5. Думки М. Мурка про Коллара

Іван Франко

З усього, що досі сказано, можна зрозуміти, що Колларові думки о слов’янській взаємності не обіймали всіх взаємин слов’янських, що більше, лишали на боці власне такі справи, що мусили мати найбільший вплив на загальну фізіономію слов’янщини. Програма Коллара була далеко скромніша, і д-р Мурко зовсім вірно характеризує ту програму як програму студій слов’янських. І ся програма була така, що її сповнюванню не могли стати на перешкоді погані взаємини політичні, хоч певна річ, що добрі взаємини політичні були б вплинули й на її розвій далеко корисніше.

Про нинішній стан студій слов’янських стоїло б поговорити докладно. Та поки що ми ограничимося на тім, що про се говорить д-р Мурко.

Вчительскі і шкільні кафедри слов’янських язиків маємо сьогодні не тільки по всіх університетах і духовних академіях в Росії, але також в Австрії і Угорщині по всіх університетах, до котрих учащають слов’яни, побіч кафедр відповідних язиків крайових, о котрих також годі викладати без огляду на церковну старослов’янщину і на другі мови слов’янські. Для кафедр в Пруссах ще в р. 1841 випрацював програму сам Шафарик, і нині читаються лекції слов’янських язиків і літератур не тільки в Берліні, Бреславі та Липську, але студії славістики мають своїх представників також у Франції, Англії і в других краях.

При всіх кафедрах в Австрії находяться також семінарії з бібліотеками, в котрих находяться не самі тільки граматики і словники, але також інші діла на всіх слов’янських мовах. Також щодо публічних бібліотек міг би Коллар нині бути вдоволений, хоч для наших потреб вони далеко не вистарчають». Замічу тут при нагоді, що особливо обі бібліотеки львівські – університетська і Оссолінських – на слов’янські книги (крім польських) дуже вбогі, і, напр., таке капітальне в славістиці діло, як Рігерів «Slovnik nauczny», не існує в багатій бібліотеці Оссолінських!

Для порівнюючої граматики всіх нарічій слов’янських редагував у Віденській академії швидко по її заснуванні Шафарик спеціальну програму, а Копітарів ученик Міклошич написав діло, що дорівнює своєю стійністю працям Я. Грімма і Діца. Нині кождий слов’янський граматик і етимолог, котрий хоче бути справді науковим, мусить знати інші слов’янські мови і праці о них, а дослідів про слов’янську старовину і також про поезію народну навіть здумати собі не можна без порівнювання всіх слов’янських і, розуміється, також чужих джерел.

Обміна творів літературних між писателями різних народностей сповнювала і сповнює свою службу. Недарма захвалював Коллар також подорожування по краях слов’янських і відвідування братніх племен. Він же ще в 1836 році проектував «наукові і приятельські з’їзди славістів з усіх нарічій, щороку в столиці іншого народу, на подобу з’їздів німецьких природознавців». Чи ж не був Коллар бистрим обсерватором того, що було добре у других? Тільки в 1837 р. слідом за німецькими природознавцями та лікарями пішли також deutsche Philologen und Schulmänner. З’їзди всяких спеціалістів є нині на деннім порядку, тільки заступники такої обширної і важної галузі знання, як славістика, не здужали ще досі з’їхатися і згромадитися. Яке широке поле лежить іще тут для взаємності!

Одною з підмог взаємності вважав Коллар також збирання і видавання народних пісень і приказок, котре дало у всіх народів слов’янських знамениті здобутки, освіжило артистичну поезію і збагатило мову літературну. Викидування чужонародних слів і форм, що мало буцімто приближувати слов’ян до ідеалу мови всеслов’янської, т. є. такої мови, котру б кождий слов’янин з якого-будь племені легко міг зрозуміти, уявляв собі Коллар трохи наївно, як се загалом чинять усі пуристи.

Певна річ, що викидування, а часто й дуже недотепне «перекладання» міжнародних слів, особливо в науковій термінології, ще більше віддалило слов’ян одних від других, а й принимання слів з одної слов’янської мови до другої робилося не раз в надто великій мірі і без приноровлення до духу і звукових правил рідної мови. Так, власне, поступали чехи, словаки, серби, хорвати і словенці. Се вияснюється тим, що західні слов’яни розуміли ті мови, з котрих по більшій часті позапозичували собі слова, та й надто дійсно мали причини очищувати своє слов’янство. Тільки поляки і росіяни полишили хаос у своїх термінологіях та технічних виразах для штук і наук.

Взагалі Коллар, ставлячи такий ідеал «всеслов’янської» мови, сам собі перечив, бо противився насильному мішанню слов’янських нарічій. Ще й довго після Коллара таке «приближування» було улюбленою метою змагань слов’янських патріотів, ба ще й нині дехто думає, що слов’яни вже би порозумілися, коли б кожде плем’я держалося тільки своїх питомих слів і форм». Не лишнім буде додати, що власне вся філологія наших старо- і общерусів держиться на такій самій фікції: відкидаючи в велико- і малоруській мові масу новотворів, чужих слів і т. ін., вони дошукуються чистого, спільного язика і по більшій часті благополучно вскакують у мертву церковщину, котра хоч «чиста», хоч становить подекуди спільне тло обох язиків, все-таки не є матір’ю ні одного, ні другого.

Коллар проектував також «одностайну, філософічну і в дусі слов’янської мови уладжену правопись, про котру мали б порозумітися всі слов’яни, а особливо ті, що вживають однакових письмен латинських чи кирильських». Ся думка чулася з різних боків, подавалися різні проекти. Вкінці взяла верх нинішня правопись чеська, не тільки у чехів і словаків, але прийняли її також хорвати, а від них і словенці.

Нові букви збагатили відповідно латинську азбуку; найліпший на се доказ в тім, що їх уживається в транскрипції на латинку всяких інших язиків з осібними азбуками, а також уже в німецьких працях діалектологічних. Колларова думка допомогла до конечної побіди також Буковій реформі кирилиці для моей сербської. В дусі Коллара задумана була й малоруська фонетика (кулішівка), а тепер приготовується також реформа правописі болгарської». Додамо тут, що власне сими днями вийшла перша книжка місячника «Български преглед», друкована вже новою, упрощеною правописсю.

Також головна думка літературної взаємності не лишилася пустим словом. Праці західних славістів швидко ставалися звісними росіянам і навідворіт. Взаємна моральна, а також матеріальна підмога серед тодішніх тяжких умов служила велику службу. Нині ми знаємо, що за епохальні «Slovanské starožitnosti» Шафарикові мусимо дякувати не тільки чеських патріотів, але також Погодіна, котрий делікатним способом спомагав Шафарика книжками і грішми. В листах слов’янських учених і писателів з тих часів завсігди находиться рубрика: у нас вийшли такі а такі книжки, і всюди находилися добровільні комісіонери для їх розширювання.

Який успіх мала отся взаємність, посвідчує нам, напр., іллірський поет Станко Враз: збірка його віршів «Gusle i tambura», друкована в Празі 1845 року, мала більше абонентів у Чехах, ніж у Славонії, Далмації, Сербії і Боснії; навіть Морава перевищила разом узятих Сербію і Боснію. Між передплатниками Колларових «Národnich Spievanek» находимо також сербів, хорватів, словенців і поляків. В літературних часописях находимо короткі огляди літератур різних слов’янських народів, писані авторами з різних слов’[янських] народностей. Так, напр., Враз на співробітників до свого «Кола» , що мало бути вченим органом усіх югослов’ян, запросив також поляків, чехів і росіян: Запа, Дубровського, Ербена, Шафарика, Срезневського і др.

Наскрізь в дусі Колларової взаємності була видана в р. 1851 в Загребі «Матицею іллірською» латинським і кирильським письмом відозва до всіх слов’янських літературно-наукових товариств, щоб до якого-небудь слов’янського міста, найліпше до Варшави або до Белграда, вислали своїх делегатів для поради над тим, «як би приблизити різні способи писання у слов’ян один до одного і покласти в дусі правдивої слов’янської взаємності правила, по яким би слов’янські наріччя мали розвиватися, щоби на будуще щораз то більше не розбігалися. Коли вже не суджено нам мати одну письменну мову, то обов’язані ми, озираючися на давніх греків, пильнувати, щоб мови наші чимдалі і все більше сходилися з собою». Та інтервенція Баха не допустила до сього з’їзду.

Багато робили вже й приміри. На взір «Матиці сербської», основаної 1826 р., основана була в 1831 р. «Матиця чеська», ся знов сталася взірцем для іллірської (опісля хорватської), галицько-руської, лужицько-сербської в Будишині, словацької і словенської; навіть російську проектував в р. 1857 Вол. Ламанський, також після чеського взірця (гл[яди] його книжку «О распространении знаний в России», 42 – 46).

Так само взірцем були опісля чеські товариства сокольські, співацькі і драматичні, завдаткові, Матиця шкільна і інші заходи около піднесення і охорони народності. Деякі пісні, танці і другі композиції розширилися по цілім слов’янськім світі, причім вийшли речі дуже характерні для першого слов’янського вітхнення. І так чеська «марсельеза» («Hej, Slovane») є не що, як польський «Marsz Dąbrowskiego», під котрого мелодію поляки підложили пізніше «Jeszcze Polska nie zginęła», a русини «Ще не вмерла Україна». Для більшої частини слов’янського світу ся бойова пісня непригожа! Годиться також зазначити, що чеський її текст є переробкою давнього протестантського хоралу проти Риму.

Взаємність помогла також товариському і публічному життю, скріпляла народну самосвідомість і чимало притінювалася до духового і політичного відродження. А розумілася та взаємність завсігди в дусі Колларовім, хоч і практично. Так писав Гавлічек, так говорено і роблено на слов’янськім з’їзді в Празі 1848 р., в котрого маніфесті до народів європейських дочуваємося думок Колларових. З такими думками вертали до краю перші славісти російські, в тім дусі виголошували свої промови на московськім з’їзді 1867 р. Палацький і Рігер (гл[яди] його естетичне порівняння слов’янської взаємності з гармонією московських дзвонів, котрої б не було, коли б гудів тільки один великий, і його мітке слово: розмаїтість в гармонії).

Вже Коллар порівнював Слов’янщину з многогалузистою липою, що має чотири великі конарі. Так і завсігди будуть говорити поважні слов’янські мужі, бо кожда слов’янська народність хоче заховати свою індивідуальність і не може навіть її занехати, хоч би одиниці сього й хотіли.

А коли запитаємося вкінці, що сталося з Колларовою вірою в культурну місію слов’ян, то й тут мусимо висказати своє признання співакові «Slávy Dcéry». Не буду мовити про те, що перед упливом століття сповнилося його пророкування:

Kroj, zvyki zpiev lidu našeho

bude modnym nad Seinou i Labem.

До сього привели все-таки причини іншого роду. Та подумаймо, як відплатилися західноєвропейській поезії за її взірці Міцкевич, Пушкін і Лермонтов, хоч і не йдучи за Колларовими поглядами, як допомогли до розвою техніки роману і новели Тургенев і Крашевський, чим є для всіх літератур російський реалізм і його любов до нещасних, що якнайбільше приближується до Колларового гуманізму, як свіжо виступає на світ польське і російське малярство, чого доконує і буде доконувати чеська музика.

Науки не потечуть слов’янським коритом, як колись віщував Коллар, але і в них слов’яни працюють успішно і з пожитком для себе і для своїх учителів. Одним словом: не сотворимо, мабуть, нової культури, але на старих і нових європейських основинах, котрі шанував також Коллар, до теорій проти «гнилого Заходу» він ніколи б не був прихилився, працюємо над своєю освітою і допомагаємо до творення вселюдської цивілізації, котра ніколи не була ділом тільки одного народу.

На тій виписці ми й кінчимо свої уваги над пам’ятною книжкою про Коллара, котра, як бачите, справедливо мусить уважатися цінним вкладом в науку про слов’янщину, а й по своїм провідним думкам становить гарне свідоцтво того широкого толерантного та далекого від партійної чи національної ексклюзивноеті духу, що проймає сучасну славістику в її найкращих представниках.

Примітки

Рігер Франтішек Ладислав (1818 – 1903) – чеський буржуазний політичний діяч, публіцист, лідер партії старочехів, видавець першої чеської енциклопедії – «Slovnik naucny» (1859 – 1874).

Грімм Якоб (1785 – 1863) – німецький філолог, автор «Німецької граматики» (1819 – 1837) та «Історії німецької мови» (1848).

Діц Фрідріх (1794 – 1876) – німецький філолог, автор праць з романського порівняльно-історичного мовознавства.

«Български преглед» – болгарський науково-літературний і громадсько-політичний журнал, виходив у 1893 – 1900 рр.

Далмація – історична область на території сучасних Хорватії і Чорногорії.

«Коло» – науково-літературний журнал, який видавав у 1842 – 1850 рр. хорватський поет і критик Станко Враз.

Дубровський Петро Павлович (1812 – 1882) – російський філолог-славіст, у 1842 – 1843 рр. видавав у Варшаві російською і польською мовами журнал «Денница», який пропагував ідею єднання слов’янських народів.

Ербен Карел Яромир (1811 – 1870) – чеський поет, фольклорист та історик, видавець слов’янського фольклору та історичних пам’яток.

«Матиця іллірська», «Матиця сербська», «Матиця чеська» – назви громадських культурно-освітніх (переважно видавничих) товариств у слов’янських країнах (XIX – початок XX ст.), які ставили своїм завданням розвиток національних культур і боротьбу з асиміляторською політикою буржуазних урядів Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини.

Ламанський Володимир Іванович (1833 – 1914) – російський історик-славіст, академік Петербурзької АН (з 1900 р.), слов’янофіл.

Гавлічек-Боровський Карел (1821 – 1856) – чеський письменник-сатирик, публіцист і політичний діяч. Своєю творчістю сприяв становленню реалізму в чеській літературі.

…на московськім з’їзді 1867 р. – Мається на увазі московський слов’янський з’їзд 1867 р., який проводили слов’янські буржуазні організації Росії та Австрії. На з’їзді виявилися суперечності між російськими панславістами, що претендували на керівну роль у слов’янському русі, та більшістю делегатів інших країн. З’їзд не прийняв жодного рішення, що, по суті, було поразкою панславістів.

Крашевський Юзеф Ігнаци (1812 – 1887) – польський письменник, автор соціально-побутових повістей з життя села та історичних романів, один із зачинателів реалізму в польській літературі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 71 – 76.