1. Солон і Анахарзіс

Плутарх

Переклад Івана Франка

Скіф Анахарзіс, князівського роду,

Окраса й слава скіфського народу,

Почувши, що в Афінах молодий ще

Афінець Солон та піднявся вже найвище

Понад ровесних і наукою, й умом

І промишляє теж над вітчини добром,

Поміркував: «Хоча дорога й як далека,

Поїду й розіжву чудного того грека».

Прибувши до Афін зі своїм почтом многим,

Став перед домом не багатим і не вбогим

Скіф Анахарзіс і в прислуги запитав,

Чи дома в гаразді господаря застав?

Придверний відповів: «Та наш господар дома.

Та ви великий пан, він мало не сірома.

Хоч то по-нашому він ніби і в гаразді,

Від вас сховається, мов заєць в борозді».

«Жартуєш! – мовив скіф, – а от ти побіжи

Та пану Солону, не гаючись, скажи:

«Прибув до вас такий, що хоче вас пізнати,

Хоч ліпше знає вас, ніж знала ваша мати.

Він місця в домі не залежить, не застоїть;

Якби дещо зранив, то зараз і загоїть;

Пізнати вас йому – приємність лиш одна,

Що вам ані йому не принесе хісна».

Пішов придверник, те все Солону сказав.

«Ніякий бог мене з тим паном не зв’язав, –

Відмовив Солон, – тож іди й скажи йому,

Що ні його, ні почт у дім свій не прийму.

Не бачу в тім собі я жадної нехвали,

Діди, бо й прадіди нам те переказали,

Що ліпше при собі одного друга мати,

Ніж сто приятелів на чужині зискати».

З тим і пішов слуга. Не всидів Солон там;

Хвилину переждав і вийшов зараз сам

Поглянуть, що за пан такий недовідомий.

Глядить – сміється скіф, немов старий знайомий

«Я так і знав, що ви тут явитесь сейчас.

Та вже коли ми в вас, але не ви у нас,

Не будь се кинена між нас незгоди кість!

Віднині я для вас хай буду друг і гість».

Сяйнуло Солону, мов світляная смуга,

І Анахарзіса прийняв у дім як друга,

Провів ураз із ним веселих кілька днів,

І голод чув один, як другий зголоднів.

До політичних діл тоді вже Солон брався

І міста рідного законами займався,

В хвилі щирості дав скіфові пізнати,

Що для Афін устав уже почав писати.

«Закон дам, – мовив він, лице ж його аж сяє, –

Якого жаден грек ні варвар ще не має.

Основа, що мою будову довершить:

«Нікому ні унять безправно, ні вбільшить».

Тим, що в громаді на чолі стоять

З ласки припадку чи то ласки бога,

Я забезпечу те держати, що держать,

Щоб жадна не хитала їх тривога.

Так обі сторони я захищу

Щитом міцним – дай, боже, назавсіди,

Що жадній стороні не допущу

Над правом і над властю до побіди.

Лише народ я думаю вдержать

У послусі до вожаків природних;

Ні врозтіч без вудил вони не побіжать,

Ні не зведе ніхто їх на рабів голодних» [85].

[Се майже дослівно власне признання Солона. І.Ф.]

Слова ті чуючи, скіф, видно, любував

І палко Солона в чоло поцілував.

«Ах, голово, така розумна та добряча,

Яка ти ще при тім одначе тіснозряча!

Тих, при кім власть і вплив, ще й правом утверджати;

Кого ж льос обмежив – законом обмежати –

Се ж не то не вменшить всіх можновладців власть,

А самоволі їх закону силу дасть».

«Е! – Солон відповів, – там будуть застороги,

Щоб самовлада в нас не підносила роги,

Аби багатирі люд лихвою не тисли,

За довг марний в тюрмі щоб довжники не кисли». –

«Все те, – відмовив скіф, – дитячі забавки,

В житті в кроваву гру йдуть вівці та вовки;

Закони, друже мій, се павукова сіть, –

В ній муха впутаєсь, незчується медвідь».

Отак вони собі гостину дружню мали,

Принагідно про се й про теє розмовляли.

Раз Солон запитав, чи в своїм краї він

Не думає робить яких значніших змін

І чи до них його не тягне мисль побожна?

«О ні, – відмовив скіф, – нічого в нас не можна». –

«А що ж, як думаєш, тебе жде в твоїм краю?»

Скіф напруго зітхнув і зблід. «Або я знаю».

Він справді не поважився робити жадних змін у скіфському житті, але сам для себе, та й то потаємно, за границею свого краю, в лісі справляв культ кизікенської матері богів. Се підстеріг один скіф і про се повідомив його брата Савлія, що був тоді пануючим князем у тій часті скіфів, до якоТ належав Анахарзіс. Савлій зараз приїхав на місце, вказане зрадником, і з засідки вбив брата стрілою. Се оповідання Геродота, див. мої «Причинки до історії України-Русі», часть перша, стор. 82 – 83.

Написано в днях 11 – 13 липня 1915 р.

Примітки

Друкується вперше за автографом (№ 430, с. 7 – 10).

Геродот (V ст до н. е.) – старогрецький історик. Це оповідання Геродота І. Франко переклав у своїй книзі «Причинки до історії України-Русі». Львів, 1912. с. 82 – 83.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 561 – 563.