4. Тугар Вовк переходить на бік монголів

Іван Франко

Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїна та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої степової Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі віки в самім корені підтяти її силу, розбити її народне життя. Найперші міста: Київ, Канів, Переяслав упали і були зруйновані до основи; їх слідом пішли тисячі сіл і менших городів. Страшний начальник монгольський Бату-хан, прозваний Батиєм, ішов на чолі своєї стотисячної орди, женучи перед собою вчетверо стільки всяких полоняників, що мусили битися за нього в перших рядах, – ішов поздовж руської землі, розпускаючи широко свої загони і бродячи по коліна в крові.

Про який-будь опір на рівнім полі ніщо було й думати, тим більше, що Русь була роз’єднана і роздерта внутрішніми межиусобицями. Декуди ставали опором міщани в своїх мурах, і непривичні до ведення правильної облоги монголи мусили не раз тратити багато часу, добуваючи брам і мурів топорами. Але слабі твердині падали, більше через зраду і підкупство, ніж силою поборені. Ціль походу страшної орди були угри, багата країна, заселена племенем, спорідненим з монголами, від котрого великий Чінгіс-хан монгольський домагався, щоб йому піддалося. Угри не хотіли піддатися, і страшенний похід монгольської орди мав їм показати месть великого Чінгіс-хана.

З трьох боків разом, після плану Батия, мала впасти орда до Угорщини: зі сходу в землю Семигородську, з заходу з землі Моравської і з півночі через Карпати. В тій цілі орда поділилася на три часті: одна, під проводом Кайдана, пішла бессарабськими степами в Волощину, друга, під проводом Пети, відділилася від головної орди в землі Волинській і поперек Червоної Русі, через Пліснесько, змагала до верхів’я ріки Дністра, щоб перейти її вбрід, а далі розлилася по Підгір’ю, шукаючи проходів через Карпати. Взяті до неволі місцеві люди, а також деякі бояри-зрадники провадили монголів горі рікою Стриєм на тухольський шлях, і вже, як говорили корчинські посланці, їх шатра білілися на рівнині понижче Синевідська.

Вечоріло. Густі сумерки лягали на Підгір’я. Лісисті тухольські гори задимилися, мов незлічимі вулкани, готовлячись вибухати. Стрий шумів по кам’яних бродах і пінився по закрутинах. Небо покривалось зорями. Але й на землі, на широкій надстрийській рівнині, почали розблискуватись якісь світила, зразу де-де, рідко, мов несміло, далі чимраз густіше, сильніше, – поки врешті ціла рівнина, як далеко око засягне, не покрилася ними, не розжеврілася кровавим облиском. Мов море, порушене легким вітром, так меркотів той облиск над долиною, то живіше палахкотячи, то мов розпливаючись у темніючім просторі. Се палали нічні огнища в таборі монголів.

Але, ген-ген у віддалі, де кінчилось те меркотяче море, палали інші світила, страшні, широкі, бухаючи огняною загравою: се горіли околичні села і слободи, окружаючи широкою огненною пасмугою монгольський табір. Там бушували загони монголів, рабуючи та мордуючи людей, забираючи в неволю та нищачи до основи все, чого не можна було забрати.

Смерком уже їхало вузьким плаєм поверх синевідських гір двоє люда на невеличких, та крепких гірських кониках. Один із їздців, мужчина вже в літах, був у рицарськім строю, в зброї, з мечем і топором, з шоломом на голові і з списом, прип’ятим до кінського сідла. З-під шолома спливало довге і густе, сивіюче вже волосся на його плечі. Навіть густі сумороки, що хмарою лежали на горах і величезними клубами котилися з ярів і дебрів чимраз вище на верхи, не могли на його лиці закрити виразу глибокого невдоволення, гніву і якоїсь сліпої завзятості, що щохвиля розливався по ньому то їдким прикрим сміхом, то понурою хмарою, – немов щось шарпало його сустави несподіваними судорожними рухами і давалося взнаки його гарному коневі.

Другий їздець – то була молода гарна дівчина, одіта в полотняну, шовковими нитками перетикану одежу, з невеличким бобровим ковпаком на голові, що не міг вмістити в собі її багатого, буйного, золотисто-жовтого волосся. Через плечі у неї перевішений був лук з турового рога і сайдак зо стрілами. Її чорні палкі очі ластівками літали довкола, любуючись рівними хвилястими контурами верховини і темно-зеленими ситими барвами лісів та полонин.

– Що за гарна країна, таточку! – скрикнула вона дзвінким, срібним голосом, коли коні їх на хвильку зупинилися на крутім пригірку, через який вони з трудом пробиралися, щоб перед цілковитим смерком доїхати до цілі. – Що за чудово гарна країна! – повторила вона вже тихішим, ніжнішим голосом, озираючись позад себе і тонучи поглядом у незглибимо темних зворах.

– А що за поганий народ живе в тій країні! – гнівно відрізав їздець.

– Ні, таточку, сього не кажи! – сказала вона сміло, але зараз же якось змішалась і, значно понизивши голос, додала по хвилі: – Я не знаю, але народ тутешній мені сподобався…

– О, я знаю, що він тобі сподобався! – скрикнув з докором їздець. – А радше, що сподобався тобі один із того народу, той проклятий Беркут! О, я знаю, що ти готова батька свого покинути для нього, що ти перестала вже любити батька для нього! Та що діяти – така вже дівоча вдача! А тілько я кажу тобі, дівчино: не вір тому поверховому блискові. Не вір гадюці, хоч коралевими барвами міниться!

– Але ж, таточку, що за думки шибають по твоїй голові! І якими прикрими словами ти докоряєш мені! Я призналася тобі, що люблю Максима, і присягла перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще твоя. А хоч і його буду, то не перестану любити тебе, таточку, ніколи, ніколи!

– Але ж, дурна дівчино, ти не будеш його, про се ніщо й думати! Хіба ти забула, що ти боярська дочка, а він смерд, вівчар?..

– Ні, таточку, не говори сього! Він такий рицар, як і інші рицарі, – ні, він ліпший, сміліший і чесніший від усіх тих боярчуків, яких я бачила досі. Впрочім, таточку, дарма вже відмовляти – я присягла!

– Що значить присяга дурної осліпленої дівчини?

– Ні, таточку, я не дурна і не осліплена! Не в пориві дикої пристрасті, не без ваговання і думання я зробила се. Навіть не без вищої волі, таточку!

Остатні слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом.

Боярин цікаво обернувся до неї.

– Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства?

– Слухай, таточку, – говорила дівчина, обертаючись до нього та звільняючи в їзді. – Вночі перед тим днем, коли ми мали рушати на медведів, показалась мені в сні моя мати. Така була, якою ти описував мені її: в білій одежі, з розпущеним волоссям, але з лицем рум’яним і ясним, мов сонце, з радістю на устах і з усміхом та безмірною любов’ю в ясних очах. Вона приступила до мене з розпростертими руками і обняла мене, сильно притискаючи до груді.

«Мамо!» – сказала я і більше не могла нічого сказати з радості та розкоші, що наповняла цілу мою істоту.

«Мирославо, дитя моє єдине, – говорила вона лагідним, м’яким голосом, що й досі тремтить мені в серці, – слухай, що я тобі скажу. Велика для тебе хвиля зближається, доню! Серце твоє пробудиться і заговорить. Слухай свого серця, доню, і йди за його голосом!»

«Так, мамо!» – сказала я, тремтячи з якоїсь несказанної радості.

«Благословлю ж твоє серце!» – І, сказавши се, вона розвіялася запахущим леготом, а я прокинулась. І серце моє справді заговорило, таточку, і я пішла за його голосом. На мені благословенство мами!

– Але ж, дурна дівчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночі й приснилось тобі! А втім, – додав боярин по недовгій хвилі, – а втім, ти вже й не побачиш його ніколи!

– Не побачу? – скрикнула живо Мирослава. – Чому не побачу? Хіба він умер?

– Хоч би й сто літ жив, то таки не побачиш його, бо ми… ми не вернемось уже більше в ті прокляті сторони.

– Не вернемось? А се для чого?

– Для того, – сказав боярин з силуваним супокоєм, – що ті твої добрі люди, а поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на своїй раді вигнати нас із свого села, розвалити наш дім і зрівняти його з землею! Але постійте ви, хамове плем’я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк – се не тухольський вовк, він і тухольським медведям зуміє показати зуби!

Болюче тьохнуло в серці Мирослави, коли почула ті слова.

– Вигнали нас, таточку? І за що ж нас вигнали? Певно, за того лісничого, що ти казав так немилосердно бити, хоч я з слізьми благала тебе пустити його на волю?

– Як ти все те тямиш! – підхопив злісно Тугар, хоч у серці глибоко вкололо його те оскарження з уст доньки. – О, я знаю, що коли б ти була на тій раді, то й ти була б стала за ними против свого батька! Що ж діяти, – батько старий, понурий, не вміє блискати очима, ані зітхати, а тобі хочеться не такого товариша! І що з того, що батько отсе перед часом посивів, стараючись забезпечити твою долю, а той новий, миліший, молодший товариш, може, десь тепер зі своїми тухольцами руйнує нашу хату, остатнє й одиноке наше пристановище на світі!

Мирослава не витерпіла тих їдких докорів, – гарячі сльози бризнули з її очей.

– Ні, се ти, ти не любиш мене, – сказала вона, заливаючися слізьми, – і я не знаю, що відвернуло твоє серце від мене? Я ж не дала тобі ніякої причини! Сам ти вчив і наказував мене жити по правді і говорити правду! Невже ж тепер нараз правда так дуже опротивіла тобі?

Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до верху гори і їхали вузькою дорогою поміж високими буками, що зовсім заслонювали перед ними небо. Коні, здані на власну волю, самі шукали собі стежки серед сутінків і, зчаста форкаючи, тюпали звільна по похилій каменистій дорозі під гору.

– Куди ж ми їдемо, коли нас вигнано з Тухольщини? – спитала нараз Мирослава, отираючи рукавом сльози і підводячи догори голову.

– В світ за очі, – відказав батько.

– Ти ж казав, що їдемо до одного боярина в гостину.

– Правда опротивіла мені: я сказав неправду.

– То куди ж їдемо?

– Куди сама хочеш. Мені все одно. Може, їхати до Галича, до князя, котрому я наприкрився і котрий рад був мене позбутися? О, хитра се штука, той князь! Використати силу чоловіка, виссати його, мов спілу вишню, а кістку кинути геть – на те він якраз. І який рад був він, коли я попросив у нього даровизни землі в Тухольщині! «Іди, – сказав мені, – нехай лишень тут не бачу тебе! Йди і угризайся з тими смердами за нужденну межу, лиш сюди не вертай!» Ну що, може, їхати нам до нього, жалуватися на тухольців, просити напроти них княжої помочі?..

– Ні, таточку! – говорила Мирослава. – Княжа поміч злого не направить, а тілько ще дужче погіршить.

– А видиш, – сказав боярин, небагато зважаючи на остатні слова доньки. – Ну, а може, вертати нам до Тухлі, до тих проклятих хлопів, до того чорта Беркута, і просити у них ласки, піддатися їх карі, зректися свого боярства і благати їх, щоб нас приняли до своєї громади, як рівні рівних, і жити з ними так, як вони, з вівцями вкупі, між вівсом і гноєм?

Постава Мирослави незамітно, мимоволі простувалася, лице її прояснювалось при тих словах.

– А як гадаєш, таточку, чи вони приймили б нас? – спитала вона живо.

– Хто знає! – сказав гризько боярин. – Се ще якби ласкаві були їх хамські величества й їх надвеличество Захар Беркут!

– Таточку, а чому ж нам не спробувати сього? Тухольці не люблять неправди; вони хоч і засудили нас, то, може, по-свойому праву. А може… може й ти, таточку, дечим… своїм острим поступуванням причинився до того? А коли б лагідно, по-людськи з ними…

– Ах, боже, се що таке? – скрикнула нараз Мирослава, перериваючи свої попередні міркування.

Вони станули саме на вершку гори, і перед ними, мов силою чарів, розкинулася широка стрийська долина, залита морем пожеж і огнищ. Небо жевріло кровавим відблиском. Немов з пекла, неслися з долини дивні голоси, іржання коней, брязкіт зброї, переклики вартових, гомін сидячих при огнищах чорних косматих людей, а геть-геть далеко роздираючі серце зойки мордованих старців, жінок і дітей, в’язаних і ведених у неволю мужчин, рик скотини і хрускіт будинків, що, перепалені, валилися додолу, а по тім величезні водопади іскор, мов рої золотистих комах, збивалися під небо. В кровавім розблиску огнів виднілися тут же в долині над рікою довгі, безконечно довгі ряди чотиригранних шатрів, переділені від себе широкими відступами.

Люди мов мурашки, снували поміж шатрами і громадилися коло огнищ. Мирослава стала на той вид мов остовпіла, не можучи відірвати від нього очей. Навіть старий, понурий боярин не міг рушитися з місця, потопаючи очима в тім лячнім кровавім морі, ловлячи носом запах гіркого диму і крові, вслухуючись у змішаний гамір, у зойки, стогнання та радісні окрики побіди. Навіть коні під нашими їздцями почали тремтіти всім тілом, стригти вухами і форкати ніздрями, немов лякалися йти дальше.

– Тату, про бога святого, се що таке? – скрикнула Мирослава.

– Наші союзники, – сказав понуро Тугар Вовк.

– Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихід говорив народ з такою тривогою?

– Так, се вони!

– Нищителі руської землі!

– Наші союзники проти тих проклятих смердів і їх громадівства.

– Тату, се загибель наша! Як не стане хлопів, то хто буде кормити бояр?

– Не бійся, не вродилась іще та буря, що здужала б до кореня знищити те підле насінє.

– Але ж, таточку, монголи не щадять ні хати, ні двора, ні князівської палати! Сам же ти не раз оповідав, як вони подушили князів під дошками.

– І се добре! Нехай їх душать, тих хитрих круків! Але боярина не задушили ніякого. Ще раз кажу тобі: се наші союзники!

– Але ж, таточку, ти хотів би входити в союз із тими дикунами, обагреними кров’ю нашого народу?

– Що мене се обходить, хто вони і які вони? Крім них ми не маємо виходу. А нехай вони собі будуть і самі злі духи, щоб тілько помогли мені!

Мирослава, вся бліда, тривожними очима гляділа на свого батька. Кровавий відблиск огнів, що освічував околицю, робив його лице страшним і диким і меркотів на його шоломі, немов обвивав те лице кровавим вінцем. Вони обоє позлізали з коней і, стоячи на острім гребені гори, гляділи одно на одного.

– Який ти страшний, таточку, – прошептала Мирослава. – Я не пізнаю тебе!

– Говори сміло, говори, донечко! – сказав з якимсь диким насміхом батько. – Я знаю, що ти хотіла сказати! Ти хотіла сказати: «Я не можу дальше йти з тобою, я покину тебе, зрадника вітчини, а вернуся до свого милого, до свого вірного Беркута!» Скажи, скажи се одверто – і покинь мене. Я піду, куди веде мене доля, і буду до кінця життя свого дбати про твоє добро!

Їдовитий голос боярина стався при кінці якимсь м’яким, тремтячим, зрушуючим, так що Мирослава вибухла голосним плачем і кинулась батькові на шию, гірко ридаючи.

– Ох, таточку, – хлипала вона, – як ти рвеш моє серце! Чим я так тяжко провинилася перед тобою? Я ж знаю, що ти любиш мене! Я… я не покину тебе ніколи! Я буду твоєю служницею, твоєю невільницею до остатнього віддиху, лиш не йди туди, не подавай свого чесного ім’я на вічну ганьбу!

Ридаючи, вона впала батькові до ніг і обнімала руками його коліна, обливала слізьми його руки. Не видержав Тугар Вовк, капнули сльози з його старих очей. Він підняв Мирославу і міцно притиснув її до грудей.

– Доню моя, – сказав він лагідно, – не жалуйся на мене! Горе наповнило гіркістю моє серце, гнівом налило мої думи. Але я знаю, що твоє серце – щире золото, що ти не покинеш мене в днях тривоги й боротьби. Адже ж ми самі тепер на світі, ні до кого нам прихилитися, ні від кого ждати помочі, а тілько від себе самих. Вибору не маємо. Берімо поміч, де її знайдемо!

– Таточку, таточку! – говорила з слізьми Мирослава. – Гнів проти тухольців засліпив тебе і пхає тебе до загибелі. Нехай і так, що ми нещасливі – а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше згинути нам із голоду під плотом!

– Молода ти ще, доню, гаряча, палка, і не знаєш, як смакує голод, як смакує нужда. Я зазнав їх і хочу оберегти тебе від них. Не переч же мені! Ходи, їдьмо до цілі! Що буде, те буде, долі своєї не об’їдемо!

І він скочив на свого коня і шпигнув його острогами. Даремно Мирослава хотіла спинити його – він погнав униз горою. Ридаючи, подалась за ним і вона. В своїй непохитній дитячій вірі вона все ще думала, що зможе охоронити батька від загибелі, від віковистої ганьби – від зради свого краю. Вона, бідна, й не знала, як глибоко її батько був уже застряг у тім огиднім багні, як безповоротно він уже впав у безодню, так, що для нього справді не було іншого виходу, як падати глибше, аж до дна.

Чим дальше з’їздили в долину, тим густіша пітьма обхапувала їх, тим менше могли що-будь бачити, крім блимання огнищ і жевріння віддалених пожеж. Зате гомін і рик величезної юрби ставався чимраз голоснішим, оглушаючим. Дим виїдав їм очі, захапував віддих у грудях. Боярин простував до першого огнища, що палало серед поля. Се була монгольська сторожа. Наближаючись, вони бачили п’ять люда в кожухах, обернених волоссям догори, в таких самих пелехатих острокінчастих ковпаках, з луками на плечах і з топорами в руках.

Аж недалеко варти Мирослава догнала батька й сіпнула його за рукав.

– Таточку, богом святим молю тебе, вертаймо відси.

– Куди?

– Ходімо до Тухлі!

– Ні, пропало вже! Підемо, але не з униженою просьбою. Підемо в гості, – і рад я побачити, чи твої Беркути посміють тепер виганяти нас!

В тій хвилі монголи почули прихід чужих людей і з диким криком похапали за луки та окружили їх.

– Хто їде? – закричали різними голосами, то по-нашому, то по-своєму.

– Поклонник великого Чінгіс-хана! – сказав по-монгольськи Тугар Вовк.

Монголи стали, витріщивши очі на нього.

– Ти відки, що за один, за чим приходиш? – спитав один, очевидно, начальник сторожі.

– Не твоє діло, – відповів остро на монгольській мові боярин. – Хто веде вашу силу?

– Внуки великого Чінгіс-хана: Пета-бегадир і Бурунда-бегадир.

– Іди ж і скажи їм, що «Калка-ріка по болоті тече і в Дон упадає». А ми на твій поворот пождемо коло огнища.

З рабським ушануванням розступилися монголи перед незнайомим приїжджим, що говорив їх мовою та й ще таким певним тоном, до якого вони привикли від своїх ханів та бегадирів. В одній хвилі начальник варти здав своє місце на другого, а сам, допавши коня, погнав до табору, якої, може, чверть милі віддаленого від вартового огнища.

Тугар Вовк і Мирослава позлазили з коней, яких дехто з вартових зараз узяли, обчистили, напоїли й прип’яли на мужицькій, житом засіяній ниві. Приїжджі гості приступили до огнища, гріючи над ним руки, в які щипав їх весняний нічний холод. Мирослава тремтіла цілим тілом, мов у лихорадці, вона була бліда і не сміла піднести очей на батька. Аж тепер, почувши з батькових уст монгольську мову і побачивши, з якою пошаною монголи сповняли його волю, вона догадалася, що батько її не віднині знається з тими страшними нищителями рідної землі і що правдивою мусить бути та вість, яка глухо шепталась при дворі князя Данила, немов-то Тугар Вовк у битві над Калкою зрадив Русь монголам, виявивши їм наперед цілий план битви, уложений руськими князями.

Правда, – говорили вісті, – доказу на те певного нема, а то б бояринові прийшлось понести голову на колоду; боярин стояв у битві в першім ряді і при першім замішанні взятий був до неволі. Але дивним видавалось декому його швидке увільнення без окупу, хоч боярин божився, що монголи випустили його, шануючи його хоробрість. Діло було темне, а тільки те було певне, що при княжім дворі всі почали якось сторонити від Тугара, і сам князь не довіряв йому так, як довіряв давніше.

Боярин вкінці почув тоту зміну і попросив у князя даровизни землі в Тухольщині. Не допитуючись, для чого задумав боярин покидати Галич і для чого хоче закопатися в такій лісистій пустині, та й ще з молодою дочкою, князь Данило дав йому даровизну – очевидно, рад був позбутися. І при від’їзді з Галича якось холодно прощалися всі з боярином, довголітнім товаришем оружжя.

Все те згадала тепер в одній хвилі Мирослава, і все те, що тоді дивувало й гнівало її, стало тепер ясне й зрозуміле перед її очима. Так, значиться, вісті й шепти говорили правду! Так, значиться, батько її віддавна, від десятьох літ, був у порозумінні з монголами, був зрадником! Мов придавлена, мов підкошена тою гадкою, похилила Мирослава свою прегарну голову додолу. Серце її боліло дуже; вона чула, як у ньому одна за другою рвалися найсильніші й найсвятіші нитки – нитки дитячої любові і поважання. Якою самітною, якою круглою сиротою чула себе вона тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевнював її, що все робить для її щастя!

Але й боярин сидів тепер якийсь невеселий: його рішуче серце тисли, очевидно, якісь важкі думи. Не знати, про що думав він, але його очі гляділи не змигаючи в полум’я огнища, слідили уважно за тим, як догорали червоні, мов розжарене залізо, поліна, як тріскали в огні, злизувані полум’ям. Чи се було спокійне думання чоловіка, що дійшов до своєї мети, чи, може, яке тривожне прочуття будущини холодною рукою вхопило його за серце і печать мовчання положило на його устах? Тільки ж і він, старий розважний чоловік, уникав погляду Мирослави, лише глядів і глядів у огнище, на миготячі іскри та попеліючі поліна.

– Доню! – сказав він вкінці стиха, не підводячи на неї очей.

– Чому ти вчора не вбив мене, тату? – прошептала Мирослава, насилу здержуючи сльози в очах. Голос її, хоч тихий, дунув на боярина ледовим холодом. Він не знайшов на те питання відповіді, і мовчав, і вдивлювався в огнище, поки не прибіг вартівник із табору.

– Внуки великого Чінгіс-хана шлють свій привіт новому другові і просять його до свого шатра на воєнну раду.

– Ходімо! – сказав коротко боярин і піднявся з місця. Мирослава встала також, але ноги її відмовляли послуху. Та не час було тепер вертатися. В одній хвилі монголи привели їх коней, висадили Мирославу, і, окруживши їх обоє, повели до табору.

Монгольський табір був розложений у величезнім чотирикутнику і обкопаний глибоким ровом. В кождім боці чотирикутника було по дванадцять входів, окружених оружною вартою. Хоч неприятель ніякий не грозив таборові, то все-таки його стережено чуйно – таке вже було воєнне правило монголів, зовсім у суперечність із християнським рицарством, яке не дорівнювало монголам ані в військовій карності, ані в умілості тактики та кермування великими масами.

Вартові при вході табору дикими голосами перекликалися з вартовими, що вели боярина з донькою, а потім переняли незвичайних гостей і повели їх до шатра своїх начальників. Хоч і як придавлена була Мирослава своїм болем і стидом, що випалював гарячі рум’янці на її дівочім лиці, то все ж вона була надто смілої вдачі, надто свобідно і по-рицарськи вихована, щоб не зацікавитися розкладом табору і всім новим та невиданим окруженням.

Бистрим оком окинула вона проводжаючих її вартових. Низькі, підсадкуваті їх постави, повбирані в овечі кожухи, через які перевішений був у кождого лук і сагайдак зі стрілами, виглядали, мов медведі або які інші дикі звірі. Лице без заросту, з вистаючими вилицями і підочними кістьми, з маленькими і глибоко впалими очима, що ледве блищалися з вузьких, скісно прорізаних повік, з невеликими приплесканими носами, виглядали якось гидко, відразливо, а жовтава їх барва, що в відблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий відтінок, робила їх іще страшнішими та відразливішими. З похнюпленими додолу головами і з горляного співучою мовою вони подобали на вовків, що шукають, кого б пожерти.

Шатри їх, як Мирослава зблизька приглянулася, зроблені були з войлоку, розп’ятого на чотирьох жердках, зв’язаних угорі докупи, і накриті були вверху для забезпеки від дощу великими шапками з кінської шкіри. Перед шатрами стояли на жердках понастромлювані людські голови, кроваві, з застиглим виразом болю і розпуки на блідих, посинілих, світлом огнищ дивовижно освічених лицях. Холодний піт виступив на чолі Мирослави на сей вид; її, геройську, смілу дівчину, не мучила думка, що швидко й її голова так само стримітиме де-будь перед шатром якого монгольського бегадира. Та ні, вона воліла б тепер тліти в пожежі і стриміти як кровавий трофей перед шатром побідителя, аніж своїми живими очима оглядати ті трофеї, з яких кождий недавно ще був живим чоловіком, думав, працював і любив, – аніж іти здовж отсього страшного табору на безчесне, зрадницьке діло!

«Ні, ні, – думалось їй, – не буде того. Я не піду дальше! Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».

Тим часом вони станули перед шатром начальника Пети, любимця Батиєвого. Шатро не відзначувалося від інших шатрів зверху нічим, окрім прип’ятої на його вершку жердки з трьома бунчуками: зате всередині було далеко пишніше, по-азіатськи уладжене. Тільки ж ані боярин, ані Мирослава до середини шатра не входили, бо начальників монгольських застали перед шатром, коло огнища, на котрім невільники пекли двох баранів. Побачивши гостей, начальники схопилися всі враз на рівні ноги і похапали до рук свою зброю, хоч, впрочім, не поступилися з місця, щоби стрічати їх. Знаючи монгольський звичай, боярин кивнув доньці, щоб лишилась позаду, а сам, знявши з голови шолом, а з плечей лук приступив до них з поклоном і став мовчки, з похиленими до землі очима, о три кроки перед головням начальником Петою.

– Від якого царя приносиш нам вісті? – спитав його Пета.

– Я не знаю ніякого царя, крім великого Чінгіс-хана, пана всього світу! – сказав боярин. Се була звичайна формула піддання. Пета тоді поважно, але радо простяг бояринові руку.

– Впору приходиш, – сказав Пета, – ми дожидали свойого союзника.

– Я знаю свій обов’язок, – сказав Тугар Вовк. – В однім лишень я переступив ваш звичай: я привів доньку свою до табору.

– Доньку? – сказав зачудований Пета. – Хіба ж ти не знаєш, що звичай наш забороняє женщинам вступати в збір вояків?

– Знаю! Але що ж я мав зробити з нею? У мене нема дому, ні родини, ні дружини! Крім мене і великого Чінгіс-хана, вона не має ніякої опіки! Мій князь рад був позбутися мене зі свого міста, а ті прокляті смерди, мої невольники, збунтувалися против мене.

– Але все ж таки тут вона не може лишитися.

– Я прошу внуків великого Чінгіс-хана позволити їй лишитися нинішню ніч і завтрішній день, поки не винайду для неї безпечного пристановища.

– Для другів наших ми гостинні, – сказав Пета і потім, обертаючись до Мирослави, він сказав ламаною руською мовою: – Зблизись, дивчина!

Мирослава аж затремтіла, почувши ті звернені до себе слова страшного монгольського начальника. Повними ненависті й погорди очима гляділа вона на того нищителя Русі, зовсім не слухаючи його слів.

– Зблизись, Мирославо! – сказав її батько. – Великий начальник монгольського війська ласкавий до нас.

– Не хочу його ласки! – відказала Мирослава.

– Зблизись, розказую тобі! – сказав грізно боярин. Мирослава неохітно зблизилася.

Пета своїми малими блискучими очима поглянув на неї.

– Гарни дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свій тат. Будь вірни велики Чінгіс-хан. Велика ласка буде! На тобі, дивчина, отсе коко, з вашого князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськи вояк – усі пропустить, нічого злого не зробить. А тепер до шатра!

З тими словами Пета подав Мирославі зі свого пальця великий золотий перстень, здобутий ним у битві над Калкою з князя Мстислава. На перстені був великий золотисто-зелений берил із вирізаними на нім фігурами. Мирослава вагувалася, чи приняти дар від ворога, – може, навіть заплату за батькову зраду.

– Візьми, доню, сей знак від великого внука Чінгіс-хана, – сказав боярин. – Се знак його великої ласки для тебе, дає тобі безпечний прохід у монгольськім таборі. Нам-бо прийдесь розстатися, доню. Їх воєнний звичай забороняє женщинам бути в таборі. Але з тим перстенем ти можеш безпечно приходити і виходити, коли тобі запотребиться.

Мирослава ще вагувалась. Але, втім, нова якась дума шибнула їй у голову – вона взяла перстень і, відвертаючись, урваним голосом сказала:

– Дякую!

Потім Пета велів відвести її до окремого шатра, котре наборзі приготовано для її батька, а Тугар Вовк лишився сам з монгольськими бегадирами, щоб радити воєнну раду. Перший забрав голос Пета, головний начальник сього відділу, чоловічок літ коло сорока, тип монгола: невеличкий, повертливий, з хитро мигаючими, малими, мов мишачими, очима.

– Сідай, гостю, – сказав він до боярина. – Коли скажем тобі, що ми дожидали тебе, то нехай се буде найвища похвала твоєї вірності для великого Чінгіс-хана. Але все-таки ти троха запізно прийшов. Військо наше жде вже третій день, а великий Чінгіс-хан, виправляючи нас на захід, до краю рабів своїх Арпадів, наказував нам довше трьох день без потреби ніде не задержуватись. Брат наш, Кайдан-бегадир, що пішов через край волохів, буде перед нами в домі Арпадів, здобуде їх столичне місто, а яку ж славу ми принесемо з того походу?

На те сказав боярин:

– Я порозумів слова твої, великий бегадире, і ось що відповім на них. Вірний слуга великого Чінгіс-хана не міг швидше прибути до вашого табору, бо аж учора дізнався про ваш похід, а дізнавшися, прибув зараз. Про задержку не журися. Шляхи наші хоч неширокі, але безпечні. Брама в царство Арпадів стане вам отвором, лиш тілько застукайте.

– Які шляхи і в чиїх руках? – спитав коротко Пета.

– Один шлях дуклянський, горі Сяном-рікою, а потім через низький гірський провал. Шлях широкий і вигідний, топтаний уже не раз руськими й угорськими воєнними силами.

– Далеко відси?

– Відси до Перемишля два дні ходу, а з Перемишля до гір іще два дні.

– Хто стереже?

– Стережуть його нашого князя бояри, що на нім поробили засіки. Але бояри нерадо служать князеі Данилові Романовичу, нерадо стережуть засіків. Мала обіцянка склонить їх на сторону великого Чінгіс-хана.

– Але чому ж досі ми нікого з них не бачили в нашім таборі? – спитав Пета.

– Годі їм, великий бегадире. Народ, серед якого вони живуть і який мусить поставляти оружних людей для оборони засіків, нерадо зносить їх власть над собою. Дух бунту і непокори живе в народі. Серце його тужить за давніми порядками, де не було ні князів, ні власті, де кожда громада жила для себе, а против спільного ворога всі дружилися по добрій волі і вибирали та скидали свою старшину. В отсих горах живе один дід, що його прозвали бесідником, і той роздуває полум’я непокори в ім’я тих старих порядків. Народ глядить на бояр, мов пастухи на вовка, і скоро би тілько побачив, що бояри тягнуть у сторону великого Чінгіс-хана одверто, то побив би їх камінням. Коли ж за приближенням вашої сили бояри піддадуться вам і віддадуть вам засіки, народ пирсне, як полова від вітру.

Пета слухав уважно бесіди боярина. Насміх і погорда заблискотіли на його тонких губах.

– Дивні ж у вас порядки! – сказав він. – Князь бунтує против своїх слуг, слуги против князя, князь і слуги против народу, а народ против усякої власті! Дивні порядки! У нас коли дрібні ватажки хотіли бунтувати против великого Чінгіс-хана, то той згромадив їх до свого аула і, окруживши аул своїми вірними синами, велів настановити вісімдесят великих котлів на грані і налити їх водою, а коли вода закипіла, то, не розбираючи нічиєї вини, велів у кождий котел вкинути по два бунтівники і варити їх так довго, поки тіло зовсім не відкипіло від кості. Тоді велів повиймати голі кістяки з котлів, посадити їх на коней і повідвозити до підвладних їм племен, щоб ті на примірі своїх ватажків училися послуху й покори великому Чінгіс-ханові. От так би й вас її вчити. І ми навчимо вас її. Дякуйте богам, що зіслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви, певно, мов ті голодні вовки, пожерли б одні других.

Кров постила бояринові в тілі при тім оповіданні монгола, але він ні словечка не відказав на се.

– Ну, а який же ваш другий шлях? – спитав дальше Пета.

– Другий шлях тухольський, – відповів боярин, – хоч вужчий і не так рівний, але зате ближчий і рівно безпечний. На тім шляху засіків нема, ані княжих бояр нема. Самі хлопи пильнують його.

– Хлопів ваших ми не боїмося! – сказав з погордою Пета.

– І ніщо їх боятися, – підхопив боярин. – Вони ж без оружжя і без умілості воєнної. Тим шляхом я сам можу вам бути провідником.

– Але, може, на арпадській стороні ті шляхи сильно замкнені?

– Тухольський не замкнений зовсім. Дуклянський замкнений, але не дуже сильно.

– А довга дорога тухольським шляхом до краю Арпадів?

– Для оружних мужів до Тухлі день ходу. В Тухлі переночувати, а разом зо світом у дорогу, і на вечір будете вже на рівнині.

– А дуклянським?

– Вчисляючи, кілько часу треба на понищення засіків, три дні ходу.

– Ну, то веди нас тухольським! – сказав Пета.

– Позволь мені слово сказати, великий бегадире, – сказав один із начальників монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тіла, з лицем темно-оливкової барви, одітий у шкіру степового тигра, що все разом аж надто виразно свідчило про його походження з туркоманського племені.

Се був страшний, безтямно смілий і кровожадний войовник, Бурунда-бегадир, суперник у славі з Кайданом. Монгольські загони, які він провадив, лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж. Він безмірно перевищав Пету своєю відвагою; перед його шатром кождого вечора було два рази більше свіжих голів, ніж перед шатром усякого іншого вояка. Але Пета не завидів йому тої смілості, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою в штуці ведення великих мас і кермування великими битвами та походами. Він радо пускав Бурунду на найнебезпечніші місця, держав його в запасі на найтяжчу рішучу хвилю, немов непоборний залізний таран, – а тоді пускав його з відділом «кровавих туркоманів» довершувати побіди.

– Говори, брате Бурундо! – сказав Пета.

– Позволь мені з десятитисячним відділом іти тухольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бік, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, і прорівняю тобі дорогу.

Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубаці з уст таке розумне слово. І справді, план Бурунди був хоч і смілий, та зате дуже розумний, і Бурунда був єдиний смільчак до виконання сього плану.

– Добре, – сказав Пета, – нехай буде по-твойому! Вибирай собі вояків і рушай з ними зараз завтра.

– Позвольте ще й мені слово сказати, великі бегадири, – сказав Тугар Вовк.

– Говори! – сказав Пета.

– Коли воля ваша слати часть своєї сили тухольським шляхом, – а всеї задля тісноти шляху я й не радив би слати, – то позвольте мені піти наперед з невеличким відділом і заняти вхід того шляху, заким іще тухольські смерди дізнаються про ваш прихід і завалять його засіками.

– Добре, йди! – сказав Пета. – Коли хочеш вирушити?

– Зараз, щоб іще завтра на південь сповнити своє діло.

– Коли так, то нехай буде конець нашій раді і нехай боги щастять нашій зброї! – сказав Пета, встаючи з місця. Встали й інші начальники. Тугар Вовк просив Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам пішов до шатра покріпитися і попрощатися з донькою.

В темнім шатрі на ліжку, покритім м’якими грабованими перинами, сиділа Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє теперішнє положення, в яке втягнув її батько. Положення те було справді страшне, бачилось, навіть – безвихідне. Батько її – зрадник, монгольський слуга; вона – в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла сирота. Бо навіть остання її підпора – непохитна віра в свій пророчий сон, у благословенство матері і в своє любовне щастя з Максимом, – і тота віра тепер, при холодній розвазі, зачала похитуватись, кровавлячи її серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій – добровільний чи недобровільний? – побут у монгольськім таборі? Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала, мов з життям своїм прощалася.

Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її плече, – вона не підводила голови, не рушалась, не переставала плакати.

– Доню Мирославо, – сказав він, – не плач! Дасть бог, усе ще добре буде!

Мирослава мов не чула нічого, сиділа недвижно, холодна, безучасна.

– Забудь того смерда! Гарна будучність чекає тебе, а він… Що він! Завтра в полуднє він упаде трупом від мойого меча.

– Хто? – скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.

Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги.

– Хто впаде трупом? – повторила вона. – Він, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю?

– Та ні, ні! – відпекувався боярин. – Хто се сказав тобі?

– Сам ти сказав! – наставала на нього Мирослава. – Тату, скажи мені правду, що задумуєш? Не бійся за мене! Я тепер і сама вже добре бачу, що не можу бути Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що вища від нього родом, – о ні! Я нижча від нього, я чую себе безмірно нижчою від нього, бо він чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може й сама зрадниця! Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай і так! Що з мене за хосен? Тілько скажи мені, що ти задумуєш напротив нього?

– Але ж нічого, зовсім нічого! Він тепер, може, вже десь далеко в горах.

– Ні, ні, ні, не вірю тобі! Скажи мені, що ви урадили з монголами?

– Говорили про те, куди йти на Угри.

– І ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби помститися на тухольцях!

– Дурна дівчино, що мені мститися на них! Задрібні вони для моєї месті. Я хочу перепровадити монголів на Угри, бо, чим скорше підуть із нашого краю, тим менше тут руїни нароблять.

– О, певно, певно! – скрикнула Мирослава. – Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать ціле! І ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?

– Ні, не на Тухлю. Я веду тілько один малий відділ, щоб обсадити вхід до Тухлі.

– Хто має браму, той має й хату! Але розумію тепер! Ти ж сам сказав недавно, он там, на горі, що завтра Максим має з тухольськими молодцями валити наш дім. А ти хочеш з монголами напасти на нього, вбити його…

Боярин видивився на неї зачудуваними очима; він почав боятися, чи не відьма вона, що так страшно бистро вгадувала, в чім діло.

– Доню, забудь за нього! – сказав він. – Яка доля йому судилася, така й буде.

– Ні, тату, тим ти не зведеш мене! Я їду, їду до Тухлі, я остережу його, спасу його від твоєї засідки! А коли в неї попадеться, то я стану обік нього і буду боронитися разом з ним, до остатнього скону, проти тебе, тату, і твоїх поганих союзників!

– Дівчино, ти божевільна! – скрикнув боярин. – Уважай, не доводи мене до гніву! Се хвиля рішуча.

– Що мене обходить твій гнів! – відказала холодно Мирослава. – І що ти мені можеш іще більше злого зробити після того, що зробив досі? Коли уб’єш мене, то се буде тілько добродійство, бо й так мені не жити. Пусти мене!

– Ні, лишись тут, нерозумна!

– Так, лишись тут, поки ти спокійно не замордуєш того, хто дорожчий мені над життя моє! О ні, я не лишусь!

– Лишись! Богом кленусь тобі, що не підійму руки своєї на нього!

– О, знаю, знаю, що се значить! – скрикнула Мирослава. – Ну, розуміється, ти боярин, де ж би ти піднімав руку на смерда. Але своїм диким товаришам велиш усі затроєні стріли націлити на його груди!

– Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз кленусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить тобі сього!

Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, і не могла нічого більше сказати. Хіба ж вона знала, чи досить сього, чи ні! О, як радо була б вона пташкою злетіла до нього, щирим щебетанням перестерегла його! Але годі було. Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав:

– Доню, ще раз кажу тобі і заклинаю тебе: лишись у таборі, поки я не вернусь, а тоді роби собі, що твоя воля буде. А тепер прощай.

Він вийшов, і заслона з войлока, що служила замість дверей, неспокійно захиталася за ним. З заламаними руками, образ найтяжчого горя і найстрашнішої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра, німа, перехилена наперед, з отвореними устами, ухом ловлячи остатній стук кінських копит, що глухли й німіли по мірі того, як віддалявся на полуднє відділ монголів, ведений її батьком на загибель Тухольщини.

Примітки

великий Чінгіс-хан, виправляючи нас на захід – фактична помилка І. Франка. Чінгіс-хан помер 1227 р., а великий похід на захід розпочався 1236 р., за його сина Угедея.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 64 – 82.