2
Іван Франко
Відтоді вони зробилися приятелями. Не надто близькими, а все-таки. Вони були майже вповні контрасти один супроти одного, і ся сила контрасту лучила їх докупи. Хома Бідолаха – се був невеличкий живий чоловічок із повним виразу, але звичайно меланхолійним лицем, з очима, майже все немов примгленими слізьми, з лагідним, м’яким, хоч не мелодійним, голосом. Натомість Хома Галабурда був високий ростом, трохи неповертливий, з лицем немов дерев’яним, із різким, сухим голосом і з іронічним усміхом на устах.
Перший усе чутливий, іноді сентиментальний, легко попадав у ентузіазм, усе одушевлений високими ідеалами загального ущасливлення, з невичерпаним засобом декламацій про свободу, братерство і гуманність, – одним словом, невважаючи на свій атеїзм, натура наскрізь релігійна і навіть склонна до сектантства; другий усе скептичний, іноді цинічний, здержливий і мовчазливий серед шумних товариських балачок, робив вражіння ума вбогого на думки і невисокого лету, зверненого більше на практичні питання.
Перший задля своєї товариської, легко запальної і немов липкої вдачі волочив за собою все цілий хвіст сателітів, прихильників і побожних слухачів; другий, звичайно самітний, ходив якось боком, своїми окремими дорогами. Знайомі назвали для того одного Хомою з серцем, а другого Хомою без серця, – розуміється, жартом, бо оба були хлопці наскрізь чесні і далекі від егоїстичного шкаралупництва.
Оба Хоми сходилися не раз із собою на грунті популярних тоді серед молодежі дискусій про народництво та задачі інтелігенції супроти робучої маси.
– Мусимо любити народ, що вигодував нас працею своїх рук і потом свойого чола! – проповідав із щирим запалом Хома з серцем.
– До чого здасть[ся] народові наша любов? – бурчав Хома без серця. – Народ потребує реальнішої поживи.
– Нехай ми тілько полюбимо його! Любов піддасть нам також реальніші думки.
– Любов сліпа. Вона затемнює думки, затіснює горизонт, – говорив Хома без серця, про якого злі язики говорили, що смертельно закохався в якійсь гарній польці, але силкувався тепер перемогти сю свою любов і сердився сам на себе та лаяв себе, що та нещасна любов не хотіла вступитися з його серця, невважаючи на всі ясні, як сонце, докази його розуму. – Тілько розум наведе нас на добру дорогу, – повторяв він, майже скрегочучи зубами, хоч зі спокійним видом.
– Ах, розум холодний і егоїстичний, – зітхав Хома з серцем.
– В такім разі се дрібненький і обмежений розум; можна його вважати синонімом глупоти. Правдивий розум глядить ясно й широко, обдумує загальні завдання і розважає великі реформи.
– Але любов мусить бути движучою силою; без неї діло розуму мертве.
– Дурниця! – відбуркував Хома без серця. – Любов плодить немовлят і ідіотів, і тілько розум робить із них твори, більше або менше подібні до людей. На тобі сю роботу довершено лиш до половини.
Хома з серцем відвертається, більше засмучений, ніж розсерджений, а Хома без серця спльовує і відходить, не прощавшися, злий, мабуть, більше сам на себе, як на товариша.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 10 – 11.