc, a Lacherys dzika

Co dzień swego kres bliżey decreta przymyka.

Zmiie zasie cztery są cztery elementa,

Z których każdego z nas iest massa ciała wzięta.

Te póki z sobą w zgodzie, poty człowiek zdrowy,

A skoro bitwę wzniecą, kres życia gotowy i т. д.

[Це символи тих людей, які літа

Свої проводять у земних розкошах.

Одноріг – смерть означає, яка переслідує

Людину і її намагається швидше зловити.

Яма – це людям тимчасово дозволений світ,

Який звідусіль наповнений різними спокусами

Дерево, яке гризуть, буває, з обох кінців, –

Це течія людського життя, яка зменшується

Дедалі більше – вдень і вночі, а Ляхерис дика

Щоденно наближає його до призначеного кінця.

Чотири ж гадюки – це чотири елементи,

З яких наше тіло складається.

І поки вони у злагоді – доти й людина здорова,

А тільки почнеться в них битва – життя кінчається (польськ.). – Ред.]

Примітки

Вітріценський Яків-Жан (Якоб де Вітрі; близько 1170 – близько 1240), французький історик, автор книги «Історія Сходу».

Потебня Олександр Опанасович (1835 – 1891) – український і російський філолог, професор Харківського університету, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1875 р.).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 615 – 621.