Жорстокість

Оссіт

Переклад Івана Франка

Viele sterben zu spät und Einige sterben zu früh.

F. Nietzsche

Опершися ліктями на поруччя Понте Веккіо (старого моста), Сент-Джон де Трасі роздивлявся довкола. Було дуже гаряче, а сонячне проміння танцювало по поверхні зеленкуватої води.

Ліворуч, мов пустивши коріння в ріку, піднімалися нерівні доми, жовтаві або брудно-білі, трохи понурі або ясні, подірявлені всюди, в незлічимих місцях, вікнами всяких розмірів, різних і дивоглядних форм. Там були малі, круглі віконця в середині якогось старого склепленого лука, далі – довгі, широкі, малюсінькі аж до квадратових дахових віконець, таких маленьких, що, сказав би, в них ледве є настільки місця, щоб достарчити досить повітря для одної квітки. І все те – без ніякісінької симетрії, в таких місцях, де того найменше можна б ожидати, так, як у тих комічних рисунках, що рисують малі діти. Були там також дуже тісні балконики, а десь-не-десь – зелені штори.

Високість домів була також забавно неправильна: деякі були дуже довгі, інші – зовсім низенькі, інші – худі-худі, мов карикатура англічанина, і вузькі до неправдоподібності, знов інші – значно ширші, з видом трохи ситішим; а на всіх були невеличкі дахи, навислі так, як дашки кашкетів над чолом.

Мали ті доми свій особливий вираз і, бачилось, були обтяжені всякого роду нещастями і слабостями. Один трохи грубенький, подобав на горбатого; другий, бачилось, був хромий; був один кривоногий; один, маленький, низенький, виглядав, мов безногий каліка на відпусті. Але всі ті їх слабості були якісь веселі, збуджували сміх. Обсипані сонячним промінням, пречудово погані і артистичні, ті доми було абсолютно розкішні для ока, як ні один інший закуток у Флоренції.

Сент-Джон де Трасі розумів вираз тих домів, але час від часу він озирався і його зір бігав по Понте Веккіо. Він вийняв годинник.

– Вже шоста, – промовив стиха, – вона сказала, що буде о п’ятій.

І він знов почав вдивлятися в три мости на Арно, що були перед ним, і далі, геть на краю обрію, в сині гори. Але він не бачив ані ріки, ані домів-калік, та зате дуже виразно бачив той салон у віллі Норі, де уперве спіткав свою долю.

Він і досі почував ту дивну радість, яка опанувала його тоді, коли побачив сю жінку з очима, мов сині аксамітки на білім тлі. Вона була рудава – може підмальована, але се не шкодило, бо її тіло було дивно біле. В руці держала чашку чаю і, невважаючи на довгі рукави, що обтискали її руку, вона порушувалася свобідно і зручно, так, як майже всі жінки, що привикли до тої невеличкої невигоди – пити чай стоячи і держати ще дещо в руках.

Вона була напрочуд зграбна, а її незвичайна постать була дивно гарна і видавалася високою задля сукні з довгим треном з дуже м’якого шовку кольору ярко-пурпурового, що виглядав, мов почервонілий фіолет.

Не було нікого більше в тій кімнаті, тільки вона – вона і склеплена стеля, покрита старими фресками з сinque-cento [Cingue-cento називається в італійській історії XVI вік, час найвищого розквіту італійської штуки. – Упоряд.]; тільки ся стеля і ся жінка були однаково артистичні.

Коли де Трасі побачив її, він, власне, розмовляв з гарною леді Честер, милою особою, що все мала серце на долоні, а долоню – дуже велику і все отворену.

В тій хвилі його розмова зробилася баламутною і він видивився, дійсно очарований сею фіолетовою появою. Все було гармонійне у тої жінки, кольори і пози, рухи і матерії, і її довгі білі руки, що інколи опускалися на пурпурову сукню, видавались йому незрівняним малярським мотивом.

– На кого се ви так видивилися, Сент-Джон? – запитала леді Честер і, обертаючися на своїх великих ногах, зирнула в той бік. – А, на паню де Клев? Ну, як вона вам подобається? Я не люблю таких ексцентричних осіб.

– Хто така та пані де Клев? – запитав він.

– О, вар’ятка! Вона дуже багата… австріячка, здається, її мати була французка… Говорять про якусь історію… Так, у неї є муж, нудяр, зарозумілий, ідеально глупий… Дехто дуже подивляє її, та, по-моєму, вона смішна і язиката. Так, так, вона збудована чудово і знає се дуже добре, але ж одягається попросту неприлично. Але не лакомтеся на неї, мій любий, з нею нічого не порадите, навіть ви. Розумієте? Нічого не порадите! Се не жінка. Вона обридливо вчена, малює, пише – просто страхіття, не правда? Вона ні про що не думає, тільки про гармонію кольорів своїх суконь і свойого тіла, і малюється. Вона вдає з себе жінку якогось вищого типу, бо ніколи не мала любовника – а проте вона не жиє зі своїм мужем. Вона не любить мужчин! Надто вона сентиментальна, велика егоїстка і дуже conceited – ось що!

– Представте мене їй, – мовив Сент-Джон де Трасі.

– Але ж кажу вам, що з нею не порадите нічого.

В його очах грала веселість; крайня глупота все забавляла його; він бавився нею артистично, як чимсь скінченим у собі, далеко ліпшим від мірного ума. І він відповів супокійно:

– Але ж, дорога леді Честер, часом чоловік любить побалакати… для відміни!

– Де Трасі бажає балакати! Новий Сент-Джон відкривається нам! – скрикнула вона.

– Мій Боже, дорога пані, – відповів Сент-Джон флегматично, – я все силкуюся пристосувати свою поведінку до поведінки і до смаку тих осіб, серед котрих обертаюся…

– Імпертинент! – скрикнула леді Честер.

Він зробив дуже невинне лице і запитав:

– Значить, пані, ви справді не хочете представити мене?

– Але ж я не можу, я не знайома з нею, з сею комедіянткою!

Він поклонився і відійшов від неї і подався в напрямі до пані де Клев.

Добра містріс Кей, пані дому, була так зайнята роздаванням чаю, що не можна було й подумати про те, щоб на хвилю перервати їй се заняття, а зрештою, він не знав нікого в тім салоні, бо тільки вчора прибув до Флоренції.

І от він постановив чекати і, опершися о стіну, обернений лицем до неї, він придивлявся їй. Вона все держала руки звішені, без рукавичок і здалека дивилася в вікно, з виразом неприсутньої. Її великі, темно-сині очі були мов мертві. Сидячи трохи осторінь, здалека від купки інших, що пили чай в негармонійних поставах, вона виглядала, мов велика, чудова та невжиточна квітка серед ярини.

Він не зводив з неї очей і його артистична душа була причарована. Звільна, сам не знаючи, коли й як, він наблизився до неї. І втім, нараз пані де Клев усміхнулася якимсь здержаним, мимовільним, трохи ущипливим усміхом. В її чудових очах знов заясніло життя – вона зирнула на нього. Потім, по хвилі вагання вона промовила:

– Я чула все, що оповідала вам леді Честер. А що вона змалювала вам мене як ексцентричку, то хочу бути раз такою і звільнюю вас від того, щоби хтось представляв вас мені.

Він завважив, що її голос був якраз такий, який повинен був бути, якого він ждав, в повній гармонії з усією її появою, так як і все у тої жінки. Вона говорила далі.

– Зрештою, ви не потребуєте представлятися мені, пане де Трасі. Я знаю вас віддавна через вашу тітку, одну з моїх рідких і найліпших приятельок, у котрої я навіть сьогодні маю вечеряти. Леді Теквіль багато говорила мені про вас. Вона позволяє мені добирати кольорів моїх суконь, вибачає мені злочин писання і навіть звиняє мене за те, що в мене нема любовників… Леді Честер забула ще сказати, що я поступаю некоректно: ось вам і проба такого мойого поступка!

І вона почала сміятися дуже гарним, трохи сумовитим сміхом.

Так почалася їх знайомість. В його пам’яті все те було, немов сталося вчора, хоча від того часу минув рік і ще й місяць.

Від того дня вони видалися день у день, то в її помешканні, то у їх старої спільної приятельки. Вони разом звиджували галереї, з тим глибоким розумінням штуки, що злучувало їх обоє, а пополудні вони їздили за місто. Але найліпше в цілій Флоренції вона любила вид із отсього Понте Веккіо. Інколи вони приходили сюди обоє і, опершися ліктями на поруччя, вдивлялися в ті неоднакові доми.

Сент-Джон зажмурив очі, потопаючи в споминах. Він знов переживав той одинокий місяць свойого життя, той дивний місяць без завтра, зовсім не подібний до всього, що переживав він досі. Він любив її, любив безумно, і ще й досі не перестав любити. А проте Бог один знає, який легкомисний був отсей де Трасі. Його завсіди дуже пестили всюди, бо у нього було лице дуже вродливе, а особливо крайня байдужість. Через те ні одна красуня не бувала для нього недоступною, і ніколи він не любив одну жінку довше, як 15 днів, а дуже рідко любив нараз лиш одну. Аж отся нагнула його в ярмо!

Все у неї подобалось йому до страти розуму, а особливо чарувала його її супокійна байдужість, не штучна, але зовсім щира. Він переконався, що вона інтелігентна в дуже високій мірі.

Перший раз, коли він заговорив їй про свою любов, вона всміхнулася тим своїм сміхом, мимовільно трохи ущипливим, а потім промовила:

– Якби се була правда, то се було б сумно. Але що се неправда, то ви преспокійно могли ощадити собі сього клопоту і не вважати мене за таку тупеньку, щоб я повірила сьому.

Але в тих словах «якби се була правда» чулося стільки болю, що він не смів довше настоювати на неї. Іншим разом вона відповіла йому:

– Не псуйте ж нашої гарної гармонії душ. Знаєте добре – добра леді Честер упередила вас, – що зо мною не порадите нічого… навіть ви.

От так він закохався в ній зовсім на серіо. Вона здобула його, отся жінка, без ніяких заходів, мов якимись чарами; вона прикріпила його легкокриле серце своєю холодністю так, як прикріплюють метелика на шпильці. Вона не позволяла ніколи, щоб він говорив їй про свою любов. Зрештою, вона була у всьому така добра, така ласкава для нього, і то для нього одного!.. Вона розуміла все, відчувала штуку особисто, глибоко, оригінально, не з чужих слів, і з тим усім була так дивно хороша!

По місяці вона виїхала з Флоренції.

День перед виїздом у них була остатня стріча. Се було вечором. Вони звільна прохожувалися в теплім повітрі. Він говорив дуже швидко, жалібно, понурими, уриваними фразами.

– Коли побачу вас знов? Де буду міг бачити вас?

Вона не відповідала. Вона йшла обік нього і, бачилось, не чула його слів, а її очі мали такий вираз, немовби вона була душею десь далеко.

– Ах, Боже мій! Не можу повірити сьому. Завтра, завтра вас не буде тут! Не побачу вас тут, ви не будете говорити до мене, не будете всміхатися до мене! Але ж се страшно, страшно! Що я робитиму?

І він запитав нараз:

– Невже ви ніколи, ніколи не полюбите мене?

Вона подумала хвильку, а потім промовила сумним, трохи втомленим голосом:

– Коли б я могла любити кого-небудь, то певно полюбила б вас. Але, бачите, я не можу вірити в любов, не можу любити. Я багато роздивлялася довкола себе, ще малою дівчиною… Моя мати була дуже нещаслива, і той, кого вона любила, знівечив її життя. Всюди я бачила тільки егоїзм, що прикривається маскою любові, і все се була тільки пародія, бачте!.. Я допевнилася, що все те таке погане, таке брутальне… якби ви знали!.. і таке фальшиве! І звільна я дійшла до переконання, що любов така, яку бачу в своїх мріях, не існує зовсім. Я зрозуміла, що завсігди одно з двох мусить терпіти, що тільки лихі жінки бувають щасливі, тільки такі, що не мають серця і заставляють інших плакати, – а я не маю в собі матеріалу на таку лиху жінку. От тим-то я ніколи не хотіла особистого досвіду, бо страшенно боюся терпіння – воліла б далеко краще вмерти відразу. І так само я дуже боюся зробити лихо комусь іншому. Нізащо в світі я не хотіла б бути ані жертвою, ані катом. От тим-то я зробила себе зовсім байдужою, замкнула своє серце проти всяких любощів, полюбила тільки штуку і думку – і, може, ще себе саму. Здібність до любові завмерла в моїм серці, Я не можу – розумієте? – не можу! Зрештою, на мій погляд, життя не дуже-то й цікаве…

Він дивився на неї з великим смутком. Йому здавалося, що чує промову покійника, а тим покійником було її серце. Вкінці він промовив:

– Все те правда, що ви думаєте про любов, правда взагалі… Але ж, Богом кленуся вам, я люблю вас! Я радо вмер би за вас.

Вона всміхнулася своїм дуже дивним усміхом.

– Як би то було небезпечно, коли б я повірила, – промовила ледве чутно.

– Але чому ж не хочете вірити мені? – промовив він чуло. – Що маю зробити, щоб ви повірили?

Вони дійшли до Понте Веккіо і оперлися ліктями на поруччя, обернувшися плечима до прохожих.

– Добре, – мовила вона, – я скажу вам. Сьогодні маємо 7 цвітня. За рік приходьте сюди, на се саме місце, о сій самій годині – і я прийду, і тоді скажу вам – скажу вам, чи можу любити вас…

– А до того часу?

– Ви не побачите мене, не повинні писати мені. До зобачення, Сент-Джон, або може: прощавайте! Я прийду напевно, хіба б умерла.

І вона пішла своїм чарівним ходом. Він бачив ще її сукню в сині смужки, дуже простеньку, а вкінці бачив, як сонячне проміння заломлювалося в її золотистому волоссі.

Пів до сьомої! Ні, вона не прийде! Все пропало!

Великий, пекучий біль звільна опановував його, погашуючи промінчик за промінчиком надії, що блимала ще в душі. Вона сказала: «Прийду напевно», – а одна з її хиб була та, що не брехала ніколи.

От тим-то він ніколи не сумнівався, що вона прийде; одного тільки він боявся, перед одним тремтів – яку відповідь почує від неї. Але поперед усього він бажав, щоб вона прийшла. Побачити, побачити її! Побачити її високу, ненаглядну, незрівняну постать, її сині, сумовиті очі, її рот з ущипливою усмішкою. Побачити її! Ох, раз іще побачити її, навіть хоч би вона мала потім знівечити всі його мрії, так як чоловік нівечить квітку в пальцях.

Бо він не забув про неї ані на хвилину. Він піддався, не силкувався побачити її весь рік, але його любов лишилася така сама, незмінна, глибока і могутня. Ах, недовірлива! Тепер вона буде могла повірити, повірити в його любов! Він був гідний її!

Він стиснув голову долонями, щоб опанувати бурхливе чуття. Смеркалося. Повищерблювані доми набрали понурого вигляду, немов дразнили його якимись поганими пиками. Віяло холодом.

Нараз чиясь рука спочила на його рамені. Він прокинувся, обернувся і побачив графа Лабрікоті.

– А, Сент-Джон! Ти у Флоренції! А я й не знав нічого. Що ти поробляєш тут?

Трасі, що не був би навіть мусі зробив нічого злого, почував у собі охоту вбити сього пана. Лабрікоті так похилився на поруччя – вода була так близько, – а вона, певно, ось-ось надійде. Та проте він буркнув:

– Я приїхав сьогодні рано.

– Ах, дуже добре, все вияснено! – промовив італіянець і поплескав його по плечі на знак особливого вдоволення.

– Ах, але ти ще не знаєш сумної новини!

Сент-Джон запитав з невдоволеним видом, посилаючи до чорта пана Лабрікоті з його новиною, що скаже вона, коли побачить його в розмові з отсим туманом! – бо тепер він знав напевно, що вона прийде, – і як він міг сумніватися про се хоч би на хвилину!

– Що ж се за сумна новина? – запитав Сент-Джон.

Сей відповів:

– Пригадуєш собі гарну графиню де Клев? Еге! Отже, вона прибула вчора до Флоренції, а сьогодні рано вмерла.

На видокрузі погасло сонце. Запала ніч. І в тій хвилі йому видалося, що його серце так само згасло, нагло, так, як коли би хто здмухнув свічку.

Примітки

Назва оригіналу: «Cruature».

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1899. – Т. 5. – Кн. 2. – С 232 – 240. Примітку перекладача підп.: І. Ф. Під цим оповіданням добірку перекладів підп.: З французького переклав Ів. Франко.

Передруковано у вид.: Франкo І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С 309-320.

Подається за першодруком.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 580 – 588.