2 пол. 02.1898 р. До І. О. Бодуена де Куртене

Wielce Szanowny Panie Profesorze!

Przedewszystkim serdeczne dzięki za nadesłane mi kopie z rękopisów, za które honorarium w kwocie 3 złk. posyłam przekazem pocztowym równocześnie z obecnym listem.

Co się tyczy sprawy z Mickiewiczem, to godzę się zupełnie z poglądami Sz[anownego] Pana, że należałoby tę sprawę wyjaśnić nieco bliżej, tym bardziej że zdaniem moim wszyscy ci, którzy krytykowali mój artykuł (o ile znam te krytyki, a znam nie wszystkie), albo nie czytali go wcale, poznawszy treść jego ze streszczeń pism polskich, albo czytali z uprzedzeniem, przez okulary patriotyczne. Sam jeszcze w pierwszym miesiącu po wydrukowaniu mego artykułu w «Zeit» chciałem to uczynić i napisałem artykuł «Polnische Polemik», gdzie na dwóch ostatnich stronicach rękopism rekapitulowałem myśli przewodnie mego pierwszego artykułu. Artykuł ten posłałem był do redakcji «Zeit», ta jednak z przyczyn dla mnie nie zupełnie jasnych («ażeby nie rozmazywać sprawy») wydrukować go nie chciała i zwróciła mi rękopis. Posyłam go Sz. Panu razem z listem obecnym.

Przy końcu tego artykułu zaznaczony jest ten motyw, który mię skłonił do napisania artykułu o Mickiewiczu, a tutaj wyjaśnię rzecz nieco bliżej. Przedewszystkim mogę Sz. Pana upewnić najuroczystszym słowem honoru, że moje prywatne interesa i zawiedzione nadzieje wcale tutaj – o ile to mogłem świadomie skontrolować – nie grały żadnej roli. Zarówno kandydując na tę nieszczęsną docenturę, jak i kandydując na posła, wiedziałem z góry, że napotkam trudności prawie niezwyciężone, w jednej i w drugiej sprawie od wielu Polaków doznałem bardzo serdecznego poparcia, a i co do przeciwników ani na chwilę nie byłem w wątpliwości. W jednej i drugiej sprawie rodacy, Rusini, daleko więcej napsuli mi krwi, niż Polacy.

Motywem, który mię skłonił do napisania artykułu o Mickiewiczu, buły te objawy deprawacji moralnej, jakie wyszły na jaw śród społeczeństwa polskiego w Galicji podczas walk wyborczych podczas wyborów do Sejmu 189[7] i do Rady Państwa 1897. Gnębiono Rusinów i własny polski lud najbrutalniej a równocześnie krzyczano w prasie, głoszono z ław ministerialnych, że to Rusini i ludowcy gnębią i dopuszczają się nadużyć. Łamano i deptano wszystkie możliwe ustawy, a równocześnie upewniano, że wszystko odbywa się legalnie. Najohydniejsze fakty pokrywano minką dziecięcej niewinności, a najlżejsze, nieraz prowokowane nietakty strony przeciwnej wyśrubowywano do stopnia niesłychanych zbrodni.

I to czyniono w prasie, za pomocą organów rządowych, ba, nie dość tego, to samo słyszałeś w rozmowach prywatnych, od ludzi mieniących się demokratami i nawet ludowcami. Przypomnę idjotyczne artykuły «Przeglądy Wszechpolskiego», wzywające do walki na noże z Rusinami z tej jedynej racji, że miejsce, które obecnie zajmują Rusini na bożym świecie, mogliby zająć Polacy z daleko większą korzyścią – dla cywilizacji. Ludowcy w Sejmie odwracali się od Rusinów z powodu Wawelu, a w red[akcji] Kurj[era] Lw[owskiego] Stapiński, pewny, że do Rady Państwa przeprowadzi 14 posłów swego stronnictwa, upewniał mię, że skoro zwyciężymy w Zachodniej Galicji, rzicimy się na wschodnią i pokażemy wam, jak się trzeba brać do rzeczy.

W tym wszystkim dla mnie zajmującym było tylko jedno – psychiczna organizacją tej nacji, która tak jest czułą na najmniejszą własną krzywdę a równocześnie potrafi krzywdzić inną z takim wyrazem, jak gdyby so była rzecz najnaturalniejsza w świecie. Ta podwójna miara etyczna, inna dla siebie, a inna dla obcych – znałem ją już dawniej u żydów, poznałem ją teraz boleśnie i u Polaków. Stąd prosty wniosek – jedni i drudzy – to naród wybrany, uważają siebie za wyższych od innych.

Zrozumie Sz. Pan, że poszukałem za źródłem tego specjalnego «wychowania narodowego» i znalazłem je (może mylnie) w takich geniuszach, jak Mickiewicz i Krasiński, z tą między nimi różnicą, że Mickiewicz, większy poeta, barwniejszy i plastyczniejszy, więcej popularny od Krasińskiego, miał wpływ nierównie większy; wiedziałem bardzo dobrze, że później, w Paryżu, Mickiewicz chylił się ku Saint-Simonistom i wypowiadał myśli szczytne, wysoce humanitarne, ale wiedziałem też, że owe pisma Mickiewicza na społeczeństwo polskie nie miały żadnego wpływu i do ostatnich czasów były ogółowi Polaków nieznane. W swoim artykule zaznaczyłem, że Mickiewicz na emigracji «chodzi bardziej słonecznymi drogami», niż chadzał w utworach powstałych na Litwie i w Rosji.

Oto jest mniej więcej wszystko, co miałbym powiedzieć w uzupełnieniu tego, co powiedziano w mym artykule «Polnische Polemik». Mogłem to wszystko opublikować już dawno, ale przyznam się, po takiej polemice, jakiej doznałem ze strony polskiej, pióro wypadało mi z ręki. Wolałem znosić obelgi, niż tłumaczyć się przed takimi sędziami. Obecnie składam to swoje wyjaśnienie w ręce Sz. Pana: niech Sz. Pan zrobi z tem, co uzna za stosowne, lub też poradzi mi, co bym sam miał zrobić.

Pozostaję z prawdziwym szacunkiem

Dr. Iw. Franko.

Κρνπτάδιι otrzymałem i serdecznie dziękuję. U mnie jest dobra kolekcja podobnych rzeczy rusińskich, – nie wiem, co z niemi zrobić.

I. Fr.

Вельмишановний пане професоре!

Передусім щире спасибі за прислані мені копії рукописів, гонорар за які у сумі 3 зл. р. посилаю поштовим переказом одночасно з цим листом.

Що торкається справи з Міцкевичем, то я погоджуюся цілком з думкою шановного пана, що треба було б цю справу вияснити детальніше; тим більше, що, на мою думку, всі ті, хто критикував мою статтю (наскільки мені відома ця критика, а відомо мені не все), або не читали її зовсім, познайомившися з її змістом з повідомлень польських газет, або читали з упередженням, через патріотичні окуляри. Я сам ще в перший місяць після надрукування моєї статті в «Zeit» хотів це зробити і написав статтю «Polnische Polemik», де на двох останніх сторінках рукопису зібрав основні думки першої статті. Цю статтю я послав до редакції «Zeit», але редакція з причин не зовсім мені ясних («щоб не роздмухувати справи»), не захотіла її надрукувати і повернула мені рукопис. Я посилаю його шановному пану разом з цим листом.

В кінці статті був підкреслений привід, який схилив мене до написання розвідки про Міцкевича, а тут я поясню всю справу дещо детальніше. Передусім можу Вас запевнити урочистим словом честі, що мої приватні інтереси і обмануті надії – наскільки я міг це свідомо проконтролювати – не відіграли жодної ролі. Однаково, чи виставляючи спою кандидатуру до тієї нещасної доцентури, чи на депутата сейму, я знав заздалегідь, що мене спіткають майже непереборні труднощі; і в одній, і в другій справі від багатьох поляків я мав дуже щиру підтримку, та й щодо противників я ні на хвилину не сумнівався. В одній і в другій справі земляки-українці далеко більше напсували мені крові, ніж поляки.

Приводом, який спонукав мене написати статтю про Міцкевича, були ті явища морального розтління, які проявилися в польському суспільстві Галичини під час виборчої кампанії, при виборах до сейму 1896 року і до парламенту 1897. Гнобили українців і власний і польський народ найбільш брутально, а одночасно піднімали крик у пресі, проголошували з міністерських лав, що це українці (народовці) гноблять і допускаються зловживань. Ламали і топтали всі можливі закони, а одночасно запевняли, що все відбувається легально. Найогидніші факти покривали з міною дитячої невинності, а дрібніші, не раз спровоковані провини противної сторони підносили до рівня нечуваних злочинів.

І це робилося у пресі за допомогою урядових органів, бо, мало того, те саме чулося і в приватних розмовах, від людей, що називають себе демократами і навіть народовцями. Нагадаю ідіотські статті «Пшегльонду Вшехпольського», що закликали до гострої боротьби з українцями лише з тієї одної причини, що місце, яке тепер займають українці на божому світі, могли б зайняти поляки з далеко більшою користю для цивілізації. Народовці в сеймі відверталися від українців у зв’язку з Вавелем, а в редакції «Кур’єра Львівського» Стапінський, певний, що до державної ради проведе 14 депутатів своєї партії, запевняв мене, що як тільки ми переможемо в Західній Галичині, кинемося на Східну і покажемо вам, як треба братися до справи.

В усьому цьому мене цікавило лише одне питання – психічна організація тієї нації, яка є такою вразливою на найменшу власну кривду, а одночасно може кривдити іншу з таким виглядом, немов би це найприродніша річ у світі. Цю подвійну етичну міру – одна для себе, а інша для других – я знав уже раніше в євреїв, тепер боляче пізнав і у поляків. Звідси простий висновок – і одні, і другі – це народ вибраний, вони вважають себе вищими від інших.

Ви розумієте, шановний пане, що я зацікавився джерелом цього особливого «національного виховання» і знайшов його (може, помилково) у таких геніїв, як Міцкевич і Красінський, з тією між ними різницею, що Міцкевич, поет талановитий, колоритніший і пластичніший, популярніший від Красінського, мав вплив незрівнянно більший. Я знав дуже добре, що пізніше, в Парижі, Міцкевич схилявся до сен-симоністів і проголошував погляди благородні, високо гуманні, але я знав також, що ці твори Міцкевича на польське суспільство не мали жодного впливу і до останнього часу загалові поляків лишилися невідомими. У своїй розвідці я зазначив, що Міцкевич в еміграції «ходить більше сонячними шляхами», ніж у творах, написаних у Литві і в Росії.

Оце більш-менш усе, що я мав би сказати на доповнення того, що написане у моїй статті «Polnische Polemik». Я міг би все це вже давно опублікувати, але признаюся, що після такої полеміки, якої я зазнав з польського боку, перо випадало у мене з руки. Я волів терпіти зневагу, ніж виправдовуватися перед такими суддями. Тепер я віддаю оце своє пояснення у Ваші руки: робіть з ним, шановний пане, що визнаєте за відповідне, або ж порадьте мені, що я сам повинен зробити…

Залишаюся з щирою пошаною

Д-р Ів. Франко.

«Криптадії» я одержав і сердечно дякую. У мене є добра колекція подібних речей українських – не знаю, що з ними робити.

І. Ф.

Примітки

В оригіналі друкується вперше. Вперше надруковано в українському перекладі: Франко І. Твори в 20-ти т., т. 20, К., 1956 р., с. 576 – 578.

Датується орієнтовно на підставі змісту. Це – відповідь на лист І. О. Бодуена де Куртене від II лютого 1898 р, (ІЛ, ф. 3, № 1626).

Подається за автографом (ІЛ, ф. 3, № 934).

Що торкається справи з Міцкевичем… – Йдеться про статтю І. Франка «Поет зради», надруковану у віденському тижневику «Die Zeit».

відверталися від українців у зв’язку з Вавелем… – У колишній резиденції польських королів, краківському замку Вавелі, поховані національні герої Польщі і польські королі. 1890 р. сюди з Парижа перевезено прах А. Міцкевича.

Стапінський Ян (1867 – 1946) – польський політичний діяч і журналіст, голова польської людової партії в Галичині, редактор журналу «Przyjaciel ludu».

Красінський Зигмунт (1812 – 1859) – польський поет, представник реакційного романтизму в польській літературі.

Сен-сімоністи – прихильники і послідовники вчення одного із засновників утопічного соціалізму, французького соціаліста-утопіста Анрі-Клода Сен-Сімона (1760 – 1825).

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 50, с. 102 – 105.