3. Теогонія

Іван Франко

Із трьох поем, приписуваних Гесіодові, найважнішою, бодай із культурно-історичного погляду, треба вважати «Теогонію», як першу пробу систематичного та генеалогічного впорядкування незлічимих народних вірувань різних грецьких племен. Такий твір не міг постати відразу, не міг бути плодом фантазії тільки одного чоловіка, а міг явитися тільки тоді, коли доба героїчних подвигів та міфічної творчості народу доходила до кінця, коли вже існували такі твори, як Гомерові епопеї, а обік них поетичні оповідання про різних богів та героїв і старші від них пісні та гімни релігійного культу.

Незвичайно цікава та обставина, що коли Гомерові епопеї постали або на західнім узбережжі Малої Азії, або на островах Егейського моря, «Теогонія» постала в досить глухім закутку Беотії, славнім тільки вирочнею Аполлона в Дельфах. У тім закутку збереглися сліди давніших, примітивніших та більше варварських вірувань, ніж на південно-східних окраїнах Греції, заселених іонійцями та еолійцями. І тому не дивно, що коли т(ак) зв(ані) Гесіодові поеми декуди наслідують стиль та вислови Гомерових поем, значить, являються пізнішими від них, їх зміст заховав для нас верству вірувань, обрядів та звичаїв, примітивнішу та старшу від Гомерової.

Де в яких випадках можемо зробити порівняння уступів Гесіодової «Теогонії» з «Іліадою». Найважнішим із таких уступів уважається реєстр нереїд, який маємо в «Теогонії» в р(ядках) мого перекладу 240 – 261 і в Гомеровій «Іліаді», рапсодії XVIII, р(ядки) 39 – 48. Оповідає там Гомер, як Ахіллова мати Фетіда, дізнавшися від свого сина про його тяжку журу з приводу смерті Патрокла,

Голосно скрикнула, й враз позбігалися к ній всі богині,

Всі нереїди, що там живуть на дні безодні морської.

Главке там перша прийшла, Кімодоке, а також Талея,

Спейо, Незайе, Тое і Галія з пануючим зором,

Також Актая та Кимотое, в парі з нею також Лімнорея,

Потім Меліта й Яіра, Амфітое та Агауе,

Дото і з нею Прото, Динамена також і Перуза,

І Дексамена потім, Амфінома та Калліанейра,

Доріс, Панопа також і величана скрізь Галатея,

І Немертея безгрішна також і до пари їй Каліанасса,

Також Янейра прийшла та Климена й Янасса подруга,

І Орейтія, й Маіра, та й ще кучерявая Аматеія,

І скільки ще нереїд живе інших у моря безодні.

Як бачимо, нереїд у Гомера названо тільки 32; бо прикметник Apseudes при назві Немертеї, аналогічно до р. 259 «Теогонії», треба вважати прикметою тої богині, а не назвою окремої богині. У Гесіода натомість маємо повний реєстр 51 богині.

Із порівняння обох тих реєстрів виходить, що тільки 18 назв спільних Гомерові й Гесіодові, зате в Гесіодовім реєстрі назви Амфітріти, Протони та Доріди повторюються по два рази. Що можуть дати етимологічні та загалом порівняно-лінгвістичні досліди над тими назвами, в те не моє діло входити. Найважніше те, що в Гесіода реєстр далеко повніший, ніж у Гомера, і назви подано зовсім у іншім порядку; значить, виключена думка, аби в тім уступі автор «Теогонії» користувався Гомером.

Із старинних свідоцтв про авторство «Теогонії» я навів уже дещо з свідоцтва Геродота, для якого Гесіод являється тільки автором сеї поеми, а з нею разом і творцем грецької міфології. Натомість Павсаній кілька разів висловлюється досить рішуче з сумнівами про авторство Гесіода щодо сього твору. Крім наведених вище уступів, наведу тут іще розд. 27, зач(ин) 2, де говориться про вірування греків про вродження Ероса.

«Теспійці (в Беотії) з-поміж усіх богів найдавніше почитають Ероса, а найстарший його образ, се зовсім необроблений камінь. Хто запровадив у них віру в те, що Ерос найстарший із усіх богів, не знаю. Найбільша часть людей (scilicet греків) уважає Ероса наймолодшим із богів, сином Афродіти. Лікієць Олен, що для греків уложив найдавніші гімни, в своїм гімні до Ейлейтії називав ту Ейлейтію матір’ю Ероса. Пізніше від Олена укладали гімни також Памфос і Орфей, і оба також гімни до Ероса для вжитку лікомідів при їх святих обрядах. Про Гесіода або про того, хто підсунув Гесіодові «Теогонію», знаю, що він написав, буцімто поперед усього повстав Хаос, потім Гайя, Тартар і Ерос» (Теог., р(ядки) 116 – 120).

В тій самій книзі про Беотію (розд. 35, зач(ин) 5), говорячи про культ харіт (Грацій), Павсаній пише: «Гесіод у «Теогонії» – нехай сю поему вважає автентичною той, кому се приємно – висловлюється (р(ядки) 907 і д.), що харіти були дочки Зевеса та Евриноми, а їх імена – Евфрозіна, Аглая та Талія. Так само написано в поезіях Ономакріта, а Антімах називає їх дочками Айгії та Гелія (Сонця), не подаючи ані їх числа, ані імен».

Що вже в дуже давніх часах грецької старовини бували проби для локального патріотизму вставляти деякі вірші в старші поеми, в тім числі також і в «Теогонію», маємо доказ у того самого Павсанія в його описі Корінфської області (кн. II, розд. 26, зач(ин) 7), де читаємо про культ Асклепія в різних місцевостях Пелопоннесу та перекази про походження того бога. Один із тих переказів, на думку Павсанія, найменше правдоподібний, робить Асклепія сином Арсіної, дочки Левкіппа. «Коли Аполлофан Аркадієць, – пише Павсаній (ор. cit. І, ст. 163 – 164), – прийшов до Дельф і запитав бога, чи Асклепій був уроджений від Арсіної і має вважатися горожанином Мессени, Піфія відповіла:

О ти, Асклепіє, що породився всім людям на радість,

Що породила тебе дочка Флегія, повна любові,

Повна принад Короніда в гірському краю Епідаврі!»

Сей вислів вирочні доказав виразно, що Асклепій не був сином Арсіної, але Гесіод чи хто інший, що вставив ті вірші в Гесіодову поему, зложив їх для догоди «мес-сенійцям». Тих вірщів, як бачимо, в теперішнім тексті «Теогонії» нема.

Крім культурно-історичного, має «Теогонія» також немале літературне значення. Поминаючи вже великі трудності самої теми – подати в поетичнім малюнку такий страшенно складний образ, як міфологію цілого народу, – треба зазначити, що автор досить уміло справився з тою темою і зумів у многих місцях понад сухе та шаблонове каталогування піднятися на висоту правдиво поетичної творчості. Досить буде згадати про гарний «Заспів», у якім автор величає музи та оповідає про своє покликання ними до божественного співу. Сей заспів де в чому подібний до гомерівських гімнів, але стоїть вище від них власне тою особистою закраскою, що робить його замість безбарвного, всенародного гімну виливом наскрізь індивідуального чуття.

Також деякі міфічні оповідання, прим(іром) окалічення Кроноса Зевесом, одурення Зевеса Прометеем та боротьба богів із титанами, представлені дуже живо, драматично, а остатній навіть дуже ефектовно. Розуміється, автор у цілості поеми не стоїть на поетичній висоті національної епопеї Гомера, але підіймається на ту висоту досить часто, і се вже значить дуже багато. Сама ідея – нанизати незлічимі міфічні оповідання старих греків на нитку родоводу – дуже щаслива, бо дає можність родового угрупування різних божеств, а до того в хронологічнім порядку їх поставання.

Певна річ, при такім трактуванні старогрецької міфології як історії одного божеського роду, що походить від одної пари прародичів, затерла в значній часті первісну міфологію, що була збіркою божеств різних племен та околиць із властивими їм культами, що з часом зіллялися в пам’яті грецького народу в одну цілість. Ідея представити сю міфологію як родовід старша від Гесіода, бо в пізніших джерелах (у візантійського письменника Івана Малали) маємо виписку кількох віршів із «Теогонії» Орфея.

Можливо, що ті вірші були далеко пізнішою контрафакцією, все-таки лишається можливим припущення, що вже найстарші грецькі поети перед Гомером і Гесіодом пробували оспівувати грецьку міфологію не тільки в гімнах до поодиноких богів, але також у довших поемах у формі їх родоводу.

В «Теогонії», а власне в її «Заспіві», маємо дуже цікавий приклад контамінації локально різних традицій у одну родову цілість. Автор звертається тут до «Муз геліконських», богинь свого рідного краю, а незабаром потім (у р. 25) він називає їх музами олімпськими, значить, переносить їх осідок до північно-східної Фессалії. Ся мнима суперечність, яка многих новочасних критиків заставила відкидати той «Заспів» разом із незрівнянним своєю простотою та щирістю оповіданням про промову муз до Гесіода як твір чужий, приставлений кимось пізнішим до його поеми.

Думаю, що ані та мнима суперечність у означенні первісного походження та пізнішого осідка муз, ані досить незвичайний рядок 22, де автор сам про себе говорить у третій особі і називає своє ім’я («Ті-то колись Гесіода пісень сих прекрасних навчили», по чім у дальшім рядку 26 зараз читаємо: «Ось яке слово мені промовляли»), не повинні разити нас, так як не разили чутких на всяку нескладність та неконсеквен-цію старинних грецьких та римських письменників і читачів поета.

Розуміється, можна допустити в перехованні до нашого часу текстів «Теогонії» численні вставки чужш віршів; давніші критики допускали також не менше численні прогалини, але такі припущення мають дуже невелику вагу, доки їх не можна сконтролювати новими знахідками поправнішого тексту. Для писань Гесіода дали дещо нового єгипетські папіруси, але, здається, не дали нічого такого, що позволяло би значно змінити, скоротити або доповнити традиційний текст.

Примітки

…Реєстр нереїд, який маємо в «Теогонії»… – У «Теогонії» Гесіода (вірші 243 – 262) і в «Іліаді» Гомера (пісня 18, вірші 39 – 49) «реєстр нереїд» дещо відмінний.

У Гомера: Главка, Фалея, Кімодока, Несея, Спіо, Фоя, Галія, Кімофоя, Актея, Лімнорея, Меліта, Ієра, Амфіфоя, Агава, Дото, Прото, Феруса, Дінамена, Декса-мена, Амфіномена, Калліанейра, Доріда, Панопа, Галатея, Немертес, Апсевдес, Калліапасса, Кпімена, Іанейра, Іанасса, Мера, Ореіїфія, Амафея.

У Гесіода (крім названих у Гомера): Евкрата, Сао, Амфітріта, Евдора, Фетіда, Галена, Фалія, Евлімека, Пасіфея, Ерато, Евдіка, Профо, Протомедея, Гіппофоя, Пппоноя, Кіматолега, Кімо, Еіона, Галімеда, Главконома, Понтопорея, Леягора, Евагора, Лаомедея, Полінома, Автоиоя, Лісіанасса, Еварна, Псаммафа, Меніппа, Heco, Евпомпа, Фемісто, Проноя. Всі ці імена вказують на різні властивості їх носительок. У деяких випадках неясно, чи йдеться про власне ім’я чи про епітет при ньому.

Ерос – також Ерот.

Ейлейтія – покровителька породіль. Сучасна форма імені богині – Ілітія, чи Іліфія (грецьке Ейлейтюя).

Памфос – міфічний співець, пов’язаний із культами Деметри і Діоніса, складав гімни богам для афінян

Евфрозіна, Аглая та Талія – сучасні форми Евфросіна, Аглаія, Талія, чи Фалія (буквально Радісна, Блискуча, Квітуча).

Ономакріт – жив у другій половині V ст. до н. е. в Афінах при дворі тиранів Пейсістратидів, брав участь у записі гомерівського епосу і пророцтв Мусея і Орфея. Разом із Пейсістратидами вигнаний із Афін, умовив перського царя Ксеркса виступити в похід проти афінян.

Антімах – жив наприкінці V і на початку IV ст. до н. е., грецький поет і філолог, уславився своєю епічною поемою «Фіваїда» та елегією «Ліда», засновник так званої вченої поезії, його високо цінили в епоху еллінізму Він редагував текст гомерівського епосу.

Іван Малала – Іоанн (Іоанніс) Малалас із сірійської Антіохії, літописець (хронограф) VI ст. н. е.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 294– 298.