Бібліс

П’єр Люїс

Переклад Івана Франка

Міфологічне оповідання

Вступ

…І Амарілліс між трьома молодими дівчатами і трьома філософами оповіла мов малим дітям отсю казочну алегорію.

– Я знала мандрівців, що ходили по Карії і заходили горі рікою Меандром геть вище, ніж доходять пастухи. Вони бачили бога ріки, як спав на березі води, отіненої очеретом. У нього була довга зелена борода і його лице було поморщене, мов сірі набережні скали, з яких звисають плакучі зілля. Його старі повіки, бачилось, завмерли назавсігди на його сліпих очах. Певна річ, що коли би хто ще сьогодні забажав побачити його, не застав би вже його живого.

Отже ж, то він, подружившися з німфою Ціянеєю, мав донечку Бібліс, і я оповім вам отсе історію сеї нещасної Бібліс.

1

У початковій яскині, відки таємно випливає ріка, німфа Ціянея вродила двоє дітей нараз: один був син, і вона назвала його Каунос, а друга була дочка – се була Бібліс.

Вони росли обоє над берегами Меандра, і, бувало, Ціянея показувала під блискучим дзеркалом води божеську стать їх батька, котрого душа оживляла бистрі хвилі. Вони не знали нічого на світі, крім лісу, в котрому родились. Вони ніколи не бачили сонця інакше, як тільки крізь гущавину гілляк. Бібліс ніколи не розставалася зі своїм братом і обіймала його за шию, коли йшли обоє.

Вона мала на собі маленьку туніку, що виткала їй мати на дні ріки; туніка була синяво-сіра, мов перші проблиски зарання. Каунос мав тільки довкола стану очеретяний пояс, із котрого звисала жовта опинка.

Скоро тільки розвиднілося настільки, що можна було йти по лісі. Вони ходили обоє геть далеко, бавилися дикими яблуками, що поспадали з дерев, або шукали квіток щонайбільших і найзапашніших. І що знайшло одно, все те було для другого; вони ніколи не сперечалися, і задля сього мати хвалила їх перед іншими німфами, своїми приятельками.

Та ось, коли минуло дванадцять літ від дня уродин, їx мати зробилася чогось неспокійна і кілька разів ходила за ними назирцем.

Діти вже не бавилися, і, пробувши цілий день у лісі, не приносили в руках нічого: ані пташок, ані квіток, ані плодів, ані вінців. Вони йшли так близько одно одного, що їх волосся мішалося. Руки Бібліс блукали по братових раменах. Часом вона цілувала його лице; тоді обоє стояли мовчки.

Коли було дуже гаряче, вони простягалися в м’якій траві і, лежачи на грудях серед пахучого моху, розмовляли і вдивлялися одно в одно і не могли відірватися від сього виду.

Тоді Ціянея закликала свойого сина набік і мовила до нього:

– Чого ти сумний?

– Я не сумний, – відповів Каунос. – Колись я був сумний – від сміху і від забави. А тепер усе змінилося. Я не потребую забави, мамо, а коли не сміюся, так се тому, що я щасливий.

– Чим же ти щасливий? – запитала його Ціянея.

– Дивлячись на Бібліс, – відповів Каунос.

– Чом же ж ти не дивишся на ліс? – допитувала Ціянея.

– Бо волосся Бібліс м’якіше від усіх квіток і більше пахуче; бо очі Бібліс…

Але Ціянея зупинила його.

– Хлопче, мовчи!

І, надіючись вилічити його від його грішної пристрасті, вона зараз попровадила його до одної гірської німфи, що мала сім дочок – таких красунь, що ні в казці сказати, ні пером описати. І обі, змовившись, заговорили до нього:

– Вибирай собі! Котра тобі подобається, Кауне, буде твоєю жінкою.

Але Каунос дивився на сім молодих красунь такими байдужими очима, немовби се було сім каменюк; бо образ одної Бібліс наповняв усю його маленьку душу, так що в ній не було більше місця для іншого кохання.

Цілий місяць отак водила Ціянея свого сина з гори на гору і з долини в долину, але ані разу їй не вдалося відвернути його від його бажання.

Вкінці, бачачи, що ніколи не поборе його завзяту пристрасть, вона зненавиділа свойого сина і почала називати його підлим. Але хлопець цілком не розумів докорів своєї матері. Чому з-поміж усіх дівчат йому відмовляють власне ту, котру він любить? Чому пестощі, дозволені в немилих обіймах усякої іншої, робляться злочином в обіймах обожаної Бібліс? З яких таємних причин чуття, що йому видавалось щирим і чистим, здібним до всякої жертви, осуджено як варте всякої кари? Адже ж Зевес, – думалось йому, – оженився зі своєю сестрою, а Діонова дочка Афродіта поважилася навіть зі своїм братом Аресом ошукувати свого брата Гефеста. Він не знав іще, бідолаха, що тільки одні боги надали собі розумну мораль, а чесноту людську турбують незрозумілими законами.

А Ціянея мовила до свойого сина:

– Не хочу вважати тебе своєю дитиною!

І вона кивнула на кентаврицю, що бігла до моря, посадила їй на хребет Кауноса, і прудкий звір погнав.

Якийсь час Ціянея слідила за ними очима. Переляканий Каунос держався плечей і деколи замотувався в її величезнім волоссі. Кентавриця гнала широкими, могутніми скоками; вона тікала в простій лінії і помалу зменшувалася в зеленій далечині. Швидко вона щезла за купою дерев, потім показалася знов, але вже маленька, мов точечка, котру ледве можна було розпізнати. І вкінці Ціянея не могла вже розпізнати її.

Повільними кроками вертала мати Бібліс до свойого лісу. Вона була сумна, та при тім рада, що через ту насильну розлуку спасла долю обох своїх дітей. І вона дякувала богам, що дали їй настільки сили, що могла сповнити такий важкий обов’язок.

– Тепер, – думала вона, – Бібліс лишилася сама і забуде свойого усуненого брата. Вона прив’яжеться до першого-ліпшого, що завтра зуміє підлеститись їй, і напівбожеське покоління виросте, як і слід, із її шлюбного зв’язку. Благословлю вас, безсмертні боги!

Та коли вона ввійшла до печери, маленької Бібліс давно не було в ній.

2

Коли Бібліс побачила себе самою на маленькім ліжечку з зеленого листя, де вона спала побіч свойого брата, вона даремно силкувалася заснути; сон не брався її сього вечора. Вона вийшла. Ніч була тепла. Легенький вітерець хилив і піднімав лагідно глибокі маси лісових дерев. Вона сіла на камені і вдивлялася в біжучу воду.

– Каунос, – думала вона, – Каунос… Чому він не вертає? Де він забарився? Хто задержав його? Таточку, хто відцалює його від мене?

І, мовлячи ті останні слова, вона похилилася над джерелом.

– Таточку! – скрикнула вона. – Таточку! Де є Каунос? Скажи мені!..

Шум води відповів:

– Далеко…

Бібліс, перелякана, запитала живо:

– А коли ж він верне? Коли верне сюди?

– Ніколи! – відповіло джерело.

– Вмер! Він умер!..

– Ні.

– А де ж мені знайти його?..

Але джерело не сказало нічого більше. Тихе шемрання струмка було одностайне. Не було ніякої божеської подоби в тій пречистій воді.

Бібліс схопилася, побігла. Вона знала стежку, котрою пішов Каунос з матір’ю. Се була вузенька доріжка, що вилася від дерева до дерева і губилася в гущавині. Вона не часто ходила нею, бо доріжка вела через яр, де жили гадюки і люті звірі. Але тепер її туга була сильніша від страху і, тремтячи, вона бігла, що тільки могла надужами своїми маленькими босими ногами.

Ніч не була темна, але тінь при місяці чорна так, що між грубезними деревами Бібліс могла йти тільки напомацки. Вона дійшла до місця, де стежка розходилася надвоє. Як знати, куди йти? Припавши на коліна, вона довго шукала, чи якийсь слід не наведе її на добру стежку. Земля була суха, і Бібліс не бачила нічого. Але коли підвела голову, побачила гамадріаду з зеленими грудьми, що, захована в листі дуба, придивлялась їй з усмішкою.

– Ох, – скрикнула Бібліс, – куди він пішов? Коли ти бачила, скажи мені!

Гамадріада простягла направо свою гіллясту руку, і Бібліс подякувала їй щирим поглядом.

Вона йшла ще довго сеї ночі. Стежка тяглася без кінця, ледве замітна під обтрушеним листям; вона йшла, звиваючись раз у раз, обминаючи яри і виверти, піднімалася, спускалася вниз, щезала в тіні, все далі і далі. Вкінці, знесилена втомою, Бібліс упала на мох і заснула.

Коли прокинулася на другий день, сонце стояло вже високо і вона чула якусь дивну приємність здовж своєї простертої руки. Отворила очі: білява ланя легесенько лизала її руку. Але при першім руху Бібліс делікатна звірина зірвалася на свої тонкі ніжки і підняла оба вуха, витріщивши рівночасно на неї свої чудові вогкі очі, чорні і блискучі, як джерельна вода.

– Ланя, – мовила Бібліс, – чия ти? Коли ти належиш до богині Артеміди, проведи мене, бо я знаю її. Я жертвую їй в повні місяця лібації з козячого молока, і вона радо приймає їх. Лане, вона дуже любить мене. Тож коли ти належиш до її отари, вислухай мене в моїй тривозі і знай, що не вчиниш нічого нелюбого добрій Нічній Стрільчисі.

Ланя, бачилось, зрозуміла. Вона пішла наперед, але йшла досить помалу, щоб дівчина могла надужати за нею. Обі вони пройшли так великий шмат лісу і навіть два потоки, через котрі ланя перескакувала одним скоком, але котрі Бібліс мусила переходити, бродячи по коліна в воді. Вона була тепер безпечна. Їй здавалось певним, що вона на добрій дорозі. Без сумніву, сама богиня послала їй отсю ланю в подяку за її побожність, і божеська звірина приведе її лісами аж до коханого брата, з котрим вона не розстанеться ніколи. Кождий крок зближував її до мети, на котрій увижався їй Каунос. Вона чула вже на своїй груді гарячі обійми збігця. Частина його віддиху, бачилось, пролетіла в повітрі і солодощами надихала вітерок.

Нараз ланя зупинилася. Вона просунула свою подовгасту голову між два молоді дерева, де в тій самій хвилі показався рогатий профіль оленя. І немов осягнувши мету, до котрої поспішала, ланя злягла на землю, підобгавши ноги під себе, і поклала шию на мураву.

– Каунос! – кликала Бібліс. – Каунос, де ти?

Замість відповіді олень поступив до неї два кроки і погрозив їй своїми страшними рогами, що звивалися, мов бурі гадюки. І Бібліс зрозуміла, що отся ланя так само, як і вона, йшла назустріч свойому милому, і що, може, безхосенно числити на послугу тих, у кого сердечна пристрасть захопила вже всю душу.

Вона вернула назад, але зараз заблудила. Вона зайшла на нову стежку, що нагло спускалася в непрохідну гущавину, її бідні, маленькі, втомлені ноги оббивалися о каміння, кололися о коріння, ховзалися по бурій постелі сипких ялових шпильок. При однім закруті неправильної стежки, що йшла понад потоком, вона зупинилася перед двома божеськими істотами.

Се були дві німфи з різних сфер: одна було опікунка лісів, а друга – весняних повенів. Ореада принесла наяді свіжі жертви, одержані від людей, і обі купалися в потоці і плюскотали, обнявшися.

– Наядо, – мовила Бібліс, – чи не бачила ти сина Ціянеї?

– Бачила. Його тінь пролетіла надо мною. Се було вчора о заході сонця.

– Відки він ішов?

– Не знаю.

– Куди пішов?

– Я не слідила за ним.

Бібліс зітхнула глибоко.

– А ти, – мовила вона до другої німфи, – чи не бачила ти сина Ціянеї?

– Бачила. Далеко відси, в горах.

– Відки він йшов?

– Не знаю.

– Куди пішов?

– Я забула.

Але потім, випростувавшися посеред бистрої води, вони промовили:

– Лишися з нами, дівчинко, лишися! Пощо ти ще думаєш про того, кого нема? У нас є для тебе безмежний скарб теперішніх радощів. Нема будущого щастя, що варто б було того труду, щоб доганяти його.

Але Бібліс не вірила, щоб та німфа говорила правду. Хоч вона й не вміла висловити почування своєї маленької душі, но все-таки вона не розуміла іншої радості, як отсе терпіння в ненастанній погоні за щастям. Перший день своєї безхосенної мандрівки вона числила на поміч і на прихильність незнайомих. Та коли побачила, що їм байдуже підпомагати її змагання, вона завзялась числити тільки на себе саму, і, покинувши стежку на повороті, увійшла наздогад у лісовий лабіринт.

А потім обі безсмертні не переставали змовляти її мудрими словами:

– Лишися з нами, дівчино, лишися! Пощо ти все ще шукаєш його, кого нема? Нема будущого щастя, що варто було б того труду, щоб доганяти його.

І довго-довго потім дівчинка, дряпаючись на таємничу гору, чула, як здалека два срібні голоси разом кликали її:

– Бібліс!

3

Цілу ніч і цілий день Бібліс ішла горами. Тривожно розпитувала вона всі лісові божества, божества дерев, полян, тьмавих яскинь. Вона оповідала про своє страждання з безмежним довір’ям, вона благала, тремтіла, простягала свої дрібні рученята. Але ніхто не бачив Кауноса.

Вона зайшла так далеко в гори, що святе ім’я її матері було незвісне там, де проходила, і байдужі німфи не знали, про що вона говорить. Вона хотіла вернути назад, але заблудила зовсім. З усіх боків її окружали безладні колюмнади величезних піній. Не було тут стежок. Не видно було неба. Вона бігала на всі боки, кликала що мала сили. Але тут навіть луна не відкликалася.

Її втомлені повіки стулювалися щохвилини, і вона лягла на землю. Сон, пролітаючи понад нею, шепнув їй тихесенько:

– Ти не побачиш його більше, свойого братика, не побачиш ніколи!

Вона прокинулася і зірвалася на ноги. Її руки простяглися, уста створилися, але се був такий перестрах, що вона навіть не мала сили крикнути.

Місяць червоний, як кров, піднявся з-поза високих чорних обрисів піній. Бібліс ледве розпізнала його. Їй здавалося, що вогкий серпанок простерся над її продовгастими очима. В лісі дрімала вічна тиша.

І ось одна перлиста сльоза заповнила куток її лівого ока. Бібліс досі не плакала ніколи. Їй здавалося, що вона зараз умре. Вона зітхнула, немов якась божеська пільга таємно покріпила її.

Сльоза набігла, затремтіла, побільшилась і потім нараз бризнула їй на лице. Бібліс стояла недвижно з очима, витріщеними до місяця.

І ось знов перлиста сльозина заповнила куток її правого ока. Вона набігла, як і перша, покотилася через повіку і впала.

Дві дальші сльозини набігли, дві горючі краплі, що продовжили мокру стежку по її лиці. Вони досягли до кутиків її уст; розкішна гіркість упоїла ослаблену дівчину.

Так ось ніколи більше її рука не доторкнеться любої руки Кауноса. Ніколи більше вона не побачить чорного блиску його очей, його дорогої голови і його м’якого волосся. Ніколи більше вони не будуть спати поруч на однім ліжечку з листя, обнявшися. Ліси не вміли вже навіть повторити його ім’я. Вибух розпуки похилив лице Бібліс у долоні. Але на її розпалене лице полилися такі потоки сліз, що їй здалося, немов то якесь чудове джерело уносить із собою весь її біль так, як вода потоку уносить зів’яле листя.

Сльози звільна піднімалися в її нутрі, підступили до очей, крутилися, переливалися і дзюрчали горючими струмками по лиці, заливали вузенькі груди, спадали на стиснені ноги. Вона не чула вже, як вони перлилися одна за одною з-під її довгих вій; се було ненастанне, любе дзюрчання, невичерпаний прилив, шемрання зачарованих хвиль.

Та ось розбуджені блиском місяця лісові божества позбігалися з усіх боків. Кора дерев зробилася прозірчастою і крізь неї видно було постаті німф; навіть тремтячі наяди повиходили з води і зі скал і порозбігалися по лісі. Вони тислися довкола Бібліс, промовляли до неї перелякані, бо потоки дівочих сліз уже вирили по землі круту, рівчасту стежечку, що звільна продовжувалася все далі в долину.

Але Бібліс уже не чула нічого, ані голосів, ані кроків, ані нічного вітру. Її постава звільна робилася віковічною. Її тіло під потоками сліз набрало того гладкого, білого полиску, який має мармур, митий водою. Вітер не порушав ані одного її волоска, що звисав долі її раменами. Вона застила в чистий камінь. Ледве неясний проблиск освічував ще її вид. Та нараз він згас; але сльози, все свіжі, пливуть і досі з її очей.

От так-то Бібліс зробилася джерелом.

Примітки

Назва оригіналу: «Byblis».

Вперше надруковано: ЛHB. – 1899. – Т. 7. – Кн. 9. – С. 314 – 322. Автора оповідання зазначено: П’єр Люїс. Підп. перекладача: 3 французького переклав Іван Франко.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У Зо т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 284 – 295.

Джерело перекладу: Louys Pierre. Byblis. Changee en Fontaine. Illustrations de J. Wagrez. – Paris: Libraire Borel, 1898. – 46 p. – («Col-lection Lotus Alba»). Ця книжка зберігається в особистій бібліотеці І. Франка (ІЛШ. – № 3147, комп. 3).

Подається за першодруком.

Люїс (Louys, Louis) П’єр (1870 – 1925) – французький письменник, автор романів, новел, шкіців, поезій. Став відомим завдяки романові з античної епохи «Афродіта» (1896) і сатиричним оповідкам, зібраним в утопії «Пригоди короля Позоля» (1901), спрямованій проти обов’язкової пристойності у міжстатевих стосунках. Перекладав Лукіана олександрійським віршем, а також його еротичні поеми – як оповідання у прозі. Зблизився з Ш. Леконтом де Лілем, Ж.-М. де Ередіа, П. Валері. В українських перекладах вийшов його ранній ліричний роман (першодрук оригіналу 1894 р.): Люїс П. Пісні Білггіди / Пер. С. Смеречинського. – Вінниця, 1927; Люїс П. Пісні Білітіс / Пер. О. Карашкевича. – Львів; Коломия, 1928.

Про П. Люїса є згадки у статті Лесі Українки « («Новая женщина» западноевропейской беллетристики)» (Жизнь. – 1900. – № 12): «[…] откуда такая уверенность, что все женщины способны к высшему совершенству? Это настолько спорный вопрос, что другие писатели, как, например, Стриндберг, Анатоль Франс, Пьер Луис и многие другие, решают его в совершенно обратном смысле», зокрема в інтерпретації П. Луїса «современная нам женщина значительно регрессировала и в физическом, и в нравственном отношении против женщины прежних веков (П. Луис, рассказ «Volupte nouvelle»), это последнее мнение, впрочем, связано с общим отрицанием прогресса как теории» (Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К., 1977. – Т. 8. – С. 94).

Карія – давня область на південному заході Малої Азії (частина сучасної Туреччини).

Меандр – стародавня назва звивистої річки Великий Мендерес у Малій Азії.

Німфи – другорядні божества (в образі дівчини, нареченої, молодої жінки), довговічні, але не безсмертні; жили в печерах, лісах, полях, горах, річках і джерелах, уособлюючи сили природи.

…Діонова дочка Афродіта… – За Гомером, Афродіта – дочка Зевса й океаніди Діони.

Кентавриця – химерна істота, напівлюдина-напівкінь.

Гамадріада – німфа дерева, яка народжується і вмирає разом з деревом.

Артеміда (Нічна Стрільчиха) – дочка Зевса й Лето, сестра Аполлона, первісно шанована як богиня тваринного і рослинного світу. За пізнішими віруваннями, богиня мисливства, лісів і гір; її шанували також як богиню Місяця і породіль.

Ореада – гірська німфа.

Наяда – німфа вод, що течуть.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 589 – 597.