3. Програмна праця Я. Коллара

Іван Франко

Праця д-ра Мурка М. «Kollárova vzájemnost slovanská» (стор. 201 – 232) є не тільки найобширніша, але, без сумніву, найважніша з усіх праць, заміщених в колларівській збірці. І певно, що коли котра з праць Колларових заслуговувала на найпильнішу увагу, то не його дидактично-археологічно-лірична поема «Slávy Dcéra», не його писання археологічні та лінгвістичні, що ніколи не мали наукової стійності, а іменно та маленька розправка, котрої перший нарис по-чеськи опублікований був 1836 р. в словацькім журналі «Hronka. Podtatranská zabavnice» (т. 1, кн. 2) п[ід] заголовком «О literarnej vzájemnosti mezi kmeny a nářečimi slavskými».

Сю книжку журналу порозсилав Коллар любителям слов’янщини в різних краях: полякові Росцішевському до Кракова, Кеппенові до Петербурга, Людевітові Гаєві до Загреба, сербові Павловичу і т. і. Серби і хорвати поквапилися зараз перекласти сю розправку, вона вийшла ще в 1836 р. по-сербськи і по-хорватськи. Польський переклад, доконаний, мабуть, в тім же році, лишився в рукописі; на російське стаття не була переложена.

Та проте Коллар і сам «на жадання більше слов’ян» переклав свою статтю на німецьке, розширив її значно, додавши до первісних 11 ще нових 9 розділів, і видав 1837 під заголовком: Über die literarische Wechselseitigkeit zwischen den verschiedenen Stämmen und Mundarten der slavischen Nation. Von Johann Kollar. Pesth, 1837, друге вид[ання], Leipzig, 1844. Ся книжечка здобула Колларові європейську славу, була перекладена на російське (в р. 1838 в «Московских ведомостях», а 1840 в «Отечественных записках», перекл. Срезневського), на сербське, на чеське і т. і.

З сього другого перекладу знав, мабуть, сю розправу й Шевченко, у котрого іменно в р. 1840 бачимо перші проблиски думок о слов’янщині (в «», в передмові до них і в уривку російської драми «», писаному також около того часу). Яке враження робила Колларова праця на тодішніх слов’янських патріотів, бачимо з одного листа словінця Станка Враза з р. 1848, котрий між іншим писав:

«Ся книжка – се слов’янська євангелія, де її читають: коли побачите, що се діло діється, то знайте, що приближується царство боже».

Що се було за «царство боже»? Коллар у вступі до своєї розправи висказував се так:

«Zum erstenmale wieder nach vielen Jahrhunderten betrachten sich die zerstreuten slavischen Stämme als ein grosses Volk und ihre verschiedenen Mundarten als eine Sprache, erwachen zum Nationalgefühl und sehnen sich nach einem engeren Aneinanderschliessen» [Уперше знов, після багатьох століть, розсіяні слов’янські племена вважають себе за один великий народ, а свої різноманітні говірки – за одну мову, збуджуються до національного почуття і прагнуть до більш тісного з’єднання між собою (нім.). – Ред].

Се була подвійна помилка: раз те, що почуття свояцтва між слов’янами в давніших часах усе було живе, а взаємні зв’язки між ними часті і різнорідні, а по-друге, що те, що Коллар клав як факт, були тільки його pia desideria. Власне з кінця XVIII віку взаємини між слов’янами почали різко мінятися. Одна, могуча колись слов’янська держава Польща упала і була розібрана між іншими – також своїми ж братами – слов’янами. На полудні вибилася з-під турків Сербія, а по всій слов’янщині повіяло з Заходу новим духом, котрий голосив поворот «до природи», до народності і її простоти, плодив демократизм, любов до пісні, звичаїв і мови простого люду, значить, остаточно мусив підкопати тоту єдність православних слов’ян на основі церковнослов’янщини, о котрій ми вище говорили, мусив також в Чехії, Польщі і других західнослов’янських краях підкопати панування латини, Німеччини і макаронізму. Західний демократизм у слов’янщині значив зріст слов’янських партикуляризмів.

Велика вага Колларового голосу лежала в тім, що він, змагаючи до поєднання слов’ян, щоб вони були celek a ne drobtove, силувався оснувати се своє змагання не на мертвій давній єдності чи то церковнослов’янській (за чим ще нині жалує д. Кочубинський), чи то латинській, а власне на тім новім руху, на демократизмі, бажав збудувати jednu sochu богині слави не з одноцільної і мертвої маси, а власне з живих партикуляризмів. Сам бувши протестантським попом, він зовсім не глядів на жодні обряди і віроісповідання; сам належачи до народу вбогого, малого і недержавного, він не кермувався ніякими побічними політичними інтересами, чого ніколи не могли обминути панславісти російські ані московського, ані київського типу («федерація слов’ян під протекторатом царя російського» в програмі Кирило-Мефодіївського братства).

Щоправда, і в тих питаннях був Коллар дитиною свого часу. Як ученик німецьких філософів (головно Фіхте і Шеллінга, що тоді помагали, між іншим, приготовлювати німецьку єдність державну), він потроху боявся надто великого зросту партикуляризмів слов’янських і не допускав їх більше як чотири. Його слов’янство складається з чотирьох головних віток: чеської, польської, руської і сербської; дрібніші слов’[янські] народності повинні горнутися, єднатися з сими головними.

Оттим-то Коллар був прихильником т[ак] зв[аного] ілліризму Людевіта Гая, що силувався звести вкупу всіх сербів, хорватів і словінців і витворити з них одну іллірську націю з одним письменством замість давніших партикулярних вроді дубровицького, хорватсько-кайкавського, хорватсько-словенського в дусі Рельковича і т. і.; оттим-то він, хоч сам не писав зовсім чисто по-чеськи, все-таки був противний патикуляризмові своїх земляків-словаків і накликав їх до літературної єдності з чехами. Мав Коллар і свої віроісповідні вподобання: грецька (православна) церков здавалася йому вищою понад латинську і протестантську. Та все-таки, к честі його, треба сказати, що тих своїх думок він не клав як вугольний камінь своєї програми, не ставив границь партикулярному розвиткові слов’янських] національних одиниць (досі можна, а далі ні) і ніколи не проявив і тіні якої-небудь релігійної чи віроісповідної нетолеранції.

Великий вплив на Коллара мав ще один німецький учений – Гердер, котрого справедливо можна назвати батьком слов’янофільства. В IV томі своїх знаменитих «Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit» подав він характеристику вдачі, побуту і історії слов’ян, того «голубиного народу», котрий ніколи нікому кривди не чинив, не грабував, а, занявши місця, покинуті другими і свободні, занімався сумирно управою ріллі. Сей розділ Гердерової книги стався каноном усіх пізніших слов’янофільських доктрин.

В своїй «Slávy Dcéra» Коллар перефразував і розширював та ілюстрував кожде його речення; на його основі виголосив він і видав ще в р. 1822 дві проповіді про добрі прикмети слов’янського народу. Сі дві проповіді майже дословно перейняв Шафарик до своєї книги «Geschichte der slavischen Sprache und Literatur nach allen Mundarten» (1826). В Гердерову ідилічну характеристику слов’ян вірили також Добровський і Копітар. Не диво, що й у книжці про взаємність слов’ян кладе Коллар сю характеристику як один з основних каменів, бачачи в широкім розвитку слов’янства запоруку нового, гуманнішого і сумирного звороту в історії Європи. Погляд сей, хоч історично невірний, був все-таки випливом високих гуманних ідей, що лежали в основі світогляду Гердера і котрими живо перейнявся був також Коллар.

Отсі чотири головні племена слов’янські враз із угрупованими довкола них підрядними племенами, розвиваючися кожде свобідно і самостійно, мали, по думці Коллара, лучитися разом у одно вище, могуче тіло зв’язком взаємності. Як розумів Коллар сей зв’язок? Вище вже було сказано, що політику він виключав із своїх міркувань. Щоправда, ще в «Slávy Dcéra» він плакав, що слов’янство

na ziomku a drobnosti

Rozervane zhoubnym latanaszem,

Pod knižetem, carem, kralem, bašem

Žijicim co kaluz v temnosti,

[Розірване на уламки і подрібнене губителем сатаною, живе, як калюжа в темноті, під князем, царем, королем, башею (чеськ.). – Ред]

та в книжці про взаємність він не доторкався сеї болючої матерії, може, прямо для того, щоб не дразнити правительства, вивішуючи хоругов політичного панславізму, а може, й міркуючи, що пропагований ним панславізм літературний звільна проложить стежку і для таких змін, котрі б дали поодиноким слов’янським племенам змогу жити і розвиватися свободніше.

Отсе мовчання про політичний бік слов’янського діла, чи воно походило з надто ідилічного розуміння, чи з дипломатії, – треба вважати великою хибою Колларової програми і головною причиною того, що при всіх здорових і вірних поглядах, у ній зложених, в цілості вона все-таки лишилася туманною і фантастичною, далеко більше ніж костомарівська «федерація під протекцією». А злобних денунціацій, що поза «літературною взаємністю» у Коллара схована політика і навіть прямий поклик до Росії, щоб вона з’єдинила всіх слов’ян під своєю рукою, не хибло ще від самого виходу повної «Slávy Dcéra» p. 1832, не хибло й після книжки про взаємність.

«Über die literarische Wechselseitigkeit» – стояло написано в самім наголовку Колларової книжки. В літературі і науці повинні були слов’яни з’єдинитися в одну цілість і сказати своє нове слово в європейському духовому концерті, слово настільки могуче, щоб наука і творчість європейська після французів та німців «потекли слов’янським коритом».

Не мала се бути така «своя мудрість», про яку заїкнувся Шевченко, супротилежна мудрості західній; слов’яни повинні були покористуватися здобутками Заходу, розвиваючи при їх помочі свої питомі національні основи. Як на средства такого розвитку вказував Коллар на засновування кафедр університетських для слов’янознавства і бібліотек слов’янських книг по всіх важніших осередках слов’янщини, на виучування слов’янської мови у всіх її наріччях і в її праслов’янській основі, на подорожі діячів слов’янських і відвідування всіх «братніх племен», на періодичні з’їзди слов’янських учених і патріотів, на збирання і видавання слов’янських народних пісень, приповідок і т. ін., на очищування слов’янської мови від чужонародних слів і форм, на витворення однопільної слов’янської правописі і т. і.

Як бачимо, самі такі речі, котрі сьогодні ніхто не став би вважати чимось небезпечним і грізним, ба, що більше, речі, нині в значній мірі вже осягнені, значить, і тоді вже зовсім практичні. Звісно, практичні в загальному обсягу, а не в усіх подробицях, в котрих Коллар іноді переборщував, коли, напр., ділив усіх слов’ян-патріотів на 3 ступені: на першім ступені повинен був кождий знати бодай чотири головні слов’янські наріччя, так щоб розумів розмову кождого слов’янина і міг прочитати кожду слов’янську книгу; на другім ступені повинен був знати також менші слов’янські наріччя і піднаріччя, а на третім повинен був бути правдивим порівнюючим лінгвістом, т. є. знати всі слов’янські наріччя живі і вимерші, всі слов’янські пам’ятки, а також мови литовців, латишів, курляндців (естів), румунів, албанців, новогреків і т. і. Ся філологічна основа слов’янського патріотизму нам нині мусить видаватися забавною, та вона не була такою в часи Коллара, коли суспільна економія ще не була одною з підвалин людського мислення, а література і філологія мали в собі трохи що не все те, що нині називається життям народним, національністю.

Отсі способи повинні були, по думці Коллара, довести до того, щоби кождий свідомий слов’янин міг чути себе сином великої слов’янської сім’ї, міг сказати, що у нього одна вітчизна – Всеслов’янщина, міг чути себе дома в кождім слов’янськім краю, міг сказати, перефразуючи слова Горація: я слов’янин, і ніщо слов’янське мені не чуже. Не досить на тім: слов’янське духове життя під впливом тої взаємності повинно було заточувати щораз то ширші круги по всій Європі, слов’янська пісня, одіж, поведінка повинні були статися модними навіть в Парижі та Берліні. Погляньмо ж, як стоїть діло тепер?

Примітки

Росцішевський Адам (1774 – 1844) – польський письменник.

Кеппен Петро Іванович (1793 – 1864) – російський бібліограф, археограф, статистик та етнограф, діяльний організатор славістичних досліджень. Видавав у Петербурзі перший міжнародний бібліографічний журнал «Библиографические листки» (1825 – 1826), в якому друкувались відомі російські та зарубіжні вчені-славісти.

Павлович Теодор (1804 – 1854) – сербський письменник і публіцист, активний діяч «Матиці сербської», засновник і редактор ряду наукових журналів та газет.

«Московские ведомости» – щоденна російська газета, що виходила у Москві з 1756 до 1917 р. Після 1863 р. набула реакційного спрямування.

«Отечественные записки» – російський літературно-політичний журнал, що виходив у Петербурзі в 1818 – 1830 та 1839 – 1884 рр.

Враз Станко (1810 – 1851) – хорватський поет-романтик і критик (словенець за походженням), діяч ілліризму.

Панславісти – представники громадської і політичної течії серед слов’янських народів (головним чином кінця XVIII – XIX ст.), що відображала прагнення до державного об’єднання слов’ян.

Фіхте Йоган-Готліб (1762 – 1814) – німецький філософ-ідеаліст.

Шеллінг Фрідріх-Вільгельм-Йозеф (1775 – 1854) – німецький філософ-ідеаліст.

Релькович Матія Антун (1732 – 1798) – хорватський письменник і просвітитель.

Гердер Йоганн-Готфрід (1744 – 1803) – німецький письменник і філософ.

Горацій – Квінт Горацій Флакк (65 – 8 рр. до н. е.), римський поет, автор двох книг сатир, книги од, ліричних віршів.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 59 – 64.