3

Іван Франко

Потім на одну часть молодежі найшла нова течія. Говорено багато про бідних пролетаріїв і твердосердих визискувачів, обмірковувано соціальні проблеми, дискутовано з більш або менше розкішною дрожжю про великий соціальний переворот, який ось-ось має надійти і перебудувати цілий світ на нових основах. Хома з серцем залюбки плавав у бурливих хвилях тої течії, віддавався новій вірі всею своєю малокритичною душею, прагнущою якоїсь твердої догми. Він покинув навіть свої германістичні студії і віддався з цілим запалом пропаганді соціалістичних ідей, промовляв на робітницьких зібраннях, писав статті в робітницьких газетах, обертався в самім центрі нововродженого, не дуже ще зрештою міцного робітницького руху.

По однім бурливім робітницькім вічу, де зразу аранжери мусили видержати завзяту боротьбу з поліційним комісаром за свободу слова, а потому говорено іронічно про ті лояльні міщанські верстви, що вважають себе підпорами престолу й вівтаря за те, що вносять до цісарських кас гроші, не ними зароблені, і такі ж гроші складають на будування церков і монастирів на честь бога, в якого не вірять, і для проповідування простому людові та робітникам віри й моралі, якої самі ті, ніби освічені, верстви не признають, – по тім пам’ятнім зборі, на якім наш Хома з серцем, не мігши стерпіти півслівець та іронізування, нарешті промовив «від серця», з слізьми на очах малював недолю робучого люду, з огнем святого обурення почав їздити по новочасних тиранах та кровопійцях, що насичуються потом і слізьми робучого люду, і закінчив блискучим пророкуванням швидкої побіди «злучених пролетаріїв усього світу», причім, на жаль, поліційний комісар перервав його на половині речення і, бачачи надто великий ентузіазм зібраних, розв’язав збори, – по тім пам’ятнім зібранні, коли сотки зворушених, розгарячених, обурених робітників купами звільна і серед живих розмов та погроз розходилися з Єзуїтського саду на всі боки міста, Хома з серцем, вирвавшися з одної такої купи, де всі мовчки і з подякою стискали йому руки, здибався на однім закруті хідника зі своїм приятелем і противником, Хомою без серця, який, очевидно, також ішов із тих зборів, хоч іншою дорогою.

– Ну, що, гратулювати тобі твоєї блискучої промови? – мовив Хома без серця, всміхаючися іронічно і простягаючи приятелеві руку.

– Говориш «гратулювати», а думаєш щось інше, – мовив Хома з серцем, бачачи його іронічний усміх.

– Ти вгадав, – мовив Хома без серця. – Я думав власне про те, що твій професор германістики допитувався вчора, коли принесеш на семінарію свою працю про «Короля Ротера», на яку він жде отсе вже півроку.

Хома з серцем махнув рукою.

– «Король Ротер»! Ну, скажи сам, що кого в світі обходить нині «Король Ротер» і яка кому користь із того, що я сидітиму в цюпі та бабратиму руки в тій мертвеччині? Сам бачиш, яка нині пора!

– Значить, вішаєш свою германістику на кілку?

– Ну, та й далась тобі ся германістика! Хай вона сказиться без мене! А ти скажи мені, що думаєш про сьогоднішні збори? Який матеріал! Яке поле до ділання, га!

– Чекай, чекай, – мовив Хома без серця, – прийдем і до того. Але поперед усього позволь сказати тобі, що, на мою думку, се ще не логіка задля того «матеріалу» і задля того «поля» покидати ті університетські студії, які могли б дати тобі коли вже не щось інше, то бодай яке-таке самостійне удержання.

– Посаду! Ярмо на шию і намордник на уста! – з нетаєною ненавистю скрикнув Хома з серцем. – Ні, дякую красненько. Се не для мене.

– Ну, певно, посада гімназіального вчителя, звісно, не велика малина. Але хто ж тебе силував іти на германістику? Переписуйся на права! Будеш адвокатом, будеш боронити селян, організувати робітників, будеш незалежним…

– Брехунцем! – не менше злобно втрутив Хома з серцем.

– Чого ж брехунцем? Се ж уже від тебе самого залежатиме.

– Всяке становище в суспільності накладає пута на душу, на волю, на язик, а я хочу бути свобідним, – заявив горячо Хома з серцем.

– А при тім, – тягнув далі Хома без серця, не звертаючи увагу на його заяву, – правничі студії дали б тобі троха більше зрозуміння суспільних відносин, троха більше критичності…

– Втовкмачили б мені в голову троха більше конвенціональних брехень та буржуазійних софізмів! – скрикнув із обуренням Хома з серцем.

– Вибачай, – відповів Хома без серця, – але я мушу висловити тобі свій жаль, що ти з таким запалом і з такою певністю торочиш отій безкритичній масі такі дурниці. Се не свідчить корисно про стан твойого розумового підкування.

– Дурниці! – скрикнув, аж немов переполоханий, Хома з серцем. – Чоловіче, вкуси себе в язик! Ти сказав хулу. Се ж ідеї найбільших геніїв людства, Маркса й Енгельса! Се ж євангеліє новочасної людськості!

– Знаєш, любчику, що сказав небіжчик Гоголь: «Певна річ, Александер Македонський – герой, але нащо ж зараз крісла ламати?» Ніякий геній не забезпечений від дурниць, та я й не суджу геніїв, а твою сьогоднішню промову. Може, ти не зрозумів гаразд тих геніїв, а може, вони й помиляються. В усякім разі ти не повинен був так говорити.

– Робітники мають право почути раз повну правду про своє положення і про свою будущину.

– Певно, певно, тілько що ти ані того положення, ані, тим менше, тої будущини не знаєш.

– В мене серце крається, дивлячись на їх убожество й нужду.

– І ти годуєш їх фантомами.

– І я піддержую їх надію.

– Щоб зготовити їй тим болючіше розбиття, коли всі ті пророкування не сповняться.

– Не бійся, сповняться! Мусять сповнитися! Се вже не такі люди, як ми з тобою, обміркували та обчислили. Читай Маркса! Читай Енгельса!

– Читав, братику, Маркса, але там не знайшов того, чого шукав, та й не знайшов того, що ти говорив. А Енгельсове пророкування, по-мойому, не може сповнитися.

– Не може? Чому?

– А тому, бо збудоване на фальшивих премісах.

– А то які, по-твойому, фальшиві преміси?

– Такі, що колись буде така революція, яка одним замахом доконає побіди визискуваних над визискувачами, утиснених над тиранами.

– Се в тебе фальшива преміса?

– Розуміється. Нема ніяких визискувачів, нема ніяких тиранів.

Хома з серцем зупинився, мов пригвожджений до місця, і не міг сказати ані слова. Його товариш глядів на нього спокійно, мов отсе сказав річ таку просту й ясну, яка розуміється сама собою.

– Як то? Значить, по-твойому, нема також ніяких пригнетених та визискуваних? – не то промовив, не то простогнав Хома з серцем.

– Ну, се ще не те значить. Ми всі, бідні й багаті, всі ми пригнетені й визискувані. Але наші визискувачі й тирани сидять у нас самих.. Се наша апатія, наша дурнота наша трусливість. Ніякий соціальний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива.

– Ей, ти знов скачеш у сухий проповідницький тон! Учися, трудися, щади! Се ми вже давно чули!

– Розуміється! Тілько ніколи гаразд не виконували, – буркнув Хома без серця. – Певна річ, се ж безмірно легше ганятися за фантомами зверхніх тиранів та визискувачів, ніж узяти себе самого в руки і увільнити себе від внутрішніх ворогів. А все ж таки, повторяю тобі, доки не доконаємо сього внутрішнього увільнення, доти всі теорії соціального перевороту, доти всі соціальні реформи безплодні. Сьогодні увільнені від одного зверхнього натиску люди попадуть завтра під інший, ще гірший.

Отак розмовляючи, приятелі зайшли на кватиру, де жив Хома з серцем. Він, утомлений, ще весь гарячий від внутрішнього запалу, кинувся на софу, коли тим часом Хома без серця, немов задивлений у щось далеке в свойому нутрі, ходив по хаті широкими кроками.

– Новий лад принесе з собою також нове виховання, а по кількох генераціях будемо мати нове людство.

– Егеж, еге, все тілько якась панацея, якийсь таємничий еліксир на всі хороби, якась гучна формула і якийсь переказ на будущину, що повинна зробити все те, чого ми не можемо навіть обміркувати гаразд. Се ваша метода, ви всі доброчинці народу! – бурчав Хома без серця. – Нове виховання! Як коли б се було щось таке, що можна отак шасть-прасть виссати з пальця і накинути цілій суспільності. Виховання народу мусить вирости з традиції, з культурного стану того народу, мусить корінитися в характері, привичках народу, інакше се буде даремна трата часу й сил. Нове виховання потребує нових учителів, а сих не може народ виписати собі з-за границі.

– Значить, поперед усього організуймо вчительську семінарію на нових принципах, – пробував тепер і зі свого боку іронізувати Хома з серцем. – Се, мабуть, було б тобі до смаку. Тілько що нема ще того правительства, яке признало би ті принципи, заснувало б ту семінарію і наставило б тих нових учителів на посади.

– Не плети дурниць! – сердито відгризнувся Хома без серця. – Кождий мусить сю семінарію пройти сам у собі і сам із собою, мусить виповісти війну апатії й шаблонові у всіх формах, мусить сам у собі і в своїм окруженні збудити і піддержувати тугу не за новими порядками, але за новими, вищими духово й етично, культурнішими людьми. Ось у чім діло!

Тут розмову обох приятелів перервав прихід кількох знайомих університетських студентів, гарячих молодих ентузіастів, прихильників Хоми з серцем. Вони всі були ще під вражінням сьогоднішніх зборів, гратулювали Хомі, оповідали свої вражіння та спостереження зі зборів, упоювалися блискучими надіями на недалеку радикальну зміну людських відносин. Швидко звичайна розмова стала занадто і вбогою і холодною для їх ентузіастичного настрою, і вони почали співати. Сама собою з їх уст зірвалася пісня, уложена Хомою з серцем, якої остатні куплети будили серед молодежі особливий ентузіазм:

Ви в церкві з свічками перед образами,

А ми стоїмо за дверми;

Вам честь за столами поміж багачами,

А слинку ковтаємо ми.

Ми дбаєм, збираєм, та й голі й немиті,

А в вас повні каси й склепи;

Ми постим і сохнем, ви ж, п’яні і ситі,

Вчите нас: молись і терпи!

Терпливість – від вас нам наука єдина,

Від церкви, від шкіл і тюрми!

Терпливість – се наша найтяжча провина!

Отим-то все біднії ми!

Кінцеві два рядки повторено з таким притиском, що аж шибки в вікнах забряжчали. А коли по скінченні пісні в хатині залягла хвилева тиша, і всіх лиця палали ще рум’янцями, і всіх груди важко дихали з натуги й розбурханого запалу, залунав серед тої хвилевої тиші сухий, упертий голос Хоми без серця:

– От, то, то, то! Терпливість, або ще краще: терпимість, із якою всі ми зносимо свою власну безкритичність, та недумство, та безхарактерність! Ось чому ми бідні!

І, сказавши се, він вийшов із хати.

Примітки

Єзуїтський сад – нині у Львові.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 22, с. 11 – 16.