14. Притча про захланність

Іван Франко

Захланність наче те грузьке багно –

Лиш крок зроби і взад не відсахнися,

То глибше вже пірнеш за другим кроком

І глибше ще пірнеш за третім кроком,

А там, гляди, і вороття нема.

Се визнали вже давні єгиптяни,

Вони ж і притчу мудру сю зложили,

Як образ звихненого тим пороком

Життя людського. В восьмому віці

Після Христового різдва святитель

Александрійський, Христофором званий,

Переробив її на грецьку мову,

І з грецької в князівських ще часах

Її пізнали також наші предки.

Не вадить прочитать і новим поколінням.

Був чоловік заможний і статочний,

Мав жінку і одним-одного сина

І мав слугу і доброго коня.

Купив він дім за дешеву ціну,

Тим дешеву, що не було купця,

Який би важився той дім купити.

Бо в домі тім, у недосліднім сховку,

Жила страшна гадюка ядовита,

Яка помалу, час від часу, скільки

Разів було знесла її охота,

Когось одного з тих, хто жив у домі,

Своїм отруйним зубом умертвляла.

Остерігали свояки й сусіди

Господаря, ще як охотився

Той дім купити. Не переставали

Остерігати й потім, щоб якмога

Скоріше вислідив оту гадюку

І вбив її, щоб не дізнати шкоди.

І він почав слідити дуже пильно

І врешті віднайшов нору маленьку,

Але, на диво, біля тої норки

Замість гадюки він знайшов блискучий

Новісінький червоний золотий.

Узяв його, приглянувся уважно,

І почалося в нього міркування:

«Отсе нора, гадючина домівка,

Тут міг би я підстерегти її

І вбити зараз. Та яким же дивом

Сей червінець знайшовся біля неї?

Чи загубив його хто тут давніше?

Се неможливо, бо, сей дім обнявши,

Я оглядав його зовсім докладно.

Значить, сей червінець – то дар гадюки.

Вона, мабуть, благословенна богом,

І, поки вбить її, я підожду

Ще кілька день, чи не повториться

Сей дар, чи, може, се лише припадок».

На другий день господар вранці-рано

Знов червінець знайшов біля нори.

На третій повторилося те саме.

І вже в душі його постала певність,

Що ся гадюка божеського роду,

Що дарами її він збагатиться

І житиме спокійно та щасливо.

Та ось одної ночі та гадюка

Вповзла до стайні і отруйним зубом

Коня вкусила в ногу. Заіржав

Страшенно кінь і битися почав

У своїм стійлі. Затривожений

Господар вбіг до стайні, та не міг

Пізнать нічого, а до рана кінь

Іздох серед тяжкої муки й болю.

Дізналися про се сусіди й зараз

Остерегли господаря наново:

«Се від укушення гадюки здох

Твій кінь, не з іншої причини. Бережися,

Щоб не було тобі ще більше лихо».

Задумався господар. «Жаль коня,

Бо кінь був дорогий і дуже добрий

І куплений за тридцять червінців.

Убить гадюку – се розумна рада,

Та що ж, від сього кінь не оживе вже,

Гадюка ж через тридцять день положить

При своїй норці тридцять червінців,

І вернеться мені моя утрата.

А поки що коня мені не треба,

А на людей вона, як я вповаю,

Не кинеться, то хай собі живе».

Отак розміркувавши, жив господар

Спокійно далі, а гадюка справді

Щодня біля своєї норки клала

По червінцю. І любувався ними

Господар, і беріг свою сю тайну,

Не говорив ані слузі, ні жінці

Ні слова, відки дохід побирає,

Лиш тайком день у день біля нори

Клав невеличкі божеськії жертви,

Шматок кадила й краплю молока.

Отак минув один і другий місяць;

На третій же, в одну гарячу ніч,

Гадюка підповзла до сонного

Слуги й тихесенько, ні дать ні взять,

Його вкусила в ногу і сховалась.

Спросоння закричав слуга страшенно,

І поки зі своєї спальні вийшов

Господар, вже нога його опухла,

Так що відразу кожний міг пізнати,

Що се було укушення гадюки.

Стогнав слуга і вився в лютім болі,

Та не було в господаря рятунку,

І вмер слуга, промучившися три дні.

На похорон зібралися сусіди

І почали немало докоряти

Господарю за ту необережність,

Що досі ще не вбив гадюки в домі.

Відмовчувався він і відмовлявся,

Що досі не видав її на очі

Й підстерегти її ніяк не може.

Та в душі міркував інакше трохи:

«Умер слуга. Шкода слуги, се правда,

Та без слуги я можу обійтися.

І так він відійти вже мав небаром

І плату взяти за трилітню службу.

Він сирота, немає в нього роду,

Ні свояків, то й плати вже тепер

Ніхто від мене правити не буде.

Гадюка ж день у день дає мені

Більш доходу, як сей слуга за тиждень

Міг заробити. Ні, не дурень я

Її вбивати. Правда, умертвила

Живу людину, не лише скотину,

Та ся людина нам була чужая.

Надію в бозі маю, що вона

Не підповзе ані до мого сина,

Ані до жінки, ні мене самого».

Так запевнивши сам себе, господар

Жив супокійно і не дбаючи

Про жадне інше діло. День за днем

Брав червінці з гадючиної норки.

Його видатки на життя щоденне

Поменшали, і він найбільшу часть

Тих червінців, що принесла гадюка,

Складав у сховку, радувався блиском

Святого золота та не бажав

Нічого більше, як життям ощадним

Сей скарб свій ненаглядний побільшати.

Отак минуло місяців немало,

Коли нараз знов випала гадюці

Охота зуба свого спробувати.

У темну ніч вона тихесенько

Вповзла до спальні і вкусила в ногу

Семилітка, хазяйнового сина.

Заверещав хлопчина іспросоння,

І з жахом кинувся до нього батько,

Та не застав гадюки вже при ньому,

Лиш із страшенно спухлої ноги

Пізнав, що се вона сама вчинила.

Не гаючись, він кинувся у місто,

Покликав лікарів і знахарів,

Та що вони робили й прикладали,

І терли, й хухали, і примовляли,

Не помогло се хлопцеві нічого,

І по трьох днях страшної муки й крику

Він заспокоївся у сні смертельнім.

На похорон зібралися роди

І батька й матері й сусідів много,

І всі, пожалкувавши на смерть хлопця,

Вмовляли чоловіка, щоб очистив

Свій дім від небезпеки, так страшної,

Або перемінив своє житло.

Та чоловік, хоч гнув свій біль у серці

По страті сина, все-таки не здужав

Признатися до тайни, що гадюка

Окуплює своє життя таким

Дарунком, для якого він у своїй

Захланності не завагався навіть

Життя свойого сина наразити.

Коли ж усі ті похоронні гості

Вже розійшлися, він у самоті

Отак почав сам собі міркувати:

«Мій син помер. На теє божа воля.

Уб’ю гадюку, то ще через теє

Він не воскресне. Доки я живий,

Повинен дбати про живеє діло.

Я ж сина можу мати ще другого,

Але другої гадини такої

Нема на світі. Побережемося

Обоє з жінкою, щоб нас котрого

Не підповзла вночі, а скарб тим часом

Зростатиме все більше й більше далі».

І, заспокоївшися тим, він далі

Повів життя своє без праці й труду,

Збираючи те золото гадюче

І в нім знаходячи єдину втіху.

Щоб ніччю до його постелі часом

Або до жінчиної не вповзла

Гадюка, він устроїв ті постелі,

Як колиски, привішені до стелі.

Отак пройшли три роки без малого.

Та раз господарева жінка в південь

Здрімалася в садку побіля дому.

Тут і підстерегла її гадюка

І, тихо виповзши з нори своєї,

Її вкусила в звішеную руку.

Зірвалася з дрімоти бідна жінка,

До дому вбігла із важким стогнанням,

Та поки чоловік її знайшовся,

Рука її аж до плеча опухла.

Пізнав відразу чоловік, в чім діло,

І кинувся по лікарів до міста,

Та хоч які їм обіцяв заплати,

Вони на сю гадючую отруту

Не мали способу, і жінка вмерла.

Нема що й мовити, що як прийшлось

Її ховати, вся її родина

Накинулась з докорами на мужа.

Що легкомисно, терплячи гадюку

У своїм домі, смерть її спричинив.

Та що ж, даремні всі були докори,

Мертвій життя вони не повернули,

Ані вдівця душі не відмінили.

Коли по похороні сам у домі

Лишився, він замкнув його на замок,

Виходив рідко, щоб похарчувати.

Порвав усі відносини та зв’язки

Родинні та сусідські й жив лише

Тим скарбом золотим, що потаємно

Громадив, сам не знаючи, для чого.

Та ось одного вечора, коли

У своїй спальні, сівши на долівці,

Він сотий раз перекладав, лічив

І розділяв червінці золотії,

Гадюка приповзла тихесенько

І, мов підіслана, його вкусила в руку.

Заціпив зуби з болю чоловік,

Оглянувся і перший раз тоді

Побачив ту гадюку, невеличку,

Сіреньку, що повзла собі спокійно

В один куток і скрилася в щілині.

Страшенний біль проймав його до серця,

І він, не тямлячи, що мав робити,

Почав з усеї сили висисати

Маленьку ранку на руці і руку

Перев’язав понижче ліктя міцно.

Потім розрізав рану й знов почав

Щосили з неї ссати чорну кров.

Отак він аж до півночі томився

В страшній тривозі, аж знесилений

Ліг у свою колиску і, не мігши

Заснути з болю, став з усього серця

Молитися до бога зі сльозами:

«Могучий боже, пане всеї тварі,

Що напустив на мене сю спокусу,

Молюсь тобі, верни мені здоров’я

І дай прожити в світі ще аж доти,

Допоки зможу із свойого скарбу

Зробить ужиток якнайспасенніший.

Не дам його на храм, не дам жерцям,

Не дам убогим людям на розтрату,

А винайду якесь побожне діло,

Якому б він давав міцну основу,

Так, щоб воно простояло століття

І славу імені твого збільшило».

Чи ся молитва, чи рятунок власний,

Самозаховання інстинктом вчинений,

Допомогли йому, що біль улягся,

І пухлина з руки зійшла помалу,

І він дійшов до давнього здоров’я.

Та гадина від того часу стала

Замість червоних золотих при вході

Нори своєї класти жемчуги

І різні камінці дорогоцінні.

Жахнувся чоловік, коли уперве

Знайшов такий новий дарунок; з дива

Не знав, що діять, та надумав швидко

Скарбонку справить просту, дерев’яну

І в неї класти дороге каміння.

Скарб золотий він закопав таємно,

Лишаючи собі лиш трохи червінців

На прожиття, скарбонку ж положив

Під подушкою у своїй колисці.

Отак він жив спокійно і безжурно,

Любуючися блиском камінців,

Які щодня перебирав утішно,

Забувши й думати про добре діло,

Якому мав би скарб його служити.

Минуло кілька місяців, і вранці

Одного дня, коли він вийшов з дому

Зробить свою природную потребу,

Підстерегла його, мабуть, гадюка,

Бо, виповзши незамітно з щілини,

Обвилася обарінком довкола

Його ноги і укусила в литку.

Жахнувся чоловік, тепер удруге

Побачивши гадюку, що спокійно

З його ноги сповзла і щезла в дірці.

Як стій перев’язав він пояском

Попід коліно ногу, але се

Не много помогло, бо під коліном

Перев’язка була зовсім не щільна.

Нога почала пухнути страшенно,

І біль діймав йому, та він, щодуху

До дому вбігши, солі взяв морської,

І на нозі розрізав сильно рану,

І, з неї кров пускаючи, почав

Її щодуху сильно натирати.

Отак попрацювавши аж до півдня,

Утомлений він ляг в свою колиску

І знов, ридаючи слізьми гіркими,

Душею став молитися до бога:

«Могучий боже, справедливо ти

Наслав на мене сю страшную кару,

Бо я, засліплений, забув свою

Обіцянку. Будь милостивий, боже,

Ще раз охорони мене від смерті

І продовжи життя моє земнеє,

Щоб я покутою і добрими ділами

Міг на спокійну смерть і на спасіння

Душі по смерті тут ще заробити».

Чи та молитва, чи то самопоміч,

Доконана у небезпечній хвилі,

Допомогла йому, досить, що він,

Проспавшися, почув, що біль в нозі

Вменшився і пухлина потахає.

За кілька день він видужав зовсім

І враз із тим забув свою молитву,

Забув про те, в чім обіцявся богу,

І далі вів своє життя звичайне.

Отак пройшли ще місяці чотири.

Вже дерев’яная шкатулка в того

Господаря була трохи не повна

Найкращих камінців і різнобарвних

Кришталів. Вид їх звеселяв день в день

Господареві душу й проганяв

Із неї всяку думку про покуту,

Про добрії діла й душі спасіння.

Гадюки він берігся, як лиш міг,

Та все-таки в одну гарячу ніч,

Коли в своїй колисці пуховій

Не міг заснути, він почув її,

Як тихо виповзла йому на груди

І, висмотрівши місце, укусила

Проти самого серця.

Крикнув з болю

Укушений, та не було вже змоги

Ніяким способом собі рятунок дати.

Отак промучившися до схід сонця,

Він і помер і довгі дні лежав

У тій колисці у запертім домі,

Поки аж сморід трупа не покликав

Сусідів, що, відбивши двері дому,

Знайшли його мертвого. Не діткнув

Ніхто з них ні одної речі в домі,

Ні трупа, ні того, що з ним було.

Покликано жерців, і ті забрали

Усе добро його й мертвеє тіло.

Добро пішло на храм, а тіло, спухле

І чорне від гадючої отрути,

Не віддали священному огневі,

Лиш закопали в землю, наче стерво,

Та й і душі його добром не пом’янули.

Примітки

Вперше надруковано у кн.: «Давне й нове», с. 84 – 94. На с. 94 вказано, що поезія була продиктована 25 – 26 грудня 1910 р. В основі цієї притчі лежить староруська прозова «Притча про гадюку в домі». Переклад цієї пам’ятки разом із поетичною обробкою її І. Франко надрукував у збірнику «Вибрані твори українських письменників», ч. 2-3, Львів, 1912, стор. 67 – 92, з таким «Переднім словом»:

Переднє слово

З текстом староруської притчі про гадюку в домі я познайомився уперве, прочитуючи «Ізмарагд», що міститься в рукописі музею о. А. Петрушевича, № 1, в бібліотеці Народного дому, де вона фігурує, як слово св. Йоанна Златоустого «О твари божій и о кончинѣ смертнѣй о покаяніи» (д-р Іларіон Свенцицький. Опис рукописів Народного дому з колекції Антона Петрушевича, частина перша, Львів, 1906, стор. 8). Так само невластиво вона фігурує під іменем того самого святого в «Ізмарагді» найстаршої редакції, описанім Яковлевим (В. А. Яковлев. К литературной истории древнерусских сборников. Опыт исследования «Измарагда». Одесса, 1893, стор. 25), де титул її звучить: «Слово иже во святых отца нашего Иоанна Златоустого архиепископа Константина града. Повесть душеполезная в чину притчи, что есть житіє се настоящее, сказаніе о зміє и о дворе».

Зауважу, що в копії Сваричівського рукопису, яким є згаданий вище нр. 1 збірки Петрушевича, заходить справді непорозуміння, бо стаття починається реченням, узятим із Слова Йоанна Златоустого, по чім безпосередньо йде текст притчі, в якому бракує початку; очевидно, у взірці, з якого переписувано сваричівський «Ізмарагд», видерто в рукописі одну або дві картки, на яких було докінчення Слова Йоанна Златоуста і титул та початкові рядки притчі.

Повний текст притчі, але в трохи коротшій редакції, міститься в рукописі монастирської бібліотеки Святоонуфрійського монастиря василіан у Львові, № 40; сей інтересний рукопис був писаний у першій половині XVII в. в Печерськім монастирі в Києві. Яковлев у цитованім місці своєї праці про староруський «Ізмарагд» дає про сю притчу ось які бібліографічні вказівки:

Притча взята із Слова, якого автором признають Христофора, патріарха александрійського. Грецькою мовою вона надрукована в Fabricii, Bibliotheca graeca, vol. XII, стор. 657 – 674, і Migne, Patrologiae cursus completus, series graeca, vol. CI, стор. 1216 і далі. З Фабріцієвого видання зроблено російський переклад, друкований у «Христианском чтении», 1843, т. IV, стор. 24 і далі. В староруськім письменстві сю притчу стрічаємо досить часто, між іншим у Златоструї і інших збірниках, іноді з авторством Івана Дамаскіна. Церковнослов’янський текст був друкований уперве в Москві в «Сборнику» 1647 р. В іншій редакції, ближчій до грецького тексту, притча міститься в збірці «Златоуст» як глава 37.

Про дійсного автора сеї притчі, Христофора, патріарха александрійського, читаємо у Вільгельма Каве, Scriptorum ecclesiasticorum historia litteraria, вид[ано] в Женеві, 1605, стор. 446, що він жив під пануванням цісаря Теофіла Іконоборця коло р. 836 і написав один тільки твір, аскетичне і параболічне упімнення про життя людське п[ід] заголовком: «Τίόμοιΰται ό βίος οΰτος ηαίείς ποτου τέλος χατα φέτρει». Сей твір, як додає Каве, в грецькім і латинськім тексті був виданий у Парижі 1608 р. під іменем Теофіла Александрійського.

На староруську мову він мусив бути перекладений дуже давно, може, в XI або XII в., бо відома притча про хромця і сліпця, якої простора редакція, без сумніву, належить Кирилові Туровському, була по всякій правдоподібності писана на взірець греко-єгипетської притчі Христофора Александрійського. Найстаршу староруську копію тої притчі маємо в пергаменовім рукописі з кінця XII віку, що міститься в бібліотеці Святотроїцької Сергієвої Лаври під ч. 2027 як додаток до тексту деяких святих книг Старого завіту. Тут вона подана в коротшій Ізмарагдовій редакції без назви автора п[ід] заголовком «Сказаніе вѣ образѣ притьчи о житьи человѣчьстѣ» і починається словами: «Уподоби ся, вѣзлюбленні, нашъ живот в житьи» [Описание славянских рукописей библиотеки Свято-Троицкой Сергиевой лавры. Часть I, Москва, 1878, стор. 2].

Повний текст притчі з доданням просторого, мабуть, староруського поучення, заховався в паперовім рукописі тої самої бібліотеки з XV в., що містить збірку грецьких отців церкви і один твір Єфремія, патріарха Терновського, писаний болгарською мовою. Притча являється тут з повним і вірним титулом: «Иже вѣ святых отца нашего Христофора архієпископа александровского повѣсть и поученіе душеполезно, явльющи, что уподоби ся житіє се» («Описание», № III, Москва, 1879, стор. 144). Притча разом з поученням, доданим на кінці і пропущеним мною в перекладі, що доконаний, власне, на основі сього тексту, займає в рукописі 36 карток письма. Завдяки ласкавій ввічливості завідателя бібліотеки Сергієвої лаври біля Москви Констянтина Михайловича Попова я одержав копії з сих обох рукописів, а надто копію найстаршого церковного друку московського «Сборника» з р. 1647, що має титул: «Иже во святых отца нашего Іоанна Златоустого, архіепіскопа Константина града, повѣсть душеполезна в чину притчи о дворѣ и о змій и что есть житіє се настоящее всякого человека». Нарешті, додано також копію рукописного «Ізмарагда» Сергієвої лаври, XVI в. № 204 (1626), що має титул: «Слово иже в святых отца нашего Іоанна Златоустаго архіепіскопа Костянтина града, повѣсть душеполезна в чину притчи, что есть житіє се настоящее, сказаніе о зміі и о дворі». Всі ті тексти, за яких уділення висловлюю тут шановному К. М. Попову мою прилюдну подяку, будуть опубліковані і визискані науковим способом у спеціальнім досліді, який маю намір присвятити тій притчі.

В р. 1905 по газетах розійшлася вість, що бельгійський учений Ф. Кюмон у своїй подорожі по Малій Азії знайшов грецький текст притчі про гадюку в домі, яку він уважає твором св. Іполита. Тут же був поданий коротко зміст притчі. Зацікавлений сею звісткою, я удався листовно до проф. Кюмона і незабаром одержав від нього відбитку його публікації п[ід] заголовком «Une parable attribuée a St. Hippolyte de Rome», що була поміщена в журналі «Revue de l’instruction publique en Belgique publice sous la direction de M. M. Ch. Michel et P. Thomas avec le concours de M. M. Cumont, L. Parmentier et H. Pirenne, Bruxelles [Журнал народної освіти в Бельгії, що видається за редакцією панів X. Мішель та П. Тома з участю М. Кюмона, Л. Пармантьє і Г. Пірен, Брюссель (франц.). – Ред.], мала 8-ка, стор. 7, з доданням рисунка-фотографії монастиря Сумеля недалеко Трапезунта, де була знайдена рукописна копія притчі. Текст притчі тут короткий і відповідає нашим Ізмарагдовим текстам. Розуміється, догадка проф. Кюмона про Іполитове авторство притчі супроти всього сказаного тут не має ніякої підстави, та, проте, опублікований ним текст має своє значення при порівнянні з іншими друкованими та рукописними текстами.

Львів, дня 29 марта 1910.

Свєнціцький Іларіон Семенович (1876 – 1956) – український філолог і мистецтвознавець. Організатор Львівського музею українського мистецтва.

Яковлев Володимир Олександрович (1840 – 1896) – російський історик літератури.

Фабрицій Йоганн-Альберт (1668 – 1736) – німецький філолог.

Міньє Франсуа-Огюст (1796 – 1884) – французький історик.

Туровський Кирило (нар. між 1130 – 1134, помер близько 1182) – письменник, проповідник і церковно-політичний діяч Київської Русі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 208 – 217.