5

Іван Франко

Роки минали від того часу. Хома без серця нічого не давав про себе чути. Його старі товариші згадували його часом та й махали рукою. Пропав чоловік, закопався десь на селі, схлопів зовсім. Та від часу до часу виринало його ім’я в газетах при різних нагодах: тут він заснував читальню, там обіймав люстрацію всіх читалень у повіті, то знов його заходами заснувалося повітове політичне товариство, то він їздив із популярними відчитами по селах, устроював театральні вистави, організував огневі сторожі.

Звільна всі привикли до того, що, де була яка просвітня чи організаційна робота в тім повіті, там певна була його рука, його фактичний провід. На чоло, до репрезентування він не пхався, але робив, давав приклад, агітував. Він справді «схлопів», осів на батьківськім грунті, який значно розширив при парцеляції панського фільварку, закупленого за його приводом двома сумежними громадами, оженився з селянською дівчиною, яка, за його намовою, скінчила вчительську семінарію і здобула диплом на народну вчительку, засідав у громадській раді і навіть був шість літ громадським начальником, і всюди, на кождім полі діяльності, старався дати своїм співгромадянам приклад сумлінності, точності в сповнюванні своїх обов’язків, розумного ведення діл і незалежного, свобідного суду і слова.

Він відразу поставив себе так, що не потребував нікому стояти о ласку і не боявся сказати правду. Звільна здобув він собі признання і пошану у селян не лише свого села, але й цілого повіту; як громадський начальник він дав себе пізнати й повітовим властям і, хоча за його правдомовність, непідкупність та популярність його не любили, хоча староство два рази касувало його вибір на начальника, все-таки своїм характером і знанням він і тут виборов собі певний респект. Його вибрано до повітової ради і навіть до повітового виділу, де він мав нагоду і змогу остро дивитися на пальці всім тим, що завідували повітовою господаркою. І всюди він був той сам практичний, до високої фразеології неприхильний, безсердечний, але розумом ясний і чесний Хома.

А його старий приятель усе ще був агітатором, газетярем, борцем у великій, всесвітній боротьбі праці з капіталом. Він кілька разів кандидував до ради державної, але все перепадав; видавав різні газети, які раз по разу конфісковано і які швидко упадати з вичерпання сил, і провадив оживлену конспіраційну та організаційну діяльність. Він їздив по робітницьких зборах від міста до міста, забирав голос у політичних і економічних справах, радив добиватися загального, рівного і тайного голосування, промовляв горячо за рівноправністю жінок, вияснював робітникам свій план федеральної перебудови Австрії і федеративного перестрою, соціально-демократичної організації. Робітницькі організації вибирали його своїм делегатом на міжнародні соціально-демократичні з’їзди, і він підносив і там свій голос у різних високих питаннях. Одним словом, його ім’я було голосне в краю і потроху й поза його границями і часто стрічалося в газетах: одні його лаяли, інші величали, та всі віддавали признання його енергії і бездоганному особистому характерові.

Від мимовільної стрічі в тюрмі оба колишні приятелі не бачилися. Хома з серцем, маючи очі, звернені на широку арену політичного та міжнародного робітницького життя, зовсім забув про старого товариша, що добровільно, здавалось йому, пірнув у каламутні хвилі буденщини. Натомість Хома без серця пильно слідив по газетах за діяльністю свойого тезка і, коли недавно йому довелося загостити до Львова, не проминув нагоди, щоб відвідати його. Не розпитуючи за його квартирою, він подався до одної звісної каварні, де Хома з серцем оце вже тридцятий рік усе правильно, в тім самім часі і при тім самім столику, випивав чашку чорної кави і з купи газет набирався політичної і всякої іншої премудрості. Хома з серцем дуже постарівся, посивів і вилисів, але його очі все ще палали лагідним огнем і рівночасно неначе плавали в водиці..

– Ну, як ся маєте, Хомо з серцем? – промовив, приступаючи до нього, якийсь довгов’язий, та проте кремезний і сильно сонцем обгорілий селянин, простягаючи йому грубу, мозолясту і порепану руку.

– Не пізнаєш мене? Я Хома без серця, – сказав сей і голосно засміявся.

– А, здоров був! здоров був! – промовив Хома з серцем і озирнувся, якось немов затурбований.

– Конспіруєш і боїшся шпигів? – випалив просто з моста Хома без серця.

– Ей, що! Ти все любиш жартувати! – відповів Хома з серцем і додав, понижаючи голос: – Розуміється, в теперішніх часах чоловік ніколи не безпечний перед тими добродіями…

– І маєш що таїти перед ними? Так, так! Усе однаковий! А може, боїшся, що я сам…

– Ну, що ти вигадуєш! – скрикнув немов переляканий Хома з серцем. – Знаєш що, ходімо до . Там я знаю такий затишний куток… Можемо побалакати без перешкоди.

– Про мене, хоч я волів би лишитися тут. Так давно вже чоловік не дихав тим каварняним повітрям. Знаєш, іноді тужно за ним… привикнеш до нього так, як інші привикають їсти арсенік.

Вони вийшли з каварні, посідали на трамвай і поїхали до Стрийського парку, який іще був зовсім безлюдний.

– Ну, як же йдуть твої конспірації? – запитав Хома без серця. – Розуміється, твоїх секретів я не хочу знати. Питаю лише так, загалом. Знаєш, я читав твої брошури і твої промови і дещо з твоїх газетних статей.

– Ну, і що ж скажеш про них?

– Бачу в них одну цікаву еволюцію, і власне ся еволюція довела до того, що я сьогодні зважився по довгих роках відшукати тебе. Я рад би з твоїх власних уст почути, що маю думати про неї. Та поперед усього скажи мені по щирості: піддержуєш усе ще надію бідних людей?

– Так, хоча…

– Хоча сам ти стратив її! Я так і знав. Гей, гей, великий переворот заставляє довго ждати на себе, не приходить.

– Се ще не найгірше лихо, – відповів із затурбованим видом Хома з серцем. – А бачиш, от що! Люди, як звичайно, по дорозі до тої далекої мети познаходили багато дечого такого, що довело їх до забуття властивої мети. Уряд дав нам новий закон промисловий, каси недужих та забезпечення від випадків, попхнув людей до організації, дав нібито їм самим у руки поправу їх долі. Якийсь час здавалося, що вони, засукавши рукави, взялися до праці. Переведено завзяту боротьбу за опанування тих інституцій, і справді соціально-демократичні робітницькі організації одержали побіду. Виборено також сяку-таку свободу слова і зборів. Такі глупі процеси, якими мордовано нас колись, тепер, можна сказати, вже неможливі…

– Але ж се все дуже гарно! – скрикнув Хома без серця.

– Власне, власне се найгірше! – пропищав майже тривожно Хома з серцем. – Люди не мають тепер за що боротися, нудяться, розкрадають гроші в касах, сваряться за особи і свищуть на принципи.

– Для мене се зовсім ясне й природне. Ви до своїх нових організацій поприймали старих тиранів та визискувачів, і вони тепер панують над вами по свойому звичаю.

– Старих тиранів і визис…

– Ну, так, стару апатію, безкритичність, лінивство та трусливість.

– Ей, жартуєш, а діло занадто поважне. Нужда у тих людей велика, моральна, може, ще гірша, ніж матеріальна. В мене серце розривається, коли дивлюся на се все, коли мушу бути свідком, безрадним свідком її зросту. І ось я дійшов до переконання, що дотеперішня дорога була хибна.

– Ну, нарешті! – скрикнув із відтінком радості Хома без серця.

– Уряд попхнув нас на дорогу мирного розвою, організації, парламентарної праці. Він знав, що чинить. Се була хитра штука, спосіб, щоб звести нас із нашої властивої революційної дороги. Коли дальше підемо в тім напрямі, мусимо занидіти і зогнити; гниль міщанських партій уділюється й нам. От тим-то я прийшов до переконання, що конче треба звернути на іншу дорогу.

– На іншу дорогу?

– Так! Сили, нагромаджені досі в легальних організаціях, випробувати і насталити в нелегальній боротьбі.

– І змарнувати.

– Виборену досі міру політичної свободи ужити як операційну підставу для основання великої бойової організації.

– І стратити.

– Ах, не перебивай мене! Хто нічого не має, той не може нічого стратити.

– А те, що досі виборено і запрацьовано, се ти вважаєш нічим?

– Се ще гірше, як ніщо. Се ілюзія чогось, чого направду нема. Мусимо нарешті взятися серйозно до діла. Мусимо в ту ліниву масу ввітхнути зворушення, пристрасть і огонь.

– Значить, що ж? Убійства, барикади, à la lanterne?

– О, ні! Сі старі бойові способи належать до історії. Ми держимося новочасної тактики: б’ємо ворога в його власності, в його засобах, в його почутті безпечності, мусимо ad oculos задемонструвати йому неможливість удержання теперішнього порядку на всіх точках.

– Отже, все-таки пожежі, вискоки залізниць із шин або, може, лише крадіжки по касах, фальшиві телеграми, викликування панік на біржах і всякі подібні штуки?..

– Якщо покажеться, якщо покажеться, – буркнув Хома з серцем.

– Слухай, друже Хомо, – мовив другий по короткій роздумі. – Я, може, змужичився і здичів, але ся твоя новочасна страва мені зовсім не до смаку.

– А проте се одинока дорога.

– Дорога розпуки.

– Нехай і так. Але розпука також велика сила.

– Як бомба. Лусне і вб’є.

– Ні, посіє нове життя на руїнах старого.

– Ти здавна був кепський, не хочу казати – фальшивий, пророк. Але сим разом – слухай, друже, – справа дійсно серйозна. Я дивлюся на се діло зі становища великої більшини людності нашого краю, селян і робітників. Яке їм діло – найбільшій частині з них – до твоїх шалених планів? Чи се їм поможе що, хоч крихіточку?

– Результат вийде всім на добро.

– А як і результату ніякого не буде? Як се станеться лише в інтересі політичних та фінансових верховодів, що раді би зробити tabula rasa зі всім, що здобув народ і що виборено для народу, щоб потім без перешкоди ловити рибу в каламутній воді? Слухай, друже Хомо! Ся твоя найновіша теорія, ті комітети розпуки, се навертання на нелегальну дорогу – все те виглядає око в око як робота платних провокаційних агентів.

Хома з серцем зірвався зі свойого сидження на парковій лавці.

– Що!.. Таке підозріння… від тебе! – пробубонів він, не можучи стямитися.

– Заспокійся! Сядь, – мовив той спокійно. – Се не підозріння, а щонайменше не таке підозріння, яке могло б діткнути тебе особисто. Се тілько увага чоловіка постороннього, не посвяченого в тайники ваших конспірацій. Я не знаю складу ваших комітетів, не знаю, з ким ти конспіруєш, але досить добре знаю твою невлічиму наївність. Та подумай лише, може, й історія колись буде такими самими очима дивитися на тебе й на твою роботу. Що у тебе в серці, які чуття попихають тебе наперед і доводять до такої нещасної роботи, се щезне в історичній перспективі. Лише результат буде видний, і по ньому будуть судити тебе. Історія також без серця.

– Що мені до історії! Що до її суду! – простогнав Хома з серцем. – Коли б я тілько міг допомогти тим бідним людям у їх нужді під сю хвилю!

– І думаєш, що поможеш їм, збільшуючи їх нужду, роблячи їм доступ до світла та свободи ще стрімкішим, ще неприступнішим?

– Але ж вони ще тепер не вміють зносити свободи і світла. Лише під гнетом мусять загартуватися. Тілько гнет викличе противділання з їх боку.

– Знаєш се так напевно? Гнет викликає противділання лише в еластичних тілах. А м’які, безопірні роздавлює. Свобода – се не ланцюг, який можна склеїти в огні і сформувати ударами молота. Свобода – се коштовний плід, що достигає і набирається солодощів у сонячнім світлі й теплі.

Хома з серцем похилив голову і шептав:

– Все одно! Я вже не можу вернути назад. При великих рухах усе так: ізразу чоловік думає, що попихає і кермує, а нарешті бачить, що його самого пхають і несуть. Я не можу вернути назад. Діло мусить піти своєю дорогою.

– В такім разі бувай здоров! – мовив Хома без серця. – Я не хочу більше мати з тобою ніякого діла. Наші дороги розходяться.

І він устав із лавки.

– Підожди ще, – благав той. – Бачиш, може, то воно не вийде так погано, як ти міркуєш. Ходи, я розповім тобі дещо подрібніше.

– Не треба, – відповів Хома без серця коротко. – Я навмисно відшукав тебе, щоб остерегти тебе. Але тепер, коли ти зайшов занадто далеко і, як кажеш, не можеш вернути назад, – тепер про що нам балакати? Наші дороги розійшлися.

І він зробив крок.

– Ах, якби ти знав, який я нещасний, яке любе було б мені одне-одніське ласкаве слово, слово заохоти та піддержки з твого боку в сій хвилі! – зітхнув Хома з серцем.

– Було б підло з мого боку сказати тобі в сій хвилі таке слово! – відрізав Хома без серця, затискаючи зуби.

– Ах, Хомо, Хомо! Остро судиш! Ти без серця і тому так остро судиш. Не осуджуй, щоб і тебе не осудили.

Хома без серця обернувся і мовив:

– Ліпше не мати серця, як мати його на невідповіднім місці. Бувай здоров!

І він пішов. А Хома з серцем сидів іще кілька мінут на лавці, а потім якимось зламаним ходом поволікся також до міста. А коли по кількох днях одержав телеграму про велику пожежу в Бориславі, про покликання компанії війська і про кроваві розрухи, то поблід іще дужче, ніж звичайно, і почув, немовби щось закололо його в серці.

Другого ранку знайшли його неживого в ліжку. Обдукція виказала розрив серця.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 22 – 29.