5. Малярство цьоці Кошицької

Іван Франко

Кождої п’ятниці і суботи був час артистичного попису «цьоці» Кошицької, час малювання скринь. Сю часть роботи вона найчастіше брала на себе; її малюнки визначалися нечувано сорокатим добором фарб і дивовижними контурами цвітів. Щоправда, і одно й друге не виходило з утертого здавен-давна шаблону, але «цьоця» любила при малюванні давати волю руці і підмінювати фарби. Замість бурякового обрамування дасть синє; простолінійне бадилля ростини замість білого зробить зелене, листочки фантастичної «ружі» розмалює замість у три колісця – в чотири: внутрішнє колісце цинобром, середнє зеленим, потім жовтим або синім, нарешті, білим; листя не було ніякого. Щонайбільше по рогах малюнка умістить іще по одній «ружі» з листочками в три колісця.

Малюючи, ходить довкола скрині, окидає зором знавця всю малятуру, візьме раз горщик із зеленою фарбою, то знов із синьою, червоною, жовтою, білою, і тут підведе, там ободець зробить, там проведе лінію, доки цілість вповні не задоволить її невибагливого смаку. І при тім із її уст ненастанно пливуть набожні пісні, всуміш польські й руські. Ось вона викінчує престрашенну «ружу», якої рисунок і кольори могли б здивувати й найдикішого дикаря, і при тім її голос виводить:

Ах, тяжка страта!

Пекельні врата

Отворяться широко.

Л ви, грішнії

І проклятії,

Ідіть в пропасть глибоко!

За хвилю вже її рука, узброєна квачиком із зеленою фарбою, робить по червоному викрутаси, подібні до жидівських спірально звинених пейсів, а з її уст пливе далеко гуманніша течія слів і тонів:

A ty, pani dworko,

Kluczyki na kołku – hej nam, hej!

">Kolęda, kolęda, kolęda!

Kaź wódki dolewać

Będziem dobrze śpiewać – hej nam, hej!

Kolęda, kolęda, kolęda!

Я зразу дивився з великою набожністю на ті «цьоцині» артистичні вправи, подивляв її штуку й смак і любувався довершеними творами. Мене найбільше радували ті місця, де були більші хляпи якої-будь чистої краски, головно цинобру та синьої фарби. Бляйвайсу я не любив, жовта фарба була мені ненависна, і я страшенно здивувався, коли Ясько показав мені уперве, як із мішанини жовтої фарби з синьою повстає зелена. Ясько мав собі приділену функцію – розтирати фарби на кам’яних плитах, мішати їх і складати готові до відповідних горщиків. Розтирання бляйвайсу та жовтої охри було найтрудніше, і тут Ясько радо приймав мою поміч: оба ми в чотири руки хапали кам’яний товкач і доти водили ним з притиском по плиті, доки під гладким каменем чути було хоч одно зернятко нерозтовченої та нерозмеленої фарби.

Всі фарби розводилися водою з каруком; але бували випадки, що нам приходилося приготовлювати й олійну фарбу. Дорожчі скрині, шафи та ліжка малювалися олійною фарбою – і то виключно зеленою. Сей звичай мусив бути досить старий, коли образ зеленого ліжка ввійшов навіть у пісню. Ясько любив співати сю пісню: чи то варячи в залізнім горщику коніпний олій на покост і мішаючи його ненастанно залізною лопаткою чи розтираючи зелену фарбу, змішану вже з жовтої й синьої, він, прижмурюючи очі, мов півень, виводив:

A w ty nowy komorze

Stoi zielone loże:

Ej łoże, loże śliczne, zielone,

Któż na tobie będzie spał?

Взагалі столярня дуже часто лунала піснями. Особливо всяка стичність з фарбами та пензлями якось сама собою викликала пісні на уста. Тільки майстер Гучинський не співав ніколи. Зате я, навчившися швидко всіх пісень, популярних у столярні, допомагав своїм пискливим голосом кождому, а на третім році свойого побуту в столярні дійшов до того, що міг помагати «цьоці» також при малюванні скринь. З якою радістю ходив я з пензлем довкола скрині, держав у руці глечика з фарбою! З якими гордощами мазюкав я на взір «цьоциних» такі «ружі», що аж сама «цьоця» бралася за голову, а челядники прибігали від верстату, оглядали мої малятури і аж лягали зо сміху! А проте скрині з моїми малятурами мали щастя: задля незвичайних мальовил їх купували радше, і я готов був статися повагою в фаху малювання скринь, якби доля не призначила мене до іншого мазюкання. Чоловік a posteriori, оглядаючи круті шляхи та дивовижні серпентини свойого життя, знехотя починає потроху хилитися до фаталізму.

Діла Гучинських ішли добре. На скрині був такий попит, що в деяких порах при кінці тижня готовими скринями заповнювано майже всю столярню. В таких разах мені стелили спати в такій скрині, а що в столярні йшла робота іноді до пізньої ночі, то я рано прокидався, немов у глибокій криниці: на мою скриню поклали другу, на неї третю і так аж під саму стелю. Аж коли я, прокинувшися, починав кукати, купу розбирали, і я вилізав із того сховку на світ. Бували й такі часи, що мені доводилося спати в свіжих домовинах, коли в столярні їх роблено більше, а задля браку місця їх не було де класти, як тільки на моїм тапчані: тоді домовину клали на тапчан, а мені стелили в ній, і я спав преспокійно, антиципуючи вічний сон її властивого хазяїна. Та моя мати, довідавшися про се, запротестувала проти того, і мені перестали стелити в домовинах; «цьоця», здається, звинялася навіть, що вона нічого не знає про се і що Ясько кілька разів стелив мені в домовинах на жарт.

На третім році мойого побуту у Гучинських вони зачали будувати свій власний дерев’яний дім при одній із сусідніх вулиць. Моя цікавість мала тут знов широке поле придивлятися праці теслів і тисячним сценам будування в місті, починаючи від тої, як Гучинський і «цьоця» одного вечора прийшли з міста значно підхмелені і придвигали чималий мішок грошей. З їх розмови я довідався, що се вони затягли в столярськім цеху позичку – мабуть, 120 ринських, на ті часи показну суму – і цехова каса виплатила їм ту позичку самими мідяками, так що вони мусили брати гроші в мішок, мішок на палицю, а палицю за оба кінці обоє на плечі і нести їх так, як ті старозавітні жидівські оглядачі Палестини несли в табір Ісуса Навіна вкрадений десь по дорозі здоровенний кетяг винограду.

В цеху з нагоди сеї позички був немалий «трактамент», і наші майстер з майстровою забарилися допізна; ніч була темна, дорога болотяна, мішок із грішми важкий, а ноги в обох нетверді – от і не диво, що обоє прийшли додому заталапані, змучені і сердиті одно на одного, і празничний день закінчився сутою сваркою, в якій майстрова побажала майстрові, щоб уже раз виповнив свою обіцянку і зломив собі натроє не одну, але обі ноги і голову в додатку, а майстер в браку сильнішого аргументу вхопив здоровий бляшаний друшляк і так делікатно насадив його «цьоці» Кошицькій на голову, що вона опинилася мов у старім рицарськім шоломі з замкненим візиром, а краї друшляка щільно окрутились їй довкола шиї.

Ми оба з Яськом мали потім немало роботи, поки розігнули бляху настільки, що могли зняти з «цьоциної» голови сей імпровізований і зовсім невигідний шолом. «Цьоця» після того пам’ятного вечора лежала два дні в ліжку, а третього дня, вставши до малювання скринь, з якоюсь пасією раз у раз виспівувала ту строфу польської колядки, де згадувалось ім’я майстра Войтіх, і за кождим разом махала грізно квачем у його бік, співаючи:

Bieg Wojtek bez portek po śniegu, po grudzie:

Śmieją się, cieszą się: cha-cha-cha-cha, ludzie!

А майстер мовчки робив при варстаті і при кождім такім натяку червонівся, мов буряк.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 184 – 188.