Герой

Габрієль Д’Аннунціо

Переклад Івана Франка

Великі хоругви святого Гонзальва вже рушили на площу і звільна повівали в повітрі, піддержувані долонями мужчин з геркулесовими поставами і обгорілими лицями, з шиями, що аж понадувались силою; нести оті хоругви для них була забавка.

Від часу побіди над радузійцями людність села Маскаліко святкувала празник у вересні з новою пишнотою. Серця горіли дивним огнем набожності. Вся країна віддавала почесть своєму патронові, опікунові багатства і свіжих зборів. Понад вулицями жінки порозвішували від вікна до вікна свої шлюбні заслони. Мужчини пообмаювали брами зеленню і посипали квітками пороги домів. Кождий подув вітру наповнював вулиці запахом, що захоплював і оп’яняв юрбу.

Процесія раз у раз висипалася з церковної брами і розливалася по площі.

Перед вівтарем, де впав був святий Панталеон, вісім мужів, найчільніших у громаді, ждало на хвилю, щоб піднести статую святого Гонзальва. Се були Джіованні Куро, Уммалідо, Маттала, Вінценціо Гванно, Рокко де Чеузо, Бенедетто Галанте, Біяджіо де Кліші і Джіованні Сенцанаура. Вони стояли випростувані, мовчки, немов засоромлені високою почестю своєї функції. Думки потрохи мішалися в їх головах. Вони були надзвичайно сильні, а в їх очах горіло полум’я фанатизму; в ухах мали золоті обручки, мов жінки. Від часу до часу вони обмацували свої п’ястуки і мускули на руках вище ліктів, немов бажали зміркувати свою силу; потім вони обмінювалися тихими усміхами.

Статуя патрона, бронзова і порожня внутрі, чорнявого кольору, з срібною головою і срібними руками, була величезна і дуже тяжка.

Маттала промовив:

– Чи всі ми тут?

Довкола них тислися люди, щоб ліпше бачити. Шибки в костелі бряжчали при кождім подуві вітру. Костельна нава була повна диму кадила і живиці. Здалека доносилися звуки музики і знов затихали. В тім набожнім шелесті в серцях вісьмох людей ріс якийсь сліпий захват. Вони були готові, простягли руки. Маттала мовив:

– Раз!.. Два!.. Три!..

І вони злучили в одно свої сили, щоб підняти з вівтаря статую святого. Але вага була страшенна, і статуя похилилася наліво. Люди не здужали ще обхопити руками підстави так, щоб обкліщити її міцно. Вони зігнулися, як луки, щоб підперти її. Але Біяджіо де Кліші і Джіованні Куро, менш зручні, попустили якось, і статуя нагло перехилилася на їх бік. Уммалідо скрикнув.

– Держіть! Держіть! – загула юрба довкола них, бачачи святого в небезпеці.

Великий шум, що доходив із площі, заглушив їх голоси.

Уммалідо припав на коліна, маючи праву руку прискімлену бронзою. В тій поставі, не встаючи, він не зводив очей зі своєї придавленої руки. Його зіньки розширилися і були повні перестраху і болю, але він не кричав. Кілька капель крові накапало на вівтар.

Товариші зібралися з силами, ще раз натужилися, щоб підняти тяжезну масу. Се не було легко. В страшенній муці Уммалідо скривив уста; бачачи се, жінки тремтіли. Та ось вкінці вдалося піднести статую, і Уммалідо міг вийняти з-під неї свою руку, розм’яцькану, кроваву, безформну.

– Іди додому! Іди додому! – кричали йому люди, попихаючи його до дверей костелу. Одна жінка зняла з себе фартушок і подала йому, щоб ним зав’язав собі рану. Уммалідо не прийняв його. Він мовчав, не зводячи очей із групи мужчин, що не переставали метушитися довкола статуї і сперечатися.

– Се мені належиться!

– Ні, мені!

– Ні, ні, мені!

Чікко Понно, Маттія Скаффарола і Томассо де Кліші сперечалися на тім, хто має заступити Уммалідо і замість нього нести статую. Уммалідо наблизився до них. Його розтовчена рука звисала збоку, та другою він протискався крізь юрбу. Він сказав коротко:

– Се моє місце.

І він відставив ліве плече, щоб піддержувати патрона парохії. Він затиснув зуби і диким напруженням волі здержував свій біль. Маттала запитав його:

– Та що ти робиш?

– Роблю те, що подобається святому Гонзальвові, – відповів він.

І він пішов разом з іншими. Юрба дивилась остовпілими очима, як він ішов. Щохвилі, бачачи його рану, що капала кров’ю і вже починала чорніти, сей та той запитував його на ходу:

– Уммалідо, а як вам?

Він не відповідав. Він ішов напереді поважно, міряючи кроки під ритм музики, з якимось заколотом у душі. Над ним трепалися в вітрі широкі жіночі заслони, а довкола сунув чимраз густіший тиск народу.

Та нараз на перехресті він упав. Святий на хвилю зупинився, захитався серед хвилевого натовпу, а потім рушив далі. Маттія Скаффарола зайняв опорожнене місце. Два свояки підняли зомлілого чоловіка і занесли до близької хати.

Анна де Чеузо, бабуся, що славилася умінням гоїти рани, оглянула кроваву, розтовчену руку, похитала головою і мовила:

– Я тут не пораджу.

Її штука не вистарчала на вигоєння такої рани. Уммалідо прийшов тим часом до себе, але не отворив уст. Сидячи, він спокійно дивився на свою рану. Рука звисала, бо кисть була зламана і поторощена назавсігди. Два чи три селяни прийшли побачити скаліченого. Кожний, словами чи рухами, висловлював ту саму думку. Уммалідо запитав:

– Хто ніс святого?

– Маттія Скаффарола, – відповіли йому.

– А що там тепер діється? – запитав він ще раз.

– Правлять вечірню при музиці.

Селяни попрощалися з ним і пішли на вечірню. Із сусідньої парохії привезли великий дзвін.

Один свояк поставив коло раненого миску з холодною водою і мовив:

– Промочуй тут руку. Ми вернемо незабаром. Ідемо послухати вечірню.

Уммалідо лишився сам. Гук дзвонів розлягався сильніше і живіше. Денне світло почало пригасати. Оливкове дерево, хитане вітром, стукало гильками в низеньке вікно. Уммалідо, все ще сидячи, почав занурювати свою руку в воду, далі, чимраз далі. В міру того, як з неї стікала кров і відпадали бульбашки запеклої крові, показувалося її скалічення чимраз страшнішим. Уммалідо думав.

– Усе дарма. Пропала рука. Святий Гонзальве, я жертвую тобі її.

Він узяв ніж і вийшов із хати. Вулиці були пусті. Всі побожні пішли до костелу. Понад дахами бігли хмари, облиті фіолетовим вересневим сумерком, і на бігу приймали форми різних звірів. В костелі при гуку інструментів збита в купу юрба співала хором у правильних відступах. Стояла сильна задуха від тепла людських тіл і від полум’я свічок. Срібна голова святого Гонзальва іскрилася в повітрі, мов маяк.

Ось увійшов Уммалідо. Серед загального остовпіння він протиснувся аж до вівтаря. Різким голосом, держачи ніж у лівій руці, він промовив:

– Святий Гонзальве, жертвую тобі її.

І він звільна, перед очима народу, що тремтів з переляку, почав обкроювати свою руку довкола правого киктя. Звільна розм’яцькана рука відцілювалася від тіла, запливаючи кров’ю. Хвилину вона висіла на остатній жилці, потім упала на мідяну бляху, поміщену при ногах патрона, для збирання грошових датків.

Тоді Уммалідо підняв угору свій кривавий кикоть і ще раз повторив виразно:

– Святий Гонзальве, жертвую тобі її.

Примітки

Вперше надруковано: ЛНВ. – 1899. – Т. 8. – Кн. 12. – С. 359 – 363. Під текстом обох оповідань підп. перекладача: Із збірки «San Pantaleone», виданої 1886 р., переклав Іван Франко.

Передруковано у вид.: Франко І. Твори: У 30 т. – Т. 29. – Кн. 1. – С. 458 – 462.

Подібний сюжет Д’Аннунціо використав у трагедії «Джоконда»: під час бійки падає статуя і відрубує героїні руки.

Подається за першодруком.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 742 – 745.