Город і село
Квінт Горацій Флакк
Переклад Івана Франка
(Сатира, II, 6)
Ось чого все я бажав: кусень поля не надто великий,
Де би садок був і близько хатини криниця погожа,
А крім того, кавалок лісу. Та більше і краще
Дав мені бог. Я вдоволен. Вже більше не прошу нічого,
Майїний сину, як тільки зроби мені дар сей тривалим!
Я ж не прибільшував злими способами свого надбання,
Ані не рад марнотратством його та недбальством вменшити!
Я ж не молюсь, як той дурень, в сей спосіб: «О, коб сей закуток
Близький, що вперся в мій грунт, до свойого я міг долучити!
О, коб котел мені з грішми знайти дала доля щаслива
Так, як тому, що зарібником був, поки, скарб ізнайшовши,
Грунт купив онде й вжива, й багачем став завдяки Гераклу!»
Я ж тим, що маю, втішаюсь з подякою й ось як молюся:
«Дай, щоб товстіла худоба господарю й також все проче,
Окрім ума, й будь найбільшим опікуном моїм, як звик ти!»
*
Так схоронившися з города в гори й власну твердиню,
Що й величать, окрім них, у сатирах і віршах непишних?
Ні честолюб’я не їсть мя гірке, ні вдушливий шіроко,
Ані осіння негода, гіркий Лібітіни здобуток.
Батьку поранньої хвилі, чи Янусом звать тебе радше,
Ти, з котрим люди свій труд і орудки життя починають –
Божа вже воля така – початком будь і мойому співу!
В Римі ти тягнеш мене, щоб за свідка ставав я. «Ану же,
Квапся, щоб хто вперед тебе не ставився до обов’язку».
Чи Аквілон улицями мете, чи зима затемнила
Світ сніговими заметами ввесь, а мені треба рушать!
Потім виразно й докладно зізнавши таке, що й самому
Може пошкодить, тиснись крізь юрбу й настолочуй повільних.
«Що ти вдурів? Що летиш так?!» – відгукне поганець
Та закляне, на чім світ. Але я б повалив всі завади,
Як погадаю, що час мені бігти до Мецената;
Се моя радість, се меду солодше, щоб правду сказати.
Та як до Есквілій сумних дійду, вже чужих мені сто справ
У голові й мимо уха гуде. «Перед другою Росцій
Дуже просив, щоб ти завтра в Путеаль став за свідка!
Там писарі тебе, Квінте, просять, щоб днесь повернути
Тямив к ним дуже важному, новому, спільному ділі».
«Вчини, щоб печать приложив Меценат на тую грамоту»;
Скажеш: «Стрібую» – то він наляга: «Сли лиш схочеш,
то зможеш».
Ось вже минуло сім літ, незабаром і восьмий скінчиться,
Як Меценат мене став уважати в числі своїх близьких –
Правда, остільки хіба, що бере мене у повіз при собі,
Як виїжджа куди-небудь, говорить сердечно дрібниці,
Ось як: «Котра там година? Ану, чи фракієць Галліна
Зможе сірійця? Вже ранній мороз щипа, хто зле вбраний».
І таке інше, що ухом одним увійде, другим вийде.
Весь отой час нема днини й години, щоб зависть все більша
Не пригнітала мене. Чи на ігрища глядів зі мною,
Чи забавлявся на полі, всі ахають: «Отсе щасливий!»
Як від мовниці страшна яка вість розійдесь по заулках,
Хто лиш зустріне мене, то розпитує: «Друже, ти, певно,
Мусиш се знать, бо з богами стрічаєшся зблизька; чи чув ти
Дещо про даків?» – «Нічого ні разу». – «Ну, завше, мабуть, ти
Будеш таким сміхованцем!» – «Та най всі богове поб’ють мя,
Сли я що чув!» – «Та невже! А воякам обіцяні землі
Цезар в Сіцілїї думає дать чи з італійського грунту?»
Божусь, що й того не знаю. Вони подивляють людину
В мні одиноку, що вміє так славно і глибоко мовчати.
Ось як мина мені, бідному, день, не без бажань сердечних:
О ти, село! І коли ж тя побачу! Коли буду міг я
Чи то із давніх книжок, чи усні, чи в бездільності любій
Черпати розкіщ, забуть про життя сього клопоти й смутки!
О, коли ж біб, Піфагорові любий, на стіл подадуть нам
Ще й примащену достаточно салом товстеньким капусту!
Божеські ночі й вечері, де сам я й уся моя челядь
Тут же при огнищу власнім їмо, а я хлопців свавільних
Рештками страви годую. П’є кождай, як має oxотy,
Із неоднаких чарок, від немудрих законів свобідний;
Добрий пияк бере чарку далику, а інший радніше
Із невеличких кріпиться. І ось починаєсь розмова,
Та не про вілли й будинки чужі; не про теє, чи Лепос
Гарно танцює, чи ні, а про те, що нас ближче обходить
І що не знать було б зле: розважаєм, чи люди багатством,
Чи чеснотою щасливі бувають; чи користь, чи спільність
Поглядів тягне до приязні нас і що, власне, вважати
Мусимо ми за добро і добро в чім найвище вбачати.
*
Серед таких розгоаорів сусіда наш Цервій, до речі,
Бабські балака байки. Вихваляти почав хтось Арелля
Статки-маєтки, не знавши жури його; ось він так мовить:
«Раз, повідають, приймала сільськая миш міськую мишку
В бідній норі – яко давня кума свою давню знакому.
Трудолюбива й уважна на те, що трудом здобуте,
Але гостинність їй серце тверде отворила. Що й мовить;
Нe пожаліла припрятаних к святу горішків, довгастих
Зернят вівса, несе в писку сухий виноград, солонину
З полуобгризених схабів, бажаючи страв різнотою
Гостя обмерзіння перемогти, що зубками гордими
Ледве шолопав се-те, коли ґазда, на свіжій соломі
Лігши, осет і часник їв, лишаючи ліпшії страви.
Врешті, промовила міська: «І що тобі, кумо, за радість
Тут на хребті сеї скелі між борами так бідувати?
Чи не воліла б ти місто й людей, ніж ліси отсі дикі?
Вір мені, разом зо мною в дорогу ходи! Адже в світі
Бог дав смертельную душу всім творам; мале чи велике,
Смерті ніяк не втече. А сли так, моя люба, то жий же,
Доки живеться у щасті й розкоші, тямуючи, як сей
Вік твій короткий!»
Ся мова спонукала мишу сільськую.
Швидко вискакує з дому, і враз вирушають в дорогу,
Як загадали, пильнуючи ніччю сподом попід мури
Міські пролізти. Вже північ стояла на небі, як наші
Миші в багатому домі по своїй вандрівці спинились.
Там одіяла, закрашені пурпуром; красним, ясніли
Скрізь на ліжках із слонової кості; по пирі багатім
Много недоїдків ще полишалось, що збоку на купі
Ще від учора лежали в кошах. Ось міщанка, поклавши
На пурпуровій постелі селянку, немов підгорнулась,
Бігає там і назад, і приносить страви, і сповняє
Службу, немов служаночка; коштуючи все, що приносить,
Ся, лежачи, не нарадуєсь щастям і добрим; бенкетом;
І вже поводиться; мов підохочений гість, коли раптом
Лоскіт страшенний дверей їх обох виполохав із ліжка.
Ну ж вони бігать тривожні по всьому покої, та ще гірш
Дух в них заперло з страху, як в високих світлицях почувся
Гавкіт собак молосійських.
I мовить селянка: «Та бог з ним,
Із отаким ось життям! Будь здорова! Волю вдовольнятись
В лісі в безпечній норі хоч би викою тільки пісною».
Примітки
Город і село – «Stadt und Lang», – Römische Lyriker, с. 56 – 60 (ІЛ, № 207).
Вперше надруковано у кн.: «Взори поезії і прози…», с. 175 – 179.
Автограф невідомий.
Подається за першодруком.
Переклад 6-ї сатири другої книги сатир «Satires».
…Майїний сину… – йдеться про Гермеса.
Лібітіна (Лібітіда) – давньоіталійська богиня родючості садів, виноградників і смерті (похорону).
Янус – бог світла у стародавній Італії.
Аквілон – північно-східний вітер.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 396 – 399.