15. Притча про сіяння слова божого

Іван Франко

Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,

Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:

Одно попадало на биті шляхи,

І се небесні поклювали птахи;

Друге упало на тверде каміння,

І нікуди йому було пустить коріння;

А третє в мокре місце всіменило,

Там, не принявшися, воно зогнило.

Найбільша ж часть на грунт плідний упала

І труд багатим плодом увінчала.

Сей образ – перша притча то Христова,

Вона була пророцька щодо слова.

Сам він був сівачем у своїм краю,

Та, мов на камінь, у жидівську зграю

Слова його неслися і щезали;

Жиди в них правди скритої не взнали.

А що по світовому роздорожжю

Розсипалось тих слів, то птицю божу,

Усяку єресь тільки годувало,

Та плоду ніякого не давало.

А що по мокрім місці гниль пожерла –

Се ті, в яких душа в живих умерла,

Пихою вбита, лінощами й глумом, –

Таких і пам’ять пропадає з шумом.

Лиш ті, що тихі серцем і душею,

Всіх годували працею своєю,

Самі собі похвал не голосили,

Та в своїм серці духу не гасили,

Не боячись ненависті обуха,

Христові спадкоємці в царстві духа.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Давнє й нове», с. 94 – 95. На с. 95 вказано, що поезія була продиктована 15 грудня 1910 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 217 – 218.