1. Станція у Кошицької

Іван Франко

В житті, мов у довгій дорозі: що з воза впало, те пропало. А спомини, мов затурбований хазяїн, ідуть по довгих літах тою дорогою і шукають-питають давно загубленого.

Мабуть, і сліду вже нема з тої столярні на бориславськім тракті в Дрогобичі, де мені довелось пробути перші три роки мойого міського життя. То був старий домик у подвір’ї, відділений від вулиці трохи показнішим, але дуже нехарним жидівським домом та ще одною величезною жидівською халабудою, де містився шинок, а від потоку смердячою гарбарнею. Від заходу й полудня до нього припирав невеличкий огород, засаджений капустою, буряками та іншою невибагливою яриною. На подвір’ї перед домом стояли купи тертиць, верещали купи жиденят; від вулиці доходив шинковий галас, а від гарбарні поганий сопух. Усі забудування були дерев’яні, внизу гнилі, бо місце було вогке. Отсе було те окруження, в якому пройшли перші три роки мойого міського життя.

Се була та «станція у Кошицької», про яку довгі тижні перед тим розмовляли мої родичі, наважившися дати мене до школи «до міста». Ся Кошицька, властителька домика з огородом і столярської робітні, доводилась якоюсь своячкою – не знаю, чи моєму батькові, чи матері, і мені веліли називати її «цьоцею». Се була жінка середніх літ, значно поза 30, з слідами деякої краси на пожовклім та поморщенім лиці, незвичайно балакуча, як загалом усі дрогобицькі реміснички. Була русинка і ходила до церкви, хоча не цуралася й костьолу, любуючися особливо польськими кантичками, яких велику силу вміла напам’ять і які залюбки співала при роботі.

Кошицькою звали її якось по старій пам’яті, по першім чоловіці, хоча тоді вона від кількох літ була замужем за Гучинським, значно молодшим від неї, що був колись челядником у її мужа і тоді ще закохався в ній. Потім він служив у війську, відбув італійську кампанію 1859 р. і знав оповідати про Венецію, хоча з його оповідань у мене не лишилось у пам’яті нічого цікавого. Там у Італії він одержав відомість про смерть свойого давнього майстра і про те, що Кошицька повдовіла. Відтам він писав їй гарячі любовні листи, які Кошицька ховала в своїм комоді в куточку в коробочці, викладеній італійськими мушлями і привезеній, мабуть, самим-таки Гучинським як пам’ятка з Венеції. Раз якось, в часі одної з частих сварок між старшою жінкою й молодшим мужем, Кошицька видобула ті листи і веліла мені читати їх. Коли я, ледве слебезуючи ті малограмотні вояцькі складання, дійшов до патетичного місця: «Jeżeli cię nie kocham abym sobie trzy razy nogę złamał», Кошицька, втираючи сльози, крикнула до свого мужа:

– Ти гадаєш, що пан біг уже забув, як ти клявся? О, пан біг не забув, ні! Зламаєш ти собі ще ногу на гладкій дорозі, я тобі се мовлю!

Загалом Гучинський був хоч добрий робітник, але чоловік нічим не замітний. Для знайомих і сусідів він хоч і був «пан майстер», а поза очі все лишився «чоловіком Кошицької». Говорили, що вона якось піддурила і приманила його до себе, та й сам Гучинський у своїй обмеженій голові з часом, мабуть, зупинився на тій думці, бо не раз у сварці, парафразуючи звісне патетичне місце свойого венецького листа, викрикував:

– Wolałem sobie trzy razy w jednem miejscu nogę złamać niż się ze starą babą związać!

Розмова в столярні звичайно йшла по-руськи, хоча челядники бували русини і поляки; тільки Гучинський з жінкою в хвилях інтимних пертрактацій говорив по-польськи. Не знаю, які бували причини тих, звичайно досить голосних, пертрактацій, що іноді кінчилися баталіями, по яких Кошицька день або два лежала в ліжку з головою, пообв’язуваною мокрими рушниками. Чи Гучинський, молодий, незвичайно сангвінічний чоловік, давав Кошицькій причину до заздрості, чи сам він був незадоволений тим, що не мав з нею дітей, сього не можу сказати. Здається, що його дражнило положення молодого мужа при старшій жінці, а може й почуття, що інтелігенцією, досвідом і енергією вона все-таки держить верх над ним. Говорили, що по шлюбі їм пророковано незгідливе життя і йому швидшу смерть перед нею.

Дві воскові свічечки, зовсім однакової довготи й грубості, приліплено на стіні над головами молодих, щоб горіли в часі пошлюбного обіду. Одна мала значити його долю, а одна її. Отже кажуть, що полум’я обох свічечок раз у раз відверталося одно від одного в розбіжних напрямах, а нарешті його свічка згасла, догорівши ледве до половини. Я певний, що ся ворожба була першим жбихом холодної води на гарячі мрії Гучинського, якого тягла до Кошицької, мабуть, її вигода й енергія, а не сама лише холодна спекуляція на столярську робітню, полишену Кошицьким, і невеличку реальність його вдови.

Сам він був десь із західної Галичини і не приніс Кошицькій нічого, крім свойого червоного лиця, гарячої крові, здорових, робучих рук та не зовсім приємної привички напиватися доп’яна щонеділі. Обоє вони свято вірили в те, що пошлюбна ворожба мусить сповнитися, і від тої ж першої хвилі свічки їх життя почали горіти кожда в інший бік. Сліди полум’я тих пошлюбних свічок ще видні були на дерев’яній стіні в робітні; їх ані не замазували вапном, ані не зіскоблювали: дві черні смужки, випалені в дерев’яній стіні, нерівної довжини та розбіжних напрямів – то був дійсний символ сього недібраного подружжя.

Примітки

Італійська кампанія 1859 р. – австро-італо-французька війна, яка закінчилася повною поразкою австрійців у битві при Сольферіно.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 171 – 173.