II. Симпозіон

Іван Франко

В р. 416 пер[ед] Хр[истом] молодий трагічний поет Агатон у часі ленейського празника одержав премію за свою трагедію. Того ж вечора усталеним тоді звичаєм відбулася коштом автора значна пиятика, поперед усього для вшановання судіїв, що присудили премію, а другого дня вечором відбувся товариський бенкет у домі Агатона для ближчих приятелів і знайомих автора. В числі запрошених був відомий тоді вже комедіописатель Арістофан, а також Сократ, що мав тоді 53 роки і здобув собі вже широку популярність не тільки в самих Афінах своїм навчанням. На бенкет зійшлися переважно молоді люди; старшим між ними можна вважати хіба лікаря Еріксімаха, а Сократ, як се часто бувало у нього, запізнився. Зібрані гості перед вечерею умовилися провести вечір не на пиятиці, але на розмовах, а на пропозицію Еріксімаха згодилися на те, аби кождий із присутніх за чергою виголосив промову на честь Ероса. Вже почалася вечеря, коли ввійшов припізнений Сократ і по привітанні згодився на умову товариства. Після вечері гості один за другим виголошували промови, а по промові Сократа надійшов Алківіад з веселою компанією і впросився до товариства. На пропозицію Еріксімаха виголосити також похвалу Ероса він відповів, що коли в сьому товаристві має хвалити кого, то хвалитиме тільки Сократа. За згодою товариства він виголосив блискучу промову на похвалу Сократа, по чім слідує закінчення твору.

В часі, коли відбувся той бенкет, Платон мав ледве 12 літ і, очевидно, не міг бути його учасником. Одначе, він у вступі до свойого твору подає звістку про афінця Аполлодора, який кільканадцять літ пізніше, але ще за життя Сократа, правдоподібно коло р. 400, оповідає про той бенкет своїм гостям на основі того, що чув від одного з учасників бенкету, Сократового товариша Арістодема, а почасти – від самого Сократа. Нема нічого неправдоподібного в тім, що Платон був між гістьми Аполлодора і там чув його оповідання про сей пам’яткий бенкет. Сей вступ, якому подібного нема в жаднім іншім із Платонових діалогів, дає основу до припущення, що Платон не видумав усіх поміщених у нім промов, так само, як не видумав усіх виведених у нім осіб. Він міг під свіжим вражінням оповідання поробити собі записки, які значно пізніше, бо аж 386 року обробив у своїм творі. Завважено, що твір був написаний рівночасно з заснованням Платонової Академії, так що його можна вважати програмовим маніфестом Платонової філософічної школи (W. Christ, op. cit, ст. 456 – 457).

Про зміст сього твору писав у половині минулого віку французький критик і перекладач Швальбе ось що: «Аби пізнати вповні якийсь предмет, треба вияснити його природу, його початок, його часті, його дійства і його ціль. З таких, власне, точок погляду Платон роздивляє любов у свойому «Бенкеті». Тільки задля трудности відкрити природу якоїсь речі і з неї видобути її дефініцію він розпочинає виказом наслідків любові, і се зроблено в промові Федра. Різні роди любові виложено в промові Павсанія, промова Еріксімаха має метою доказати, що любов проявляється не тільки в душі людській, але також у всій природі. Арістофан силкується вияснити повстання любові, Агатон – її вдачу, а нарешті, в промові Сократа Платон викладає свої власні погляди про вдачу та правдиву мету любові» [М. Schwalbé, Dialogues de Platon. Traduction nouvelle. Deuxième série. Paris 1852. ст. 393. – [І. Франко].].

На мою думку, зміст і мету поодиноких промов Платанового твору треба розуміти зовсім інакше. Перша промова, виголошена Федром, має взагалі міфічно-догматичний характер. Ерос уважається найстаршим із богів, що спричинив витворення природи з хаосу, витворення гармонії між богами і суспільного порядку між людьми.

Друга промова, виголошена Павсанієм, має характер більше психологічний, розрізняючи «посполиту», фізичну любов, пристрасть тіла від вищої, небесної любові, потягу душі до душі. Бесідник звертає увагу на неоднакове становище законодавства в різних краях до любовних справ і питань, значить, переходить із психологічного поля на суспільно-політичне. Еріксімах у своїй промові розширяє виводи Павсанія, виказуючи прояви любові в різних штуках та заняттях людських, у всіх животворах і, нарешті, в цілій природі. Комедіопис Арістофан знов спеціалізує тему, силкуючися пояснити при помочі міфічного, мабуть, ним самим ad hoc [Для цього випадку (латин.). – Упоряд.] імпровізованого оповідання походження любові між двома людськими одиницями, чи то мужчинами, чи жінками, як пережиток первісної двоособовості чоловіка, яку усунули боги через розрізання двоособового чоловіка на дві особи. Ті дві половини, розділені від себе волею богів, шукають себе обопільно в житті, і сей їх потяг до злуки називаємо любов’ю. Трагічний поет Агатон, стараючися глянути на предмет із іншого боку, величає Ероса як наймолодшого і вічно молодого бога, що поселяється в людях, наділених фізичною та душевною красотою, і дає їм можність у житті і по смерті осягнути найбільше можливе щастя. Його промова кінчиться цвітистим і трохи пересоленим дифірамбом на честь любові. Сократ за дозволом товариства перед своєю промовою переводить невеличкий екзамен із Агатоном і доказує йому своєю властивою індукційною методою, що Ерос – ані гарний, ані молодий, ані щасливий, ані бог. По тім замість своєї власної теорії, не на похвалу Ероса, але для вияснення дійсної правди про нього, він подає свою розмову з колишньою своєю вчителькою, віщою жінкою Діотімою з Мантінеї. Виклад Діотіми про любов як змагання смертної людської вдачі до безсмертності треба вважати не філософічною ідеєю Платона, але об’явою прастарої традиції, яка зберігалася у вавилонських мудреців, у єгипетських та грецьких містеріях і яка через Діотіму зробилася доступна також Сократові. З сього випливає, що Діотіму треба вважати не видуманою або навіть міфічною жінкою, як се чинить сучасна наука, але дійсною історичною особою.

Промова Алківіада, якою, властиво, кінчиться Платанів «Бенкет», – се взірець майстерної характеристики незвичайного чоловіка, виголошеної також незвичайним чоловіком, не позбавлений терпкої іронії. Алківіад підхапує різні незвичайні сторони Сократової вдачі, його постійність проти покус тілесної красоти, його спокій та витривалість у небезпеках, його бистроумність у розмовах, його здібність будити в душах людських запал і замилування до чесноти та його неподібність до всіх інших визначних людей. Нема що мовити, що ся характеристика, хоч і як геніальна, не вичерпала всіх характеристичних рис Сократа, як не вичерпала їх уся сучасна йому та пізніша грецька традиція.

По промові Алківіада наступає коротка гумористична контроверсія між ним і Сократом, після якої Сократ заявляє намір виголосити похвалу Агатону. Виконанню сього наміру перешкодила юрба нічних гуляк, очевидно, афінської золотої молодіжи, яка без дозволу та без запрошення ввійшла до Агатонового дому і вмішалася до бенкету.

Почалася безладна пиятика, що тривала доти, доки деякі учасники не порозходилися, а інші не поснули. Тільки Агатон, Сократ і Арістофан додержали місця, розмовляючи до самого ранку. В тій розмові Сократ переконував Агатона й Арістофана, буцімто автор трагедій повинен уміти писати також комедії, і навпаки. Оба письменники, переможені, мабуть, більше вином, ніж його доказами, поснули нарешті, а сам Сократ, поклавши їх у ліжка, вийшов у супроводі Арістодема з гостинного дому.

«Бенкет» належить, без сумніву, до найкращих, найліпше скомпонованих і найглибше обдуманих творів Платона. В. Хріст (ор. cit, 456) називає його «das liebreizendste und kunstreichste Werk Plato’s, das schon bei den Alten von denjenigen, welche Platon mehr seiner Kunst, als seiner philosophischen Lehre wegen lasen, vor allen anderen Werken bevorzugt wurde» [«Найчарівніший і найдовершеніший твір Платона, якому вже древні, котрі читали Платона більше через його мистецтво, аніж задля його філософського вчення, віддавали перевагу перед усіма іншими його творами» (нім.) – Упоряд.].

З особливим подивом відізвався про сей твір пізніший грецький письменник Плутарх, а найновіший автор монографії про Платона (К. Ritter, ор. cit, І. 426) називає «Бенкет» «одним із найделікатніших та найбагатших плодів письменської штуки грецької старовини, яким може любуватися як твором штуки навіть такий, кому сама філософія чужа. Щедріше, який інший твір Платона, подає «Бенкет» образки правдивого афінського життя з такою наглядною свіжістю, яку поза тим стрічаємо тільки в комедії, але без карикатурного викривлення, властивого комедії».

Примітки

Еріксімах – визначний афінський лікар V ст. до н. е., син відомого лікаря Акумена. Стриманість у їжі та напоях була характерна для лікарських порад Акумена, та й самого Еріксімаха. Разом зі своїм другом Федром, а також з Агафоном і Павсанієм – учасник зустрічі софістів у залі Калліл.

Ерос – грецький бог кохання; син Ареса і Афродіти, який завжди супроводжує свою матір. Зображався крилатим стрільцем з лука; своїми стрілами викликав кохання. У філософії Сократа і Платона Ерос одухотворений. У Платона, особливо у «Бенкеті», Ерос означає прагнення і любов до пізнання ідеї прекрасного.

Аполлодор – учень Сократа. В діалозі «Бенкет» розповідає зі слів Арістодема про вечір у поета-трагіка Агафона.

Арістодем – прихильник Сократа, відомий тільки за свідченням Ксенофонта, який передає розмову Сократа з Арістодемом про відношення божественного до людини. Арістодем завжди ходив босий, наслідуючи Сократа.

Швальбе М. (? – ?) – французький перекладач діалогів Платона.

Павсаній – учасник діалогів Платона «Бенкет» та «Протагор», походив з округу Керамік, передмістя Афін, де мешкали гончарі.

…пережиток первісної двоособовості чоловіка… – Мається на увазі міф про андрогінів – первісну цілісну людину, яка гармонійно поєднувала в собі чоловічі й жіночі сутності. Цю первісну гармонію було втрачено внаслідок поділу кожної з цих істот на дві половини, які відтак прагнуть возз’єднатися через любов.

Діотіма з Мантінеї (грец. Diotima «богобоязна») – легендарна жриця, котра повинна була викупити гріхи афінян під час чуми 429 р. до н. е. Сократ почерпнув у Діотіми тлумачення любові як прагнення до прекрасного (філософії).

Містерії – тут: обряди езотеричних релігійних спільнот. Тільки втаємничені (місти) мали право бути присутніми на дроменах (ритуальних дійствах). Через закритий характер цих груп не збереглось ніяких відомостей про їхній склад, а також про те, як відбувались обряди. Вважалося, що містам, які пройшли посвячення у містеріях, гарантувалось моральне очищення, духове відродження і благодать по смерті.

…Діотіму треба вважати не видуманою або навіть міфічною жінкою, як се чинить сучасна наука, але дійсною історичною особою. – Образ мантінеянки Діотіми справді досить загадковий у Платона. Його можна вважати чистою фікцією і бачити в імені цієї жінки тільки символічний зміст (Діотіма – богобоязна, мантінеянка – з м. Манітеї в Аркадії, яке славилось пророчицями; mantis по-грецьки «пророк»), проте вона могла існувати реально.

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 73 – 77.