4. Політична ворожнеча слов’ян і ріст москвофільства

Іван Франко

Взаємини між слов’янами від часу видання Колларової книжки поступили так значно наперед, і в політичнім і в духовім житті слов’янщини набралося стільки важних фактів, що огляд їх, бодай побіжний, може бути дуже навчаючий. А поперед усього важно те, що, говорячи нині о взаємності слов’янській, ніхто вже не поважився б дати приложника «літературна», не поважився б ограничити ту взаємність на саму літературу та філологію, а виключити політику. Противно, слов’янство переконалося за тих 50 літ, що розвій національний без розвою політичного майже немислимий і що розвій духовий, літературний, хоч звичайно випереджує розвій думок і змагань політичних, все-таки тільки поруч із сим другим набирає живості і сили, а звичайно є його предтечею, приготуванням.

Ми вже згадали про те, як Колларів невинний літературний панславізм ще в 1830-тих роках прислужні сикофанти перетягли на політичне поле. Сикофанти ті ще й нині не замовкли, і ось, напр., у виданій сими днями моравським послом, німецьким лібералом Скене, брошурі про розвій чеського національного змагання в Чехії і Моравії про чеський «панславізм» відогріто ті самі баламутства, котрі перед 1848 роком перемелював Шузелька в своїх голосних брошурах вроді «Soll Europa kosakisch werden?». Та спитаймо себе: на кілько в сих 1850-ти роках політичні факти серед слов’янщини дають права до таких запитів? Або іншими словами: в якім напрямі йде політичний розвій поодиноких слов’янських племен і чого від нього можна в Європі надіятися чи боятися?

Переберімо важніші факти міжслов’янських взаємин від р. 1830, то що побачимо? В рр. 1830 – 31 війна між росіянами і поляками, що скінчилася безліччю зсилок, кар і конфіскат. В р. 1846 різня мазурська, де польські мужики різали польських панів, а в двох-трьох місцях і руські мужики виступали проти польських панів.

В р. 1848 в Галичині розпочинається боротьба між русинами і поляками; в Празі з’їзд слов’янський, на котрім «панславіст» Шафарик, приятель Коллара, проголошує знамениту тезу, що слов’яни повинні держатися Австрії, а коли б її не було, то слов’яни повинні б її сотворити; в подяку за се австрійський генерал Віндішгрец розігнав з’їзд і збомбардував Прагу; у Відні в сеймі законодавчім поляки виступають проти чехів в обороні мадяр, через що чехи роблять сецесію;

в 1848 – 49 польські вояки і генерали Бем, Водзіцький і др. воюють разом з угорцями проти військ австрійських, в тім числі й слов’янських; російський цар Николай допомагає Австрії здушити повстання угорське – не в імені слов’янських інтересів, а в імені царського легітимізму;

в 1854 – 56 в часи Кримської війни поляки Чайковський і Замойський організують в Болгарії легіони проти Росії і в обороні турків палять болгарські села, що за «дідом Іваном» (москалем);

в 1860 – 1864 закипає знов ворогування між поляками і росіянами в Польщі, котре кінчиться повстанням, війною і кривавими репресаліями; на Україні в кількох селах мужики кидаються на поляків і побивають їх або зв’язаних віддають в руки уряду;

від 1860 іде у львівськім сеймі парламентарна боротьба між русинами і поляками;

між сербами і хорватами – з одного, сербами і болгарами – з другого боку підноситься дика національна ненависть, котра доходить до того, що в полу-самостійній Хорватії серби лучаться з мадярами проти хорватів, а між сербами й болгарами дійшло до кривавої і скандальної війни;

в балканськім пожарі 1875 – 1878 російська суспільність простягає руку сербським повстанцям в Боснії і Герцеговині, допомагає сербам, хоч без великого успіху; вкінці російська держава виступає до війни з Турцією, висвободжує Болгарію, дає їй конституцію, та все-таки своєю нещирою політикою відвертає від себе симпатії болгар;

ще перед тим, заким приступити до освободження болгар, та сама Росія у себе дома заказала малоруську мову і літературу; поляки і в 1877 р. так, як за часів Кримської війни, з своїми симпатіями обертаються до Турції проти болгар і росіян і пробують організувати легіон, між іншим і в Галичині.

Ті факти вказують, що розвій життя політичного між слов’янами за тих 50 літ і не думав іти в напрямі якогось панславізму, а тим менше політичного панрусизму. Слов’яни, як і слід дітям одної «великої матері Слави», губилися між собою, платили одні одним «чорною невдякою» і робили, що могли, щоб заявити, що їм дуже-дуже далеко до того, щоб статися колосом, грізним для решти Європи.

Але є й інші факти, котрі, хоч і не такі голосні та ефектовні, як попередні, все-таки мають чимале значення і вказують, що на дні сього всеслов’янського хаосу є щось відмінне, суцільніше. Маю тут на думці постання і розвій т[ак] зв[аних] москвофільських тенденцій і партій майже у всіх слов’янських племен. Загал української інтелігенції помосковлений уже здавна, і про якийсь зворот в тім згляді досі не чувати, хоч автономістичні змагання там, певно, дуже живі.

Що більше, серед польської людності і інтелігенції в т[ак] зв[аній] Конгресівці, не говорячи вже про панів польських на Волині та Україні, дуже замітний є напрям, прихильний до поєднання з Росією, і коли в р. 1863 напрям той в особі маркгр[афа] Велопольського стався був дуже непопулярним, то нині має він такого спосібного і впливового репрезентанта, як Спасович, а в його дусі промовляють найбільше розширені польські газети та місячники польські в Росії, і коли напрям той остатніми роками замість рости значно слабне, то тільки дякуючи шовіністичній політиці російській, котра без потреби тисне поляків, підкопує їх промисл і торгівлю, вигонює поляків в Польщі з усяких посад урядових і навіть приватних і т. ін.

Про постання і зріст партії москвофільської серед руської інтелігенції в Галичині не потребую й говорити; не менше інтересне, хоч далеко менш звісне навіть самим галичанам є москвофільство серед самого люду галицько-руського, москвофільство ще й досі доволі сильне, коли могло придати такий острий і раптовий характер торішній еміграції люду галицького до Росії.

Москвофільство те, як звісно, має характер переважно соціально-аграрний, а потрохи й антижидівський та антипольський; проблиски його з тим же соціальним характером ми бачили також і в Західній Галичині серед селян мазурських. Так само не будемо широко говорити про москвофільство серед русинів угорських, замітне вже в часах Петра В[еликого] і пізніше, коли угро-руські вчені виселювалися в Росію, замітне в віршах унгварського єпископа Тарковича, котрий писав оди і елегії на смерть цариці Катерини і ще в 1805 взивав свої музи:

Сих ради и вы, моя дщери любезны,

Кончайте скорбь и лиять потоки слезны,

Невску престаньте нимфу плакати,

Дасть небо ей во сестре равной востати.

Особливо ж скріпилося москвофільство серед угроруської інтелігенції по р. 1849, коли-то «москалі» побили збунтованих мадяр – між іншим також з поміччю угорських русинів, котрих організував звісний гофрат Адольф Добрянський. Від того часу аж донині воно переважає там серед інтелігенції так, що напрям народний і досі не може там найти приязного грунту. Що те москвофільство іде там в парі з обскурантизмом, застоєм і мадяронством, що інколи, як в часи російсько-турецької війни, воно, граючи в дудку мадярів, виступає проти Росії, се зовсім не змінює основного факту.

Москвофільством пройнята також уся інтелігенція словацька. Та се москвофільство вже не таке, як у угрорусів: воно не перепиняє словакам працювати над своїм національним розвоєм. Як серед галицько-руського народу в формі москвофільства чи навіть царофільства виявляються соціальні та аграрні бажання мужика, так у словаків, чехів, словінців та хорватів у формі москвофільства виявляється політична і національна опозиція проти мадярів і німців. Через се москвофільство серед тих народів проявляється в формах, котрі нас інколи разять у інтелігентних людей і котрих, особливо в Росії, люди не можуть зрозуміти.

Чеська інтелігенція – ми се не раз бачили – однаково сквапно перекладає і читає Тургенева, Толстого, як і Мещерського та Немировича-Данченка, однаково безмірно величає Пушкіна і Каткова як вияв «генія руського народу», однаково індиферентно відноситься до внутрішніх справ російських, хіба що в них находить щось таке, чим би можна штуркнути в очі бюрократії німецькій; ліберальні молодочеські «Narodní Listy» відносяться ворожо до змагань кращої часті інтелігенції російської – вибороти в Росії політичну волю, а натомість похваляють політику російську в Болгарії і ганьблять болгар не згірш «Нового времени» та «Гражданина» за те, що вони не хочуть покірно дати тесати собі кілля на голові російським сатрапам.

Чеська преса, сильно розвинена в не одному погляді, о справах російських інформується з «Neue freie Presse» і подібних їй німецько-жидівських органів, не дбаючи про власні, оригінальні інформації, не знакомлячи своєї публіки навіть з кращими речами, котрі друкуються про Росію на Заході – хіба що в тих речах находиться сліпе захвалювання Росії і російських порядків.

Що тут не ходить о Росію, а о політичну демонстрацію, се ясно, хоча приходиться жалувати народу, котрий для демонстрації, для партійної чи національної опозиції годує себе нездоровою стравою і немов навмисно замикає очі на много важних фактів. Та який сильний сей напрям серед чехів, видимо хоч би із слабості та малочисленності партії т[ак] зв[аних] реалістів, котрі іменно в тім пункті стараються ширити серед чехів здоровіші, критично провірені погляди і котрі взагалі виступили на сцену під окликом тверезої і неупередженої критики.

Ще в більше завзятій і засліпленій формі виявляється москвофільство серед хорватів в т[ак] зв[аній] партії Старчевича. Та не треба думати, що Старчевич і його прихильники самі тільки серед хорватів покладають надії на Росію, а властиво вживають її фірми до своєї політичної агітації. Всі хорватські партії і відтінки згоджуються в тім з ними, хоч, може, не так голосно се виявляють. З якою пошаною словенці вимовляють назву «Рус» і як некритично відносяться до всього, що російське, се перед кільканадцятьма роками на власні очі бачив українець Софрон Круть (гляди його статтю «З Любляни» в «Світі», 1881).

Симпатичніше для нас москвофільство сербських радикалів. Ще з часів Обрадовича та Караджича привикли серби придивлятися докладніше російським відносинам і дивитися на них критично. Школа політична, яку вони пройшли в часи державної самостійності, хоч досить тяжка, все ж таки була корисна для їх розвою, устерегла їх від боротьби о пусті формальності, а привчила боротися справді за принципи і за жизненні інтереси широких верств народу.

Радикальний рух, розпочатий соціалістами Свєтозаром Марковичем, Богославлевичем, Таушановичем, Тодоровичем і др., звільна довів до того, що дав керму політики в руки дійсної більшості народу – селянства і його представителів. Як держава сама собою слаба, Сербія хитається між союзом з Австрією, що сусідує з нею о межу і котрої сусідство не раз уже солоно далося в знаки сербам, і Росією, котра сидить далеко, шкодити Сербії безпосередньо не може, а за то не раз помагала їй і своїм авторитетом у європейському концерті, і навіть безпосередньо – людьми і грішми.

Оттим-то москвофільство сербське має характер найбільше природний і здоровий. Серби не мусять хапати з Росії те, що блищить, що імпонує, що страшить кого-небудь, а можуть глядіти спокійно і вибирати те, що є найкращого чи то в російськім письменстві, чи в установах, та й до того завсігди відносяться критично (я пригадую, напр., гарний критичний розбір тургенівської повісті «Новь», долучений до її перекладу на сербську мову, або сербський переклад політичних статей М. Драгоманова по поводу російсько-турецької війни).

Про москвофільство чорногорців досить буде тільки коротко згадати. Може, дехто не схоче признавати в нім ніяких ідейних основ і скаже, що соколів Чорної гори тягне до білого царя тільки бажання зисків. Може, воно й так, та все-таки дивно, чому се бажання зисків не тягне їх до далеко ближчої Австрії або до Італії, а тільки до Росії.

Вкінці певна річ, що і серед болгар помимо всієї політичної колотнечі, яка тепер ведеться між ними і Росією, не вигасла вдячність для Росії за жертви, які вона понесла при їх увільненні, не вигасла давня прихильність до «діда Івана». Не говорю вже о таких Груєвих, Бендеревих та Цанкових, що перейшли в Росію і служать теперішній системі російській, організуючи оружні напади на свій рідний край або деморалізуючи своїх земляків дома російськими рублями. Але важно те, що всяка опозиція внутрі Болгарії проти теперішнього стамбуловського режиму в першім ряді, побіч справ внутрішніх, підносить зміну відносин Болгарії до Росії.

Всі ті факти, хоч і як не однакова їх вартість, настільки аналогічні, що не признавати їх чималого політичного значення для будущини слов’янства було б великою помилкою. Скаже дехто, що майже всі вони хоробливі, випливають не з докладного знання Росії, не з ясних поглядів і не з чистої любові, а тільки з ненормальних відносин, серед яких живуть слов’янські племена.

Та що з того? Факт загального нахилу до Росії існує в більшій чи меншій мірі серед усіх племен слов’янських і існувати буде доти, доки триватимуть ті ненормальні відносини. А хіба вони завтра щезнуть? Факт сей тим більше заслуговує на увагу, що Росія своєю слов’янською і внутрішньою політикою досі дуже мало дала причин до великих надій на неї, дуже мало могла заохотити слов’ян горнутись до неї.

Що ж би то було, коли б політична система в Росії змінилася в дусі свободолюбнім і справді слов’янолюбнім? Коли б Росія, шануючи кожду осібність слов’янську і гарантуючи їй повний розвій, хотіла повертати хоч часть своєї політичної сили і свого впливу на те, щоб політичні і громадські відносини прочих слов’ян поза її границями зробились більш нормальними? Побіч сього елементарного нахилу слов’ян до Росії існує і в остатніх роках проявив себе дечим також нахил більш федеративний між поодинокими племенами слов’янськими.

Маю тут на думці два з’їзди поступової молодежі слов’янської у Празі і у Відні. Головну роль у тих з’їздах відіграли чехи, поляки і русини, а властиво радикальна і соціалістична часть молодежі тих народів. Програма, котрої нарис установлено на тих з’їздах, наперед усього національна, хоч і намагається заповнити рамки національних змагань поступовим, мужиколюбним змістом. Щоправда, практичних наслідків ті з’їзди не мали, окрім зав’язания особистих зносин між деким з молодих руських і чеських радикалів. Задумана на першім з’їзді ліга слов’янських народностей корони св. Стефана з румунами для боротьби з мадярами так-таки й не зав’язалася.

Примітки

Шузелька Франц (1811 – 1886) – австрійський публіцист, родом з Чехії, автор брошур і статей, в яких обстоював федеральний устрій Австрії.

В рр. 1830 – 31 війна між росіянами і поляками… – Йдеться про польське національно-визвольне повстання 1830 – 1831 рр.

Віндішгрец Альфред (1787 – 1862) – австрійський генерал, керував військами, які придушили повстання у Відні та Празі під час революції 1848 р.

Бем Юзеф Захаріаш (1794 – 1880) – польський політичний діяч, генерал. Учасник повстання 1830 – 1831 рр. Під час революції 1848 р. брав участь в обороні Відня від контрреволюційних військ. Пізніше емігрував у Туреччину, прийняв іслам і служив у турецькій армії.

…цар Николай допомагає Австрії здушити повстання угорське… – У серпні 1849 р. цар Микола І послав російські війська на допомогу Австрії для придушення буржуазної революції в Угорщині.

Чайковський Міхал (1804 – 1886) – польський письменник, представник «української школи» в польській літературі. Після поразки повстання 1830 – 1831 рр. емігрував до Туреччини, прийняв іслам і служив у турецькій армії.

Замойський Владислав (1803 – 1868) – польський політичний діяч, генерал. Перебуваючи в еміграції після поразки повстання 1830 – 1831 рр., організував польську дивізію в турецькій армії.

…в 1860 – 1864 закипає знов ворогування між поляками й росіянами… – Йдеться про польське національно-визвольне повстання 1863 – 1864 рр., придушене царським урядом при підтримці Пруссії та Австрії.

…від 1860 іде у львівськім сеймі парламентарна боротьба… – Після поразки у війні з Францією і Сардінією 1859 р. австрійський уряд змушений був проводити більш ліберальну політику щодо національних окраїн. Так, на початку 1861 р. було відновлено крайовий сейм у Галичині, що був ліквідований 1851 р. разом із скасуванням конституції.

…між сербами й болгарами дійшло до кривавої і скандальної війни… – Йдеться про сербсько-болгарську війну 1885 р., розв’язану Сербією. Війна закінчилась перемогою Болгарії, її наслідком було закріплення кордонів возз’єднаної Болгарії.

…в балканськім пожарі 1875 – 1878 російська суспільність простягає руку сербським повстанцям в Боснії і Герцеговині… – Йдеться про російських добровольців, які в другій половині 70-х років XIX ст. допомагали повстанцям Боснії і Герцеговини у боротьбі проти османського іга.

…російська держава виступає до війни з Турцією, висвободжує Болгарію, дає їй конституцію… – Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр. супроводжувалась піднесенням національно-визвольного руху болгарського народу. Перемога російської армії у цій війні забезпечила звільнення Болгарії від османського іга і створення фактично самостійної Болгарської держави (автономного князівства з правом обрання князя).

…Росія у себе дома заказала малоруську мову і літературу… – Мається на увазі так званий Емський указ 1876 р. – розпорядження царського уряду, підписані Олександром II у м. Емсі (Німеччина), про заборону ввозити на Україну з-за кордону українські книжки, друкувати українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою.

Конгресівка – мається на увазі частина Польщі, що після Віденського конгресу 1814 – 1815 рр. входила до складу Російської імперії. Офіційна її назва – Царство Польське.

Велопольський Александер (1803 – 1877) – польський політичний діяч консервативного напряму.

Спасович Володимир Данилович (1829 – 1906) – російський публіцист, історик літератури, юрист, разом з О. Пипіним написав «Историю славянских литератур» (1879 – 1881).

«Москвофільство» – суспільно-політична течія на західноукраїнських землях у другій половині XIX – на початку XX ст., що об’єднувала частину духівництва і буржуазної інтелігенції, яка орієнтувалася на реакційні сили царської Росії.

…унгварського єпископа Тарковича… – Мається на увазі Таркович Григорій (1752 – 1841), церковний діяч на Закарпатті, перший ректор єпархіальної семінарії в Ужгороді, з 1817 р. – єпископ пряшівський.

Добрянський Адольф Іванович (1817 – 1901) – реакційний публіцист і громадський діяч москвофільського напряму на Закарпатті.

Мещерський Володимир Петрович (1839 – 1914) – російський письменник і публіцист, ідеолог дворянської реакції. Немирович-Данченко Василь Іванович (1844 – 1936) – російський письменник, автор багатьох історичних та побутових романів.

Катков Михайло Никифорович (1818 – 1887) – російський реакційний публіцист і журналіст, редактор газети «Московские ведомости» та журналу «Русский вестник».

«Narodni Listy» – чеська щоденна політична газета, виходила протягом 1861 – 1941 рр. Спочатку була органом чеської національної партії, а з 1874 р. – головний друкований орган буржуазної партії молодочехів.

«Новое время» – російська щоденна політична і літературна газета, що виходила у Петербурзі з 1868 р. до 1917 р. З кінця 1870-х років набула реакційного спрямування.

«Гражданин» – російська політична і літературна газета реакційного напряму. Виходила у Петербурзі (1872 – 1914).

«Neue freie Presse» – австрійська газета ліберально-буржуазного напряму. Виходила у Відні з 1864 р.

…партії т[ак] зв[аних] реалістів… – Мається на увазі група, що відкололась у 1890-х роках від чеської соціал-демократичної партії, проповідувала ідею співробітництва буржуазії з пролетаріатом.

…партії Старчевича. – Йдеться про буржуазну партію «хорватського державного права», що виникла в 50-х роках XIX ст. її метою було створення незалежної хорватської держави, під егідою якої перебували б інші південні слов’яни. Одним з її організаторів був хорватський політичний діяч і письменник Старчевич Анте (1823 – 1896).

Круть Софрон – псевдонім Василевського Феофана Олександровича (? – 1915), українського публіциста, автора статей з історії південних слов’ян, з якими він виступав на сторінках львівських журналів у 80-х роках XIX ст. Пізніше вони були видані окремою книжкою з передмовою І. Франка (Софрон Круть. Записки українця з побуту між полудневими слов’янами. Львів, 1905).

«Світ» – український щомісячний літературно-науковий і політичний журнал. Виходив у Львові у 1881 – 1882 рр.

Обрадович Досифей (бл. 1739 – 1811) – сербський письменник і громадський діяч, підносив ідеї національно-визвольної боротьби.

Богославлевич Адам (1844 – 1880) – сербський політичний діяч, селянський демократ.

Таушанович Коста (1854 – 1902) – сербський буржуазний політичний діяч, один із лідерів радикальної партії, у 1889 – 1893 рр. – міністр внутрішніх справ.

Тодорович Пера (1852 – 1907) – сербський письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, засновник дрібнобуржуазної партії «радикалів».

Груєв Петр (1857 – ?) – болгарський військовий діяч, учасник російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр., пізніше – головнокомандуючий болгарською армією. Після 1886 р. служив у російській армії.

Бендерев Анастас Георгієв (1859 – 1946) – болгарський військовий історик, публіцист, брав участь у національно-визвольній боротьбі проти османського іга і російсько-турецькій війні 1877 – 1878 рр. Після 1886 р. служив у російській армії.

Цанков Драган (1828 – 1911) – болгарський політичний діяч. Після утворення у 1878 р. Болгарської держави двічі був главою уряду, протидіяв антиросійській політиці князя Александра. У роки правління С. Стамбулова жив у Росії.

…теперішнього стамбуловського режиму… – Мається на увазі деспотичний режим, який існував у Болгарії за правління Стамбулова. Стамбулов Стефан (1854 – 1895) – болгарський політичний і державний діяч. Після зречення у 1886 р. князя Александра – фактичний диктатор країни. Проводив політику, ворожу Росії.

…з’їзди поступової молодежі слов’янської у Празі і у Відні… – 1891 р. у Празі відбувся з’їзд прогресивної слов’янської молоді. У його роботі брав участь І. Франко, який був одним з авторів резолюції української секції, що вимагала рівноправності націй та скасування політичних привілеїв пануючих класів. У своєму виступі на з’їзді І. Франко закликав до співробітництва прогресивних організацій слов’янських народів. Аналогічний з’їзд відбувся 1893 р. у Відні.

…слов’янських народностей корони св. Стефана… – Йдеться про слов’янські землі, що входили до володінь угорських королів. Стефан – перший угорський король (кінець X – початок XI ст.).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 29, с. 64 – 70.