Іронія

Оссіт

Переклад Івана Франка

Rien nesert de rien. Et d’abord il n’y a rien. Cependant tout arrive, mais cela est indifférent.

Th. Gautier

Усякий раз, коли іронія долі являється мені виразно, в різкім образі, мені згадується той бідний хлопчище Луї Крессоль.

Се було в часі розрухів, яких наробив був у Алжирі Бу-Амена. Я був тоді поручником при другім полку стрільців у Африці.

Одного дня надійшов наказ вирушити як стій, щоб гонити ворога до Ель-Уед-Фенді. Ми подалися в дорогу і машерували звільна, широкою стрічкою, не зупиняючися три дні і чотири ночі. От тоді-то, в часі того безконечного походу я пізнав історію Луї Крессоля.

Він мав 20 літ, а виглядав на 15, був дуже малий, саме стільки, що дійшов до військової міри, дуже тонкий, з золотавим волоссям, мов у дівчини, з гарними рум’янцями, котрих навіть африканське сонце не встигло присмалити, і з великими синіми задуманими очима. Він був дуже чемний, надзвичайно чемний – річ смішна у африканського стрільця. Його лице мало завсігди якийсь вираз, що не тут його місце, що се хтось на сміх перебраний за вояка і висаджений на великого, білого коня. А що у нього ще більше, ніж у інших, було охоти до спання, то я поставив свойого коня обік його, і ми вночі почали балакати.

– Ну, Крессоль, швидко ти будеш вільний, – мовив я.

– Так, пане поручнику. От то моя бабуся буде тішитися.

Я запитав його:

– А що ж ти робитимеш, коли будеш вільний?

Його дитяча постать набрала якогось урочистого виразу, і він промовив дуже поважним голосом:

– Я одержу спадщину, пане поручнику.

Ся відповідь розвеселила мене дуже. Я подумав, які то різні пропорції приймає одна і та сама річ відповідно до людини, що дивиться на неї. І так для сеї нерозвитої душі яка-небудь ферма з коровами і свиньми, що дістанеться йому в спадку, являється чимсь дуже великим, і факт – одержати в спадку сі маловарті речі є для нього якимись святощами.

Я відповів знехотя:

– О, ти дістанеш спадщину!

Він відповів тим самим набожним тоном:

– Так, пане поручнику. От то моя бабуся буде тішитися!

Він повторяв ті стереотипові слова притишеним голосом, мов рефрен колискової пісні. Сей вояк заховав у собі вдачу малої дитини. Порушений тим, я запитав:

– Ти дуже любиш свою бабусю?

– Чи дуже люблю її? Мій Боже! Чи дуже люблю її!.. Се ж головно задля неї я тішуся тою спадщиною.

Гарний собі був сей воячина з тими ясними очима, повними щирості. Він говорив далі:

– Я хочу купити для неї на її старі літа гарну палату, таку, як мають багаті бабусі!

Я зирнув на нього остовпілий. Але в тій самій хвилі я зрозумів, що се сон зломив бідного хлопчища і що він висловлював свої сонні мрії. Та проте я запитав його попросту:

– А кілько ж ти дістанеш тої спадщини, мій хлопче?

Він відповів:

– Я одержу три мільйони.

І він розповів мені дуже дивоглядну історію, одну з тих щасливих і рідких пригод, що трапляються раз на сто літ і видаються такими неправдоподібними, що люди називають їх «пригодами з романів». Се несправедливо, бо пригоди дійсного життя бувають не раз ще дивніші, ще більше несподівані, як пригоди в книжках.

Якийсь Крессоль вивандрував колись до Індії, вмер там і лишив своїм своякам спадщину в сумі 60 мільйонів. А що їх було для поділу сеї суми 20 – 20 малих Крессолів, кузенів Луї, – то на кождого з них випадало по три мільйони.

Се видалось мені таким фантастичним і неправдоподібним з кожного погляду, що я не хотів вірити. Але він показав мені всі свої папери в найкращім порядку: листи французького консула, далі листи нотара – цілий акт вповні автентичний і комплетний. І з дивним браком самолюбства він повторяв:

– Але ж то моя бабуся буде тішитися! Вона ж так набідувалася, особливо, відколи я пішов до війська.

Він жестикулював живо на своїм білім коні і зовсім не мав охоти спати, впиваючися своїм дивоглядним щастям.

Я ніколи не забуду того щасливого лиця, осяяного зорями, тими мовчазливими, тихими зорями, що немов дивилися на наш похід. І крізь глухий гомін та ненастанний шум, який справляють коні в поході, я все ще чую сей радісний голос, як він вимовляє:

– Три мільйони, пане поручнику! Три мільйони! Се багато грошей, не правда? Се така купа грошей, як у Ротшильда! Кілько би з них можна видавати день у день!

Я ніколи не бачив на людському лиці такої безмежної і повної радості.

Всю ніч він снував проекти, що то він робитиме, як буде свобідним.

Другого дня у нас була битва. Се був мій перший вогонь. Ще досі я пригадую собі дуже докладно те дивне почуття, яке тоді заволоділо мною. Мені було дуже зимно; мене проймав той прикрий і дошкульний холод, що походить із величезної втоми та довгої безсонниці. Я не міг ніяк отрястися з одубіння – страшного одубіння, що стискало мій череп, мов здоровенна жменя якогось велетня.

Я нерішуче, якось неясно і трохи неспокійно запитав себе, як буду вести себе під час битви? Чи, може, мене опанує страх? Але скоро я побачив ворога перед собою, того ворога – швидкого, невловимого, мов привид, у білих бурнусах, розпущених на вітер, що, летячи, шелестіли під синім небом, мов хоругви, з тими тонкими, довгими стрільбами, мов тиками, з тими хриплими та пискливими окриками… Коли я почув ті особливі тони, той жалібний свист, який справляють кулі на леті – мій Боже! Тоді я зрозумів, що страх не опанує мене!

В мені не лишилося ані крихітки того, що мучить і нівечить нас у житті. Я почув себе неособовим, сильним, згущеним у одну-однісіньку могутню ідею: зберегти життя моїх двадцяти п’яти вояків. Я ані на хвилю не подумав, що можу вмерти, я забув про се цілковито. Я тільки хотів, щоб моїх двадцять і п’ять вояків не померло з моєї вини.

Довкола нас літали кулі з гострим свистом, зблизька і здалека. Їх було без ліку, вони налітали ненастанно, бринячи, сичачи, звільна або нагло; вони наближалися, минали, віддалювалися з якимсь любим, проймаючим, дивним дзижчанням; часом одна з них пацне сухо і коротко, то знов інша бринить тихо, crescendo, довго і неясно. Здавалося, мов нас обсіли нараз якісь незримі духи, легкі, насмішливі, жорстокі – се був несказаний і страшний гомін чогось живого ось тут довкола нас, поміж нами, чогось величезного іі незримого.

Побивши значне число тих невірних і розсипавши решту по пустині, ми стали спочивати, і в тій хвилі мені пригадався малий Крессоль. Я почав шукати його, але зразу не міг знайти його. З моїх людей три були ранені; один умер швидко по тім, бо куля розломала йому хребетний стовп.

Другий, на ім’я Дю, видужав досить швидко, діставши копитом у живіт. В кінці третій, що звався Кланшар, мав дивне щастя: він завдячував життя своїй військовій книжечці, котру зложив був удвоє і сховав на груді. Куля провертіла всю книжечку і сплощилася на остатній обложці. Він потім заховав її собі як дорогоцінну пам’ятку.

А Крессоля не було. Вкінці я знайшов його, простертого на землі, з кулею в правім легкім. Але на його лиці грав усміх.

– Се нічого, пане поручнику! Я видужаю і таки візьму спадщину!

Сеї ночі він лежав під моїм шатром, поганеньким малим шатром, чотирикутним тісним, низьким, у котрому або надто холодно, або душно. Він лежав обік бідного Бре, що швидко вмер.

Другого дня я пішов побачити його. Він ще всміхався тим своїм щирим усміхом, а в його тусклих очах блимало щастя.

– Все дуже добре, паче полковнику, все дуже добре! – мовив він. Але говорячи, він плював кров’ю. Його поклали в носилки, і ми рушили назад до Аїн-Сафри.

Страшні ті носилки, ті іронічні колиски, зроблені для людей, для бідних вусатих дітей, що мають умирати! Се передчасні домовини, пародії дитячих забавок при вході в могилу. Вони дуже болющі, дуже жалібні, ті великі карнавалові колиски. Не похиляється, не всміхається над тобою нічиє любе лице – тільки одна жорстока бабуся-успокійкиця, смерть із сонливими очима, вколисує тебе.

В часі цілоденного походу я не міг займатися Крессолем, але я поручив його лікареві. Аж надвечір ми зупинилися наново і я забажав побачити бідного малого мільйонера. Коло носилок я станув, завагався. Моє серце стислося перед сим закритим віком. Я не тремтів під час битви, але почув страх перед отим замкненим віком. Вкінці я промовив лагідно:

– Крессоль, мій хлопче!

Велика мовчанка внутрі носилок.

Тоді моя рука, тремтячи злегка, відкрила помалу парусинове віко. Він чапів у носилках, скулений удвоє, поморщений, мов в’ялена риба. Його сині очі, отворені, мали вираз дикого перестраху.

Він умер, так як умирає багато інших під час тих страшних поворотів після битви, на тім проклятім, варварськім цвинтаровім шляху. Йому дали згинути як собаці, без крихти повітря, без краплі води. Але в руках він держав зложені в гарнім порядку свої папери про мільйонову спадщину.

Мене обхопив гнів, безсильний, п’яний гнів на жорстокість людської долі, на глупу жорстокість, на злобну іронію долі отсього чоловіка!

Його поховали того самого вечора, коли добре потемніло, щоб араби не підгледіли се місце. А що зовсім не було можливо випростувати його тіла, то мусили поховати його так, як був, у сидячій поставі, в дивовижно малій, квадратовій паці.

Йому викопали дуже глибоку яму.

Примітки

Назва оригіналу: «Ironie».

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1899. – Т. 5. – Кн. 2. – С. 226 – 231.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 302 – 308,

Подається за першодруком.

Готьє Теофіль (1811 – 1872) – французький письменник і критик, один із засновників парнаської шкали поетів, ранні твори писав у дусі романтизму, згодом обстоював принципи «мистецтва для мистецтва».

…як у Ротшильда! – Мова йде щю одного з представників династії фінансових магнатів, яка веде початок від банкіра Майєра Ансельма Ротшильда (1743 – 1812) з Франкфурта-на-Майні, що розбагатів на обмінних та кредитно-позичкових операціях. На початку XX ст. його сини володіли банкірськими будинками у Відні (Соломон), Лондоні (Натан Майєр) та Парижі (Якоб). Прізвище Ротшильдів стало символом багатства та заможності.

Crescendo (італ. букв.: «збільшуючи») – поступове посилення звучання, один з основних динамічних відтінків у музиці.

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 575 – 580.