Причепа

Квінт Горацій Флакк

Переклад Івана Франка

(Сатира, І, 9)

Ішов я раз дорогою святою

Моїм звичаєм і не тямлю вже,

Яка дрібниця на умі вертілась

І зайняла усю мою увагу.

Аж ось надбіг панок, заледво з назви

Мені відомий, взяв мене за руку:

«Ex, найдорожчий, як же проживаєш?»

«Сяк-так, – сказав я, – Поки що й тобі

Бажаю якнайлучче». Той за мною.

«Чи хочеш ще чого?» – питаю живо.

А той: «Не пізнаєш мене? Я вчений муж».

А я йому: «Тим більш цінитиму тебе».

Сяк-так силкуюсь відірватися від нього,

То швидше йду, то знов стою, то шепчу

Щось там слузі до уха, а тут потом

Весь обливаюсь аж до п’ят. «О ти,

Боляне, ти щасливий, юродивий!» –

Зітхаю мовчки. А тамтой теркоче

Ні в п’ять, ні в дев’ять, вихваляє села

І місто. Та як я не відзиваюсь –

«Ага! страх, мучишся відстать від мене!

О, бачу се… та годі, не попущусь

Тебе, піду з тобою, де ти йдеш».

«Чого тобі зі мною волочиться?

Я йду побачить там одного; ти

Його не знаєш, геть за Тібром він

Далеко, коло цезаря городу

Лежить недужий». – «Діл не маю жадних

І не лінуюся, піду з тобою».

Спускаю вуха, мов той ослик бідний,

Коли тяжкий на плечах терх почує.

Той почина: «Коли себе сам добре знаю,

То ані Віска більшим другом мати

Не будеш, ані Варія, бо хто ж

Потрафить більше віршів написать

І швидше, аніж я? Хто в рухах тіла

Поворотніший? А як я співаю –

Сам Гермоген позавидіти може».

Тут випало мені його річ перервати:

«Є в тебе мати, свояки, хто-небудь,

Кому твоє життя було б потрібне?»

«Нема нікого, всіх я поховав!

Щасливі! Я тепер один лишився!

Ну, нівеч живо, бо ж мене чекає

Сумний кінець; малому ще мені

Сабельська баба се пророкувала,

Потрясши віщим збаном: «Ні отрута

Страшна, ні меч його не вб’є ворожий,

Ні дихавиця, кашель, ні хороба,

А цокотайло з’їсть його колись;

Як доросте й до розуму дійде,

Най балакливих пильно стережеться!»

Отак до храму Вести ми прийшли,

Вже четвертинка дня минула; він

Мав стать на суд, зложивши запоруку,

А як не стане, то програє справу..

«Коли мене кохаєш – каже, – то крихітку

Допоможи мені». – «Щоб я пропав,

Коли в судах допомагати вмію

Або в цивільнім праві знаю толк,

А надто ще спішу я – знаєш де?»

«Не знаю вже, що й діять, – мовить той, –

Тебе покинуть чи процес?» – «Мене,

Мій друже!» – «Ні, сього не вчиню», – мовить

І далі йде, а я за ним, хоч важко

Так, як із дужчим биться. «Ну, а як

З тобою Меценат? – почав він знов, –

От чоловік, яких не много; муж

Здорових поглядів, ніхто, як він,

Не вмів так щастям покористуваться!

Велику поміч мав би ти з такого,

Що міг би друге місце обтамити,

Коли б хотів мене йому представить;

Пропадь я, якби ти всіх їх не випер там!»

«Не так живуть там, як тобі здається;

Немає дому, щоб чистіший був,

Вільніший від усякого лизунства.

Ніщо мені не шкодить, як там хтось

Багатий або більше вчений; кождий

Своє знайде там місце». – «Дивні речі

Гэвориш, ледве вірити можливо».

«А все-таки се так!» – «Розпалюється

Моє бажання, щоб зблизитися з ним».

«Як лиш захочеш, сил досить у тебе,

Аби йогo здобуть, та через те

Найперший приступ найтяжчий до нього».

«Вже ж я поставлюсь: слуг усіх підкуплю

Дарунками; не впущений сьогодні,

Поверну завтра; добрий час підгляну,

Зустріну десь його на перехресті,

Проводить буду. Адже ж чоловіку

Життя без труду не дає нічого».

Коли отак розводить він, аж ось

Арістій пострічався, мій приятель.

Я того також добре знав. Ми стали.

«Відкіль ідеш, куди? – пита, на наші

Питання відповів. Тут я давай

Його за поли сіпать та стискать

За нечутливу руку; і моргаю,

Очима завертаю сюди й туди,

Щоб врятувать мене. А він усміхається злобно,

Ніби й не догадавшися нічого; в мене ж

Аж печінки, здається, вже горять зі злості.

«Ти ж мовив, що щось тайного зо мною

Хотів балакать» – «Тямлю, тямлю добре,

Та підожду до ліпшої пори;

Сьогодні тридцята субота; ти ж

Не схочеш чей жидам патлатим

Зневажить свято». – «Сього ще, – кажу, –

Я б не боявсь гріха!» – «Та я боюся!

Я трохи забобонний чоловік,

Як многі; вибачай, на другий раз скажу».

Отсе якась моя година чорна!

Пішов пройдисвіт, а мене лишив,

Мов під ножем. Та трафився припадком

Його противник судовий. «Ах, ти,

Поганче! – крикнув на весь голос. – Де ти?»

«Чи можу вас покликати за свідка?»

Я, звісно, так йому й надставив ухо.

Потяг його до суду. Крик зчинився

З обох боків, народ почав збігаться.

Так спас мене сим разом Аполлон.

Перекладено в р. 1893 й надруковано в учебнику Константина Лучаківського «Взори поезії і прози для п’ятої класи ц(ісарсько)-к(оролівської) гімназії у Галичині». Львів, 1894, ст. 172 – 175.

Примітки

Причепа. Подається за списком з правками рукою І. Франка. № 433, с. 1 – 4.

Переклад 19-ї сатири першої книги сатир «Satires».

Варій – римський поет, приятель Горація та Вергілія. Твори його до нас не дійшли.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 401 – 404.