2. Стаття О. Кочубинського

Іван Франко

Прозова часть збірки о скільки багата, о стільки різномасна. Бачимо там і сирі матеріали (листи Коллара до різних людей), і свіжо позбирані подробиці біографічні (Павла Кріжко «Дитячі літа Коллара»; Павла Бляго «Коллар в Пешті»; Йосифа Караска «Коллар у Відні»), і критичні оцінки поодиноких діл Колларових (Білого «Як росла «Slávy Dcéra»; Врхліцького «Колларів сонет з формального боку»; Полівки «Коллар – збирач і видавець народних пісень»; Юра Яношки «Коллар як духовний і проповідник»; Пастрнка «О археологічних дослідах Коллара»; В. Вондрака «О книжці Колларовій «Die Götter Rhetras») і в кінці ряд статей про значення Коллара і його ідей для різних літератур слов’янських (Станоє Станоєвич, «Коллар в споминах сербів»; Леандер Чех, «Значення Колларової «Slávy Dcéry» в чеській поезії»; Ян Воборнік, «Становище Коллара в літературі чеській»; Яр. Влчек, «Вплив Коллара на літературу словацьку»; Нерінг, «Посланіє Коллара о слов’янській взаємності на мові польській», Мих. Горнік, «Коллар і лужицькі серби»; Міловой Шрепель, «Коллар і хорвати»; Джорджевич, «Коллар і сербська література»; Ів. Франко, «Літературне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар»).

Певна річ, круг впливу діл Колларових сими статтями далеко не вичерпаний; бракує особливо праць про вплив його на польську і російську літературу; одна й друга були обіцяні і… не прислані; бракує й праці про словінців. Та все-таки те, що є, дає досить много і цінних подробиць. Біограф Коллара, критик, що займатися буде оцінкою його діяльності для сучасних і потомних, не буде міг поминути сеї книги і нагромаджених в ній матеріалів.

В повищім перечисленні я навмисно лишив на боці дві праці ширшого змісту, про котрі хотів би поговорити трохи докладніше: Ол. Кочубинського, професора славістики на університеті в Одесі, статтю «Романтична думка і дійсність» і М. Мурка «Колларова взаємність слов’янська». Обі ті праці займаються одною і тою самою темою, хоч з різних боків і в різнім дусі.

Слов’янська взаємність, отсе та, по думці проф. Кочубинського, «романтична думка», котрій він протиставить дійсність; отсе той, по думці доктора Мурка, реальний грунт, по котрому від часів Коллара аж дотепер, хоч звільна, та невпинно, йде слов’янська праця і наука. Вже з сього можна догадуватися, що ті оба – так сказати – публіцисти колларівської збірки (статті їх дійсно своїм вістрям звернені до сучасності) стоять на супротилежних становищах зглядом Коллара і його думки про слов’янську взаємність: Кочубинський бачить в ній нездоровий і у многому шкідливий романтизм, реакцію проти іншій, давнішній і, по його думці, здоровішій формі слов’янської взаємності чи навіть спільності, реакцію слов’янських партикуляризмів проти тій спільності, яку давнішим слов’янам (щоправда, тільки східно-полудневим) давала мова церковнослов’янська, невідлучна від православія; Мурко вважає сю реакцію конечною і здоровою і разом з Колларом вірить, що правдива спільність слов’янська можлива тільки на основі високо розвитих, а не придушених слов’янських партикуляризмів, то є слов’янських племінних і язикових індивідуальностей. Пригляньмося трохи ближче обом тим супротилежним поглядам.

Історія духовного розвою слов’янщини вказує як на факт величезної ваги – на витворення і розширення т[ак] зв[аного] церковнослов’янського язика. Де і як він витворився, котре слов’янське плем’я ним говорило, се й досі не перестало бути спірним питанням. Фактом є тільки те, що язик сей відразу, в писаннях слов’янських апостолів Кирила і Мефодія, виступає в незвичайній чистоті, в чудовім багатстві форм і лексикону, живості і різнорідності складні.

І що найважніше: Кирило і Мефодій були рівночасно не тільки першими слов’янськими, але й першими всеслов’янськими писателями: не тільки болгари, серби, руси, паннонці, але також чехи і поляки знали і читали їх книги на тій самій мові.

Політичні бурі, неприхильність Риму, напади німців і мадяр швидко звузили той круг впливу церковнослов’янщини, та все-таки аж до кінця XVIII віку він був іще досить широкий, обіймаючи собою сербів, болгар, южно-, біло- і великорусів, а також і православних румунів, що вправді в XVI віці почали витворювати письменство на своїй мові румунській, але в богослужінні уживали мови церковнослов’янської, а в письмі кирилиці. В тім довгім протягу часу на ниві церковнослов’янській постала величезна і багата література, котрої культурного значення хіба сліпий не бачить, література не тільки церковна (догматично-обрядова), але також навчаюча (проповіді, фізіологи, звіринці, травники, книги історичні, космографії), моралізуюча і поетична (легенди, отечники, апокрифи, збірки мудрих речень, т[ак] зв[ані] пчоли і т. д. ).

Література та з малими тільки ретушуваннями язиковими читалася і переписувалася зарівно у всіх народів того круга; твір, зладжений на сій мові де-небудь в Сербії або в Болгарії, вже швидко опісля тішиться популярністю в Північній Русі; «Палея», списана в Ковлі на Волині, читається в монастирі Хіландарськім на Афоні, твори перших двигачів болгарської літератури – Івана Екзарха, Климентія, царя Симеона, монаха Храбра і др. – зберігаються в численних відписах на Русі; писателі, як Григорій Цамблак, належать рівночасно до болгарської, сербської і руської літератури, працюють особисто і в Болгарії, і в Сербії, і на Русі; ще в XVIII віці українець Козачинський, вихованець Києво-Могилянської академії, на зазив сербів переходить з деякими товаришами до Воєводини, заводить там «слов’янські» школи і навіть пише для них шкільні драми з сербської історії.

Не говорю вже про тісні взаємини між южнорусами і великорусами в XVII і XVIII віках і про просвітню діяльність южнорусів в Ростові, Ярославлі, Москві, Петербурзі, Тулі, Тобольську і т. ін. Все те факти дуже великої ваги, всі вони можливі були тільки на основі спільного всім тим краям церковнослов’янського язика. Оттим-то й література, витворена на тій мові, не може вважатися виключно власністю нікотрого одного слов’янського народу: вона є здобутком вікової праці всіх слов’янських] народів православного круга, є в тім тіснішім значенні літературою всеслов’янською.

З уподобою вченого, що, задивившися в минувшину і весь увійшовши в круг її думок і розуміння, не хоче бачити пізніших часів і їх змінених відносин та інтересів, д. Кочубинський стоїть за ту велику слов’янську традицію і з того погляду вдаряє остро на Вука Караджича й на Палацького – пропагаторів слов’янських партикуляризмів, ударяє й на Коллара, котрий, хоч силкувався найти посередню дорогу, т. є. признавав будущину тільки для чотирьох слов’янських] діалектів (російського, польського, чеського і сербського), а прочим радив зливатися з ними, та все-таки стояв за розвій нових, народних язиків супроти старій церковщині, йшов за взірцями західних націоналістів, а не обертав очей на Схід, як се між чехами чинили патер Антонін Марек і особливо Юнгман (оба, впрочім, тільки на словах, бо на ділі оба працювали для чеського «партикуляризму», ба навіть, як Юнгман, клали під нього найміцніші основи, в’яжучи його нову добу зі старою!).

В спосіб, щонайменше дуже суб’єктивний, нав’язує проф. Кочубинський навіть Добровському свою улюблену думку про єдиноспасительність «Сходу», то є не знати вже, чи церковнослов’янського, чи прямо російського язика для західних слов’ян-партикуляристів. В листі Добровського до Копітара з д[ня] 22 мая 1811 р. читаємо:

«Die Slowaken stehen sich wacker genug gegen den Magyarismus, und wenn sie je ihre Sprache gegen eine andere vertauschen müssten, so gebe es ja doch eine bessere Wahl» [Словаки досить відважно чинять опір мадяризмові, та якби їм і довелось змінювати свою мову на якусь іншу, то вони могли б вибрати щось ліпше (нім.). – Ред].

Яку ліпшу мову мали б вибрати словаки, сього Добровський не сказав; проф. Кочубинський не сумнівається, що батько слов’янської філології думав про Схід (то є про що саме?), хоч зі зв’язку листа і з уваги на ввесь хід думок і уподобань Добровського досить ясно виходить, що він не міг думати ні про яку другу мову, як про найближчу словакам – чеську.

Проф. Кочубинський бачить шкідливість слов’янських партикуляризмів в тому, що, напр., у сербів реформа Вукова «розірвала історичну єдність між сербами і румунами», і в тому, що

«реформа літературна побіч добрих наслідків провела різку демаркаційну лінію відокремлення і знівечила можність взаємного добродійного впливу між сербами і русинами, як се було не тільки в давні часи, але ще й дуже недавно. Кілько користі для Росії на початку XIX віку принесли професори з Сербії в російських університетах, ті добрі, до росіян прихильні голосителі науки, а ніколи не наймити!»

Все те правда, а властиво тільки півправди. Вчителі-серби могли бути дуже корисні для Росії, та все-таки, думаючи по-людськи, вони повинні були б поперед усього стати «голосителями науки» в самій Сербії, а не лишати її на божу волю. Різка демаркаційна лінія вчинила те, що хоч і тепер видніші сербські і другі слов’янські діячі йдуть вчитися в Росію (згадаємо болгар Каравелових, Базова и др., сербів Марковича, Новаковича, словенця Мурка і др.) або обіймають там місце професорів (болгарин Дринов, серб Богішич, хорват Ягич, чех Первольф і др.), то все-таки кождий у себе дома находить о що зачепити руки, находить головний центр своїх духових і наукових інтересів, кождий, хоч і на чужині, працює все з найпильнішим оглядом на свій рідний край.

Демаркаційна лінія, покладена зростом слов’янських партикуляризмів, не перешкодила власне з часу їх зросту й зростові слов’янської, общеслов’янської науки, зростові праці вчених-славістів одної народності над двигненням других народностей. Досить буде згадати про многосторонні праці історичні і історико-літературні Шафарика, лінгвістичні і археологічні Міклошича, історико-літературні і язикові Ягича, його «Archiv für slawische Philologie», про праці над історією і літературою полудневих слов’ян южноруських учених Калайдовича, Венеліна, Григоровича, Бодянського, Голубинського і самого ж Кочубинського, великорусів Гільфердінга, Прейса, Ровінського, Макушева, чеха їречка і др. В працях Пипіна, Веселовського, Потебні, Драгоманова бачимо обнятий й опанований дотичний матеріал усіх слов’янських племен; навіть поляки в ролі Ржонжевського, Бодуена де Куртене, Каліни являються пильними робітниками на тім общеслов’янськім полі, йдучи тут за слідом своїх давніших попередників: Лінде, Мацейовського і др. Значить, на полі науки, взаємного пізнання, підпомагання слов’ян зріст партикуляризмів не тільки не став перешкодою, але навіть як би підмогою, бо той зріст партикуляризмів був зростом любові до свого рідного і близького, заглиблення в його минувше і теперішнє, а те заглиблення оп’ять вказало незлічимі зв’язки між життям поодиноких племен і вітхнуло в наукових робітників інтерес і охоту до пильного досліду тих зв’язків.

Що ж до «історичної єдності» сербів з румунами, то тут тяжко зрозуміти, як може проф. Кочубинський на серіо говорити про неї. Адже ж від XVI віку румуни зачали писати по-своєму, перекладувати церковні книги, святі легенди, проповіді і т. і. на румунське, видавати на тій мові офіціальні документи, писати літописи і т. і.; так що в початку XIX в. єдність румунів зі слов’янщиною була вже дуже невеличка і поверхова.

Вкінці не повинен би проф. Кочубинський забувати, яким коштом осягалася та «історична єдність». Адже ж кажім, що хочемо, а те общеслов’янське письменство не було вповні народним (хоч дещо з нього й проходило до народу), не виражало вповні потреб народу, не служило тим потребам, ба навіть інтелігентним силам кожного народу не давало досить поля до самостійного розвою. В 9/10 частях була се писанина перекладена, візантійщина. Та не в тім була біда, а в тім, що ціле життя в сфері тої візантійщини витворило було і серед слов’ян традицію, неприязну всякому новаторству, всякому широкому розвоєві індвидуальності людської. Не кажу вже про румунів, котрі зовсім не розуміли церковнослов’янського язика, але ж і серби, і болгари, і русини так само чули, що се не їх жива мова, і при всій підмальовці церковщини на лад своїх діалектів не переставали бачити в ній спеціальну мову церкви і книг церковних, так само як се було в Польщі, Угорщині, Німеччині і др. з латиною, навіть кухонною та макаронічною.

Жалувати нині за розривом історичної єдності православного слов’янства виходить на те саме, як коли б поляк почав бідкатися на Рея та Кохановського за те, що вони, заводячи польський партикуляризм, розірвали єдність історичну Польщі з Угорщиною (на основі латини), котра історично могла мати далеко більшу вагу, ніж фіктивна єдність сербів з Румунією. Чи бідкання таке було б на місці і чи воно гідне вченого чоловіка?

Примітки

Кріжко Павел (1841 – 1902) – словацький письменник, історик культури.

Бляго Павел (1867 – 1927) – словацький політичний і культурний діяч, журналіст, виступав за єдність чеського і словацького народів.

Карасек Йозеф (1868 – 1916) – чеський філолог-славіст і публіцист, учень і послідовник В. Ягича.

Білий Франтішек (1854 – 1920) – чеський історик літератури і критик, автор праць про поетику.

Полівка Іржі (1858 – 1933) – чеський фольклорист, лінгвіст та історик літератури. Основні наукові праці присвячені слов’янському фольклору.

Яношка Юрай (1856 – 1930) – словацький письменник і літературознавець.

Вондрак Вацлав (1859 – 1925) – чеський філолог-славіст, дослідник пам’яток старослов’янської мови.

Станоєвич Станоя (1874 – 1937) – сербський історик.

Чех Леандер (1854 – 1911) – чеський письменник та історик літератури.

Воборнік Ян (1854 – 1945) – чеський письменник та історик літератури.

Влчек Ярослав (1860 – 1930) – чеський історик літератури.

Нерінг Владислав (1830 – 1909) – польський славіст та історик літератури, дослідник давньої польської літератури і мови.

Торнік Міхаель (1838 – 1894) – сербо-лужицький філолог і письменник.

Шреттель Міловой (1862 – 1905) – хорватський історик літератури.

Джорджевич Джордже (1867 – 1898) – сербський філолог, брав участь у підготовці до друку пісень і казок В. Караджича.

Мурко Матія (1861 – 1951) – чеський і словенський філолог та етнограф, історик слов’янських літератур.

Паннонці – назва, вживана щодо слов’янських народностей, які проживають в Середньодунайській рівнині. Походить від давньоримської провінції Паннонія, яка займала цю територію.

«Палея» – пам’ятка давньоруської літератури. Свій початок бере від візантійської книги 9 ст., в якій викладаються старозавітні біблійні історії.

Іоанн Екзарх (жив на початку X ст.) – давньоболгарський письменник.

Климентій Словенський (886 – 916) – давньоболгарський письменник, засновник болгарської писемності.

Симеон – болгарський цар (893 – 927).

Монах Храбр – Храбр Чорноризець (кінець IX – початок X ст.) – давньоболгарський письменник, монах, автор трактату «О письменах», в якому виступив на захист слов’янського алфавіту і права писати слов’янською мовою літургійні твори.

Цамблак Григорій (1364 – після 1450) – болгарський і український церковний діяч та письменник.

Козачинський Михайло (1699 – 1755) – український письменник і педагог, учителював у Сербії, пізніше був професором Києво-Могилянської академії.

Воєводина – історична область у Сербії.

Палацький Франтішек (1798 – 1876) – чеський історик та політичний діяч.

Марек Антонін (1785 – 1877) – чеський письменник і перекладач, діяч національно-культурного відродження.

Копітар Варфоломій (1780 – 1844) – австрійський і словенський філолог-славіст, видавець пам’яток старослов’янської мови.

…болгар Каравелових… – Йдеться про братів Каравелових: Любена (1834 – 1879) – болгарського письменника, перекладача, основоположника реалізму в болгарській літературі, одного з організаторів і керівників національно-визвольного руху болгарського народу, та Петка (1843 або 1845 – 1903) – болгарського політичного діяча, прем’єр-міністра (1880 – 1881, 1884 – 1886, 1901).

Вазов Іван Мінчов (1850 – 1921) – болгарський письменник і громадський діяч.

Маркович Свєтозар (1846 – 1875) – сербський революціонер-демократ, філософ-матеріаліст, публіцист і літературний критик.

Новакович Стоян (1842 – 1915) – сербський громадський і політичний діяч, історик та філолог, автор граматики сербської мови.

Дринов Марин Степанович (1838 – 1906) – болгарський і російський історик та філолог, один з організаторів «Історико-філологічного товариства» в Харкові, своїми працями заклав основи болгарської історичної науки.

Богішич Балтазар (1834 – 1908) – сербський історик права, етнограф і громадський діяч. Був професором Новоросійського (м. Одеса) університету (1869 – 1872).

Первольф Йозеф (1841 – 1892) – чеський і російський історик-славіст, дослідник слов’янських культурних і політичних взаємозв’язків.

Міклошич Франц (1813 – 1891) – австрійський і словенський філолог-славіст, основоположник методу порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов та епосу, автор «Порівняльної граматики слов’янських мов» (4 т., 1852 – 1875) та «Етимологічного словника слов’янських мов» (1886).

Калайдович Костянтин Федорович (1792 – 1832) – російський історик-археограф, спеціаліст з давньослов’янської палеографії, писемності.

Венелін (Гуца) Юрій Іванович (1802 – 1839) – російський і український історик, філолог, етнограф. Автор праць з історії, філології та етнографії болгарського народу, дослідник української народної творчості.

Бодянський Осип Максимович (1808 – 1877) – український і російський філолог-славіст, історик і письменник. Належав до ліберального крила слов’янофілів.

Голубинський Євген Євстигнійович (1834 – 1912) – спеціаліст з історії російської та південнослов’янських церков, історик слов’янських культур.

Гільфердінг Олександр Федорович (1831 – 1872) – російський історик-славіст, етнограф, лінгвіст і публіцист. Автор праць з історії слов’ян, збирач і дослідник билин.

Прейс Петро Іванович (1810 – 1846) – російський філолог-славіст.

Ровінський Павло Аполлонович (1831 – 1916) – російський історик-славіст, етнограф, філолог, географ і публіцист. Автор тритомної праці «Черногория в ее прошлом и настоящем» (1888 – 1915).

Макушев Вікентій Васильович (1837 – 1883) – російський історик-славіст і філолог. Основні наукові праці стосуються історії південних слов’ян.

Іречек Йозеф (1825 – 1888) – історик чеської літератури, видавець пам’яток давньої писемності.

Веселовський Олександр Миколайович (1838 – 1906) – російський філолог, академік (з 1880 р.), дослідник російської, слов’янських та західноєвропейських літератур. Представник порівняльно-історичного методу в літературознавстві.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 – 1895) – український публіцист, учений і громадський діяч.

Ржонжевський Адам (1844 – 1885) – польський письменник та історик літератури.

Бодуен де Куртене Іван Олександрович (1845 – 1929) – російський і польський мовознавець, академік Краківської Академії наук (з 1887 р.), член-кореспондент Петербурзької Академії наук (з 1897 р.), автор праць з фонетики, діалектології, загального і порівняльно-історичного мовознавства.

Каліна Антоні (1846 – 1908) – польський мовознавець і етнограф, автор праць з історії слов’янських мов.

Лінде Самуель Богуміл (1771 – 1847) – польський філолог, лексикограф, автор словника польської мови в шести томах (1807 – 1814).

Мацейовський Вацлав Александер (1793 – 1883) – польський юрист та історик. У своїх працях проводив ідею єдності слов’ян.

Рей Миколай (1505 – 1569) – польський письменник епохи Відродження, один із зачинателів національної літератури.

Кохановський Ян (1530 – 1584) – польський поет епохи Відродження, один із зачинателів національної літератури.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 54 – 59.