2. Скарга звірів на людей
Іван Франко
У величезній судовій палаті засів цар Соломон на своїм престолі. Праворуч і ліворуч нього позасідали вчені члени його трибуналу. Тоді впущено післанців і уставлено їх перед трибуналом – праворуч людей, а ліворуч звірів. Віддавиш глибокий поклін цареві, всі стояли мовчки. Возний викликав справу:
– Перед найсвітлішим царем Соломоном і його найсправедливішим трибуналом стають присутні тут післанці всіх звірів і післанці від людей, здаючися на його премудрий царський суд у своїй спорній справі. Хто оскаржує, нехай виступить і говорить!
Один із звірячої громади виступив наперед, поклонився до самої землі перед царем і цілим світлим збором і промовив ось якими словами:
– Великоможний і премудрий царю Соломоне! Іменем отих моїх товаришів, що разом зі мною вислані від великого збору всіх звірів, стаю перед тобою, надіючися на твою велику справедливість, що однаково світить своїм промінням на людей, як і на звірів. Не тайно се твоїй премудрості, що колись ми, звірі, були панами землі, а люди жили по лісах і дебрях, ховаючися перед нами, боячися наших зубів, пазурів та рогів. Вони були пасинки природи, голі та безоружні, слабовиті та малочисленна 3 жахом дивилися вони на нас, а в своїй глупоті не раз уважали нас за богів, приносили нам добровільно в жертву своїх дітей, дівчат або старців, щоб тілько запобігти нашої ласки.
Але з часом відносини змінилися. Вони розмножувалися, забрали в свої руки вогонь, а при помочі декого з нас, особливо зрадника Пса, захопили в неволю багато з-поміж нас, а іншим видали вічну і ненастанну війну. І тепер, великоможний царю, всі ми, звірі, зведені до крайньої недолі. Ми мусимо ховатися по лісах і норах, критися від праведного сонця, а проте ми ніколи, ні вдень, ні вночі, не певні свойого життя і своєї свободи. Чоловік видумав лук і стріли, сіті і пастки, вбиває нас, де побачить, ловить у сильця, копле глибокі ями на стежках, куди ми ходимо, і прикриває хворостом, аби ми, йдучи ніччю, впадали в них і робилися його жертвою.
Ні ліси, ні скали, ні вода, ні повітря, ні земне нутро – ніщо не хоронить нас перед його неситою злобою; всюди він уміє досягти нас, усюди нам грозить небезпека з його боку. А ті з нас, що піддались йому, знайшли ще гіршу долю! Він повернув нас у своїх невольників і збиткується над нами без милосердя. Одних він путає за ноги, іншим накладає ярма на шию, ще іншим нав’язує тяжкі тягарі на хребет, а сам бере в руку батіг або ломаку і б’є їх по боках та заставляє бігти та двигати понад силу. Дуже часто забирає матерям їх дітей, ріже їх перед їх очима або продає, щоб молоком тих матерей годувати себе й свої діти.
Ми ніколи не чуємо від нього слова потіхи ані поради, тілько все і всюди зносимо його побої, лайки та прокляття. Наші рани та синці, наші муки та втома, наш плач і наша смерть – ніщо не зворушує його серця. Та не досить того. Навіть по смерті він не дає нам супокою, четвертує і шматує наше тіло, здирає з нього шкіру, вириває роги, випорює нутро, відрубує м’ясо від кості, варить, пече і смажить його, навіть кості лупає або палить.
І що більше! У всіх тих справах і нечуваних злочинах пін не бачить нічого злого, не почуває за них ніяких докорів сумління, вимовляючися тим, що ми не маємо душі, і в нечуваній зарозумілості признаючи душу тілько собі самому. Отсе, великоможний та премудрий царю, наша жалоба і наші кроваві сльози перед тобою. Розсуди нас по справедливості з нашим заклятим порогом, щоб і ми, і наші потомки могли благословити твоє щасливе панування на вічні віки.
Вислухавши сю справу звірячого речника, цар похилив голову, задумався, а потім, обернувшися до людей, сказав:
– Ну, люди, ви чули, що тут піднесено против вас зі звірячого боку?
– Чули, – відповіли люди.
– І зрозуміли все?
– Зрозуміли.
– Ну, що ж маєте сказати на се?
З-поміж людей виступив один, вибраний від усіх післанців, і, поклонившися низько цареві і всьому зборові, промовив:
– Позволь мені, великоможний царю, сказати слово іменем отих людських відпоручників.
– Говори, – промовив цар.
Примітки
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 153 – 155.