Святий Панталеон
Габрієль Д’Аннунціо
Переклад Івана Франка
1
На великій площі блискотів пісок, мов пумекс, розтертий на порох. Усі придорожні доми, побілені вапном, ясніли дивним металевим блиском і виглядали, мов стіни величезної натопленої печі. Там далі костел відбивав на своїх кам’яних пілястрах освітлення хмар і виглядав, мов весь із рожевого граніту. Вікна ясніли, немов унутрі вибухла пожежа, а статуї святих, облиті кольором і в своїх дивних позах, виглядали, мов живі. В тім блиску незвичайного вечорового освітлення ціла та масивна будівля, здавалось, панує якось надприродно над домами мешканців Радузи.
Із усіх вулиць сунули на площу потоки мужчин і жінок, кричали і вимахували руками. Забобонний страх безмежно опановував ті душі; всі ті неосвічені уяви були стривожені страшенними привидами Божої кари. Розумування, голосні суперечки, плачливі благання, безладні оповідання, молитви та викрики зливалися в один глухий галас, мов ураган, готовий розгулятися. Вже кілька день раз за разом отся кривава червоність обливала небо по заході сонця, каламутила супокій ночі, кидала зловіще полум’я на верхи горбів, викликала виття псів.
Кілька людей, що досі розмовляли потихо перед костелом, стиснені довкола одного стовпа присінка, почали кричати і махати руками:
– Джіакоббе! Джіакоббе! Джіакоббе!
На сей крик якийсь чоловік вийшов із високої брами і наблизився до купки. Се був чоловік такий високий і такий худий, що можна було вважати його хорим на сухоти; тім’я у нього було зовсім лисе, а тільки над карком і над висками теліпалися косми рудого волосся. Його малі, запалі очі невиразного кольору, трохи похилені в напрямі носової насади, горіли полум’ям дикого завзяття. Коли говорив, то вилом, зроблений у його вилиці браком двох передніх зубів, надавав дивоглядний вираз старечої нескромності рухам його рота і його заостреної бороди, засіяної рідким волоссям.
Ціле його тіло – се була мізерна костомашня, лихо прикрита полотняною одежею. На його руках, на його долонях, на ліктях, на грудях шкура була покрита синявими візерунками, нататуйованими іглою, моченою в порошку з індиго, на пам’ятку відвіданих святих місць, одержаних відпустів, сповнених шлюбів.
Коли сей фанатик приступив до купки коло стовпа, його засипали цілим потоком тривожних запитань:
– Ну, ну? Що сказав дон Консольо? Винесуть срібну руку?.. Тільки руку? А може би ліпше ціле погруддя? О котрій годині Паллюра має привезти свічки? Привезе сто фунтів? Коли зачнуть дзвонити? Ну? Ну?
Крик збільшувався довкола Джіакоббе. З усіх боків люди тислися до костелу; юрба за юрбою напливала з усіх вулиць і заливала площу. А Джіакоббе, відповідаючи на питання, говорив дуже потихо, немов виявляв якісь страшні тайни, немов висловлював віщування, принесені з кінця світу. «Він бачив у повітрі, серед кровавої хмари, насамперед грізно простягнену руку, потім чорний серпанок, а потім меч і трубу».
– Оповідай! Оповідай!
Усіх душі обхопило гаряче бажання почути про чудеса. Всі напирали на нього, щоб говорив іще, іще. Зиркали одні на одних. А оповідання летіло з уст до уст серед тої зглоченої юрби народу.
2
Велике червоне зарево піднімалося звільна з овиду до зеніту і бралося обхопити ціле небесне склепіння. Здавалося, що понад цілим містечком хвилювали випари з розтопленого металу. В пригаслих блисках сумерків жовте і фіолетове проміння перехрещувалося, тремтячи і граючи всіма кольорами веселки. Довге променисте пасмо, сильніше блискуче, простяглося на вулицю, що вела на берег ріки; в віддалі, поміж стрункими і високими пнями тополь, видно було річку, що іскрилася полум’ям, а ще далі шматок азіатської околиці, де старі сараценські вежі, подібні до скалистих островиків, піднімали в сутінку свої невиразні контури. Повітря було напоєне різким запахом скошеного сіна, що часами заносив, мов запах шовкових гусільниць, які погнили на листках. Ластівки літали, і в повітрі лунало їх різке цвіркотання; вони не переставали шмигати між дахами і стрімкою вирвою на березі ріки.
Шум юрби часом переривався мовчанням ожиданки. Ім’я «Паллюра» оббігало всі уста; тут і там чути було вибухи гнівної нетерплячки. Що се таке, що віз іще не показується на гостинці, що веде сюди від ріки? Доки нема світла, дон Консольо не виходить, щоб виставити реліквії і доконати екзорцизму; а тут грозить небезпека. Дикий страх опановував сю юрбу, що, збившися докупи, мов стадо худоби, не сміла підняти очей до неба. Жінки починали заходитися плачем, а при їх голосних риданнях і хлипаннях безмежна тривога обхапувала і затуманювала всі душі.
Вкінці зазойкали дзвони; а що дзвіниця була низька, то глухе тремтіння бронзи торкнуло вci голови. Між одним ударом дзвонів і другим якийсь протяглий рев піднімався до неба.
– Святий Панталеоне! Святий Панталеоне!
Се був безмірний, однодушний крик розпуки, що благав підмоги. Всі припали на коліна, всі простягли руки, у всіх були лиця бліді, і вони лебеділи:
– Святий Панталеоне!
На порозі костелу, серед диму двох кадильниць появився дон Консольо в блискучім фелоні, фіолетовім, нашиванім золотом. Він держав святу руку, підняту високо, і заклинав повітря, виголошуючи латинську формулу:
– Ut fidelibus tuis aeris serenitatem concedere digneris te rogamus, audi nos!
Поява реліквії викликала серед юрби правдивий одур зворушення. Сльози котилися з усіх очей; і через той серпанок сліз усі бачили – о чудо! – як із трьох пальців, піднятих до благословенства, випливала небесна ясність. В горючому повітрі свята рука видавалася величезною; вечорове проміння розпалювало якесь огнисте миготання в дорогому камінні, яким була висаджена та рука; запах кадила розходився все далі і далі і доходив уже й до ніздрів побожного люду.
– Те rogamus, audi nos!
Коли свята рука вернула на своє місце, а дзвони замовкли, хвилину стояла тиша, і тоді всі почули близьке дзеленькання дзвоників на вулиці, що вела від річки. І всі кинулися нараз у той бік, відки доходило те дзеленькання, і сотки голосів повторяли:
– А ось і Паллюра зо свічками! Ось і Паллюра приїхав! Се Паллюра!
Віз наближався, хрустячи по піску, запряжений здоровою сивою конякою; у неї на карку блищався великий como із шліфованої міді, мов промінястий півмісяць. Коли Джіакоббе і інші добігли перед неї, ласкава худобина зупинилася, сильно сапаючи ніздрями. І Джіакоббе, що перший прибіг до воза, побачив у возі простерте, кроваве тіло Паллюри і почав кричати до юрби, вимахуючи руками:
– Він неживий! Він неживий!
3
Страшна новина розсипалася, мов проміння. Люди тислися довкола воза, простягали шиї, щоб побачити дещо; і, поражені знагла сею другою катастрофою, опановані поривом жорстокої цікавості, що проймає чоловіка на вид крові, вони вже й не думали про небесні погрози.
– Неживий? Та що ж йому сталося?
Паллюра лежав у возі горілиць, з широкою раною на середині чола, з відірваним вухом, зо шрамами на руках, на грудях, на однім боці. Річечка теплої крові заливала йому очні ямки, стікала на підборіддя, на шию, фарбувала сорочку, лишала чорняві, блискучі пасмуги на грудях, на мідяних пряжках пояса і ще нижче, на штанах. Джіакоббе, все ще нахилившися над тілом, чапів без руху; довкола нього ждала юрба. Щось мов досвітковий блиск обливав стривожені лиця. Серед тої тиші чути було цвірінькання сверщків на берегах ріки, а лилики снували в повітрі, мало не торкаючися голів.
Нараз Джіакоббе піднявся з кровавою плямою на лиці і закричав:
– Він ще живий! Він дихає!
Глухий гомін пробіг поміж юрбою; найближчі попростягали голови, щоб бачити; дальші почали тратити терпеливість і видавати окрики. Дві жінки принесли склянки з водою, третя принесла полотняні шматки; якийсь парубок подав диню, повну вина. Облито лице раненого, спинено кров, що текла з чола, підведено голову догори. І нараз піднялися голоси з запитаннями, що таке сталося.
Сто фунтів свічок пропало; в шпарах між дошками на дні воза ледве знайшлося кілька окрушин воску. Серед галасу пристрасті розпалювалися, заострювалися, стиралися одні з одними. А що радузійці жили з діда-прадіда в старій ненависті до жителів сусіднього села Маскаліко, що лежало по тім боці ріки, то Джіакоббе промовив різким і їдким голосом:
– Певно наші свічки пішли для святого Гонзальва.
Се була іскра, що розпалює пожежу. В одній хвилі дух парафіянщини пробудився серед сеї людності, отуплюваної від віків сліпим і нелюдяним культом свого одинокого ідола. Слова фанатика полетіли з уст до уст. Під кровавим заревом сумерку отся криклива юрба виглядала, мов орда збунтованих дикунів.
З усіх гирл виривалося ім’я святого, мов бойовий оклик. Найскаженіші вибухали прокляттями на Маскаліко, вимахували руками і затискали п’ястуки. Далі всі оті лиця, розогнені лютістю і заревом, ті широкі могугні лиця, котрим золоті обручки, завішені в вухах, і високі чуприни, насторошені понад чолами, додавали дивного виразу варварства, обернулися до раненого і заблисли співчуттям. Довкола воза постискалися жінки-жалібниці, що бажали прикликати до життя півмертвого парубка. Сто милосердних рук було готових відновлювати перев’язки на рамах, промивати лице свіжою водою, підставляти до блідих уст диню з вином, підкладати під голову якнайм’якшу подушку.
– Паллюро, бідний Паллюро, чому ж не відповідаєш нам нічого?
Поранений лежав горілиць, з зажмуреними очима, з розтвореними устами, з чорнявим мохом, що засіявся йому на горішній губі та бороді, гарний тою граціозною красою молодості, яку ще можна було пізнати з-під тих перекривлень, які вирив біль на його рисах. Кровава смужка сочилася з-під перев’язки і спливала по чолі на виски; дрібні кульочки червонявої піни виступали в углах уст; з горла видобувався якийсь глухий і перериваний свист, подібний до харкоту конання. Довкола нього заходи, запитання, гарячкові погляди робилися чимраз більше поквапні. Від часу до часу коняка потрясала головою, ржала, позираючи на стайню. Важка атмосфера, мов при наближенні урагану, налягла на цілу околицю.
Та ось від площі залунав безпам’ятний крик, крик матері, що серед наглої мовчанки інших голосів прошибав, бачилось, душу наскрізь. Товстюча жінка, котру дусило сало, розпихала юрбу і кричачи наближалася до воза. Занадто важка, щоб могла вилізти на віз, вона припала до ніг свойого сина, говорила до нього найлюбіші слова, переривані хлипанням та вибухами крику, такого пискливого та прошибливого, з виразом болю таким страшно кумедним, що всі присутні тремтіли і відвертали голови.
– Заккео! Заккео! Моя душенько! Моя радосте!
Бідна жінка кричала, кричала раз по разу і цілувала ноги раненого, тягнучи його з собою на землю.
Ранений порушився, його уста перекривилися спазматично, він відкрив очі проти неба, але, певно, не бачив нічого, бо щось, мов вогка плівка, заслонювало його зіньки. Грубі сльози почали капати з кутиків його повік і спливати по його щоках аж на шию. Уста так і лишилися перекривлені, а з приглушеного свисту в його горлі можна було догадатися, що він надаремно силкується промовити.
– Промов, Паллюро! Хто побив тебе? Промов! Промов!
Було в тих запитаннях тремтіння лютості, надмір стеклості, спинювана ще хуртовина пімсти. Всі серця кипіли прадідівською ненавистю.
– Промов! Хто побив тебе? Скажи нам! Сажи нам!
Недужий ще раз відтворив очі. А що люди держали обі його руки затулені в своїх долонях, то сей теплий, животворний дотик зробив, мабуть, те, що його дух пробудився на хвилину, його очі прояснилися, неясне булькотання видобулося йому з уст, а разом з ним щедріше поточилася кровава піна. Та ще годі було зрозуміти, що він хотів сказати. Мовчанка була така глибока, що чути було прискорений віддих юрби; у всіх у очах горіли якісь огники, бо всі ждали одного і того самого слова.
– Ма… Ма… Ма… скаліко.
– Маскаліко! Маскаліко! – крикнув Джіакоббе, все ще похилений, з напруженим слухом, готовим ухопити на льоту слабенькі тони, що добувалися з уст сього напівнеживого парубка.
Безмірний галас піднявся слідом за окриком Джіакоббе. В тій хвилі юрба захвилювала, мов безладний вихровий крутіж. Потім, коли якийсь могутній голос серед того вереску кинув поклик до зброї, скажена юрба розсипалася. Одинока думка, що підганяла всіх тих людей, та нагла думка, що мигнула у всіх тих головах, мов блискавка, се було: вхопити першу-ліпшу річ, здібну до биття, яка впала з руки. Під великим рудим заревом того змроку, серед електричного запаху, що йшов від сеї перетривоженої купи людей, на всі душі налягла фатальна жадоба вбийства.
4
І купа, узброєна косами, вісняками, сокирами, оскарбами, стрільбами зібралася на площі перед костелом. Усі кричали:
– Святий Панталеоне!
Дон Консольо, переляканий вереском, сховався у примурку за вівтарем. Купа фанатиків під проводом Джіакоббе рушила до великої каплиці, розламала бронзову решітку і вдерлася до крипти, де було заховане погруддя святого. Три лампи, все підсичувані оливою, горіли лагідно в вогкім повітрі святого місця; християнський святий за склом піднімав срібну блискучу голову, уставлену на великім щиті в виді сонця; а мури довкола були покриті багатими жертвами.
Коли ся святощ, піддержувана плечима чотирьох геркулесів, появилася вкінці між стовпами підсіння і облилася світлом, немовби блиск ранньої зорі, весь той нетерпливий народ зашепотів з глибини серця; всі затремтіли, мовби вихор радості перелетів понад їх головами. I юрба рушила, несучи те величезне погруддя святого, що блискотіло понад головами, вперши наперед себе погляд своїх порожніх очних ям.
А тим часом на тлі одностайно блідого, горючого неба щохвиля почали перелітати метеори, тягнучи за собою огнисті смуги; із країв розпаленого овиду почали висуватися легенькі хмарки, що ліниво плили по просторі і розпливалися в ньому. Позаду околиця Радузи виглядала, мов купа попелу, під якою тліла грань; а спереду поля зливалися далеко-далеко в фосфоричній сутіні. Ненастанна пісня сверщків наповняла самоту живими тонами.
Поперек шляху до річки все ще стояв Паллюрин віз. Він був порожній, але ще на многих місцях видно було на ньому сліди крові. Наглі гнівні викрики перервали тишину. Джіакоббе брикнув:
– Покладімо сюди святого!
І погруддя поклали на дошках, а потім узялись руками тягти віз до броду. Оттак воєнна процесія перейшла границю. Понад збитими рядами бігали металічні блиски; закаламучена річка сипала огнистими іскрами і вся червона, мов потік лави, горіла поміж тополями, в’ючися далі-далі, аж попри чотиригранні вежі.
На невеличкім горбику видно було Маскаліко, що спало в гайку оливних дерев. Десь-не-десь чути було гавкання псів, що відповідали одні одним зі скаженим упором. Перейшовши брід, дружина покинула широкий гостинець і пустилася направці півперек поля, біжучи щосили. Носильники взяли знов на рамена срібне погруддя, що стирчало понад головами і над колосистим пахучим збіжжям, понад яким, мов зірки, блукали світляні хрущики.
Та нараз пастух, що стеріг збіжжя в солом’яній колибі, пройнятий диким страхом на вид сеї узброєної купи народу, вискочив і почав утікати горі горбиком, репетуючи на все горло:
– Рятуйте! Рятуйте!
Його крик збудив луну в оливному гаю. Але радузійці кинулися наперед щодуху. Поміж пнями дерев, у висохлих поточинах срібний святий блискотів і видавав голосний бренькіт, зачіпаючися за гілляки і, маючи ось-ось упасти, роз’яснювався цілими снопами світла. Десять, дванадцять, двадцять вистрілів із рушниць при світлі блискавок посипались на позамикані доми, мов цупкий град. Чути було цокання куль, потім крики; далі почувся шумний рух; двері відчиняно, інші замикано; розбиті шибки бряжчали, вазони з квітками падали на вулицю і розбивалися на черепи. Позаду купи нападників білий дим піднімався в тихому повітрі і творив пляму на освітленім небі. Затуманені, ошалівши з дикої лютості, вони кричали:
– Бий-забий! Бий-забий!
Купка фанатиків утворила сторожу довкола святого Панталеона і, вимахуючи косами та оскарбами, викрикувала щонайприкріші лайки на святого Гонзальва:
– Жебрак! Злодюга! Наші свічки! Наші свічки!
Інші купки напали на двері домів, лупали їх сокирами. А коли двері вискакували з завіс і падали з лускотом, сторонники святого Панталеона впадали до середини, щоб різати. Напівголі жінки ховалися по кутах, благаючи, щоб їм дарували життя; боронячися від ударів, вони голими руками хапали за оружжя ворогів і відрізували собі пальці; потім вони падали плазом на долівку поміж купи одежі, де щезало їх м’яке тіло.
Джіакоббе, високий, верткий, рудий, як кенгуру, кермував нападом. Він зупинявся щохвиля і понад головами видавав команду широкими розмахами коси. Потім ішов наперед, без страху, без шапки, на славу святого Панталеона. Більше тридцяти людей ішло за ним; і всі вони мали те неясне та глухе почуття, що йдуть посеред великої пожежі, по хиткім грунті, під горючим склепінням, що ось-ось упаде на них.
Але швидко з усіх боків почала надбігати оборона: крепкі мужчини, бронзового кольору, мов мулати, запальчиві, уоружені довгими різницькими ножами, що ними штиркали найрадше в живіт або горло, і кождий удар супроводили горляними окриками. Помалу ціла та валка сунулася до костелу. Вже з дахів двох чи трьох домів заблисло полум’я. Купа жінок і дітей утікала щодуху між оливи, з очима, осліпленими безтямним перестрахом. Та тепер, не чуючи довкола себе плачів і лементу, мужчини ще з більшою заїлістю кинулися до бійки муж проти мужа. Під небом ржавого кольору земля покривалася трупами. Смерть переривала лайку в зубах тих, що падали; та серед галасу все ще чути було невгавні крики радузійців:
– Наші свічки! Наші свічки!
Але брама костелу оперлася нападові, та величезна дубова брама, набивана цвяхами. Маскалічани надто заслонили її, наче валом, проти напору і проти сокир. А срібний святий, безпристрасний у своїй білизні, хитався чимраз сильніше серед замішання, все ще піддержуваний на раменах чотирьох геркулесів, що хоч були кроваві від ніг до голови, завзято держалися на ногах. Остаточною метою нападників було поставити свого ідола на вівтарі противника.
Та поки маскалічани билися, як льви, і доказували чудес на кам’яних сходах, Джіакоббе, висковзнувшися, незапримічений побіг довкола костелу, щоб винайти необоронений вхід, який би дав йому доступ у нутро святині. Він побачив шпарку лиш трохи вище від землі, вповз у неї, зразу зупинився, не можучи пропхати плечі крізь надто вузький отвір, але потім протиснувся так, що здужав просковзнути своїм худим тулубом крізь шпару.
Приємний запах кадила уносився в самотній Божій домівці. У пітьмі, навпомацки, йдучи на галас бійки знадвору, шпотаючися по стільцях, оббиваючи собі лице і руки, він поспішив до брами. Вже сокири скажено гримали о дубові бруси, аж церква глухо дудніла. Він ухопив кусень заліза і почав відривати замок, сопучи, палений трепетливим острахом, що зменшував його сили; його очі були засліплені; все його тіло боліло від ран, що обливали його всього теплою посокою.
– Святий Панталеоне! Святий Панталеоне!
Так кричали нападники знадвору, чуючи, що брама подається звільна, і подвоюючи свої зусилля і удари сокирами.
Крізь дерев’яні бруси Джіакоббе чув важкий стукіт тіл, що змагалися в боротьбі, різкий удар ножа, що проколював нирки у чоловіка. І в тій дикій душі розпалювалося могутнє чуття, подібне до божеського ентузіазму героя, що спасає свій рідний край.
5
За останнім висилком брама подалася. Радузійці ввалилися до костелу з безмірним вереском побіди, топчучи ногами по трупах, двигаючи свого срібного святого до вівтаря. Відблиск рухливого світла ввірвався нараз у темну костельну наву, замиготів у повітрі на позолоті канделябрів і на свиставках органів.
Друга битва розпочалася в костелі, під тим рудавим полусвітлом, що розливалося чимраз сильніше в міру того, як ширилася пожежа, що пожирала сусідні доми. Посплітані одні з одними тіла качалися по кам’яних плитах, не попускаючи того, кого вхопили, валялися разом у скажених обіймах, товкли одні одних з усіх боків, боролися не на життя, а на смерть під лавками, на східцях бокових вівтарів, у кутах сповідальниць. Дзвінке склепіння Божого дому відбивало виразно холодний шелест заліза, що прошибає людське м’ясо або сковзається по кості, короткий і уриваний стогін чоловіка, трафленого смертельно, хрускіт головного черепа, що розскакується від удару, рик чоловіка, що не хоче вмирати, лютий сміх того, кому вдалося забити другого. А понад сею різаниною уносився любий запах накуреного кадила.
Але купа ворогів боронила приступу до вівтаря, а срібний ідол таки не доступив досі слави, щоб станути на ньому. Джіакоббе бився косою, покритий ранами, не уступаючи ані на п’ядь зо сходів, на які вискочив був перший. Уже тільки два чоловіки держали святого, і його величезна срібна голова хиталася, тремтячи дивовижно, мов п’яна маска. Маскалічани доходили до скаженої розпуки.
Та ось святий Панталеон покотився по плитах, дзеленькаючи голосно і дзвінко. І коли Джіакоббе похилився, щоб підняти його, якийсь великий хлописько повалив його додолу ударом оскарба в хребет. Два рази Джіакоббе піднімався на ноги, але два нові удари валили його додолу. Його лице, груди і руки заплили кров’ю, та проте він ще таки силкувався боротися далі.
Ся страшенна живучість і впертість розлютила ворогів: три, чотири, п’ять скажених воларів ударило його разом по животі, аж кишки з нього вийшли наверх. Фанатик упав горілиць, ударився карком до погруддя святого, ще раз підкинувся, обернувся животом додолу і впав лицем до металу, простягаючи руки наперед і простерши одубілі ноги.
Святий Панталеон пропав.
Примітки
Назва оригіналу: «San Pantaleone».
Вперше надруковано: ЛНВ. – 1899. – Т. 8. – Кн. 12. – С. 348 – 359.
Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 443 – 457.
Це оповідання Лесі Українки: «[…] особенно талантливый и яркий рассказ этого периода творчества Д’Аннунцио под заглавием «San Pantaleone» изображает взрыв массового фанатизма абруццских крестьян, доводящих иконопочитание до глубокого фетишизма […]» (Українка Леся. Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и Д’Аннунцио) // Зібр. творів: У 12 т. – К., 1977. – Т. 8. – С. 39).
Цікавим є факт рівночасного звернення Лесі Українки та І. Франка до творчості Д’Аннунціо: свою статтю Леся Українка вперше виголосила як реферат на засіданні Київського літературно-артистичного товариства наприкінці вересня 1899 р., а вперше опублікувала наступного року в «Иллюстрированном сборнике Киевского литературно-артистического общества».
Подається за першодруком.
Панталеон (Пантолеон, Пантелеймон; ? – 305) – святий великомученик, родом із Никомедії. У християнстві Заходу вважається покровителем лікарів, у східному християнстві вшановується при обряді єлеопомазання, в молитвах за недужих. Пам’ять вшановується 9 серпня за н. ст.
Микола Легкий
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 731 – 742.